У рам­ках XVIII Міжна­род­но­го фе­с­ти­ва­лю анімаційних фільмів «Крок» (24 ве­рес­ня – 3 жовт­ня 2011) у сто­лич­но­му Бу­дин­ку кіно та на бор­ту теп­ло­хо­да «Прин­це­са Дніпра» про­дю­сер, влас­ник ком­панії «Max Howard Consulting Group», член твор­чої гру­пи студії «Disney» та Бри­тансь­кої ака­демії кіне­ма­то­графії і візу­аль­них ми­с­тецтв Макс Го­вард провів кілька май­стер-класів: «Ство­рен­ня ефек­тив­них сце­наріїв по­вно­ме­т­раж­них мультфільмів», «Світо­вий досвід і ко­про­дукція у ви­роб­ництві анімаційних фільмів», «Ак­торсь­ка гра в анімації».

Де­бю­ту­вав він як ко­ор­ди­на­тор-ме­не­д­жер аніма­торів у фільмі «Хто підста­вив кро­ли­ка Ро­д­же­ра?». Не­за­ба­ром під йо­го керівництвом у про­кат вий­ш­ли стрічки: «Ру­са­лонь­ка», «Кра­су­ня і чу­до­вись­ко», «Алад­дін», «Ко­роль Лев». Філії «Disney» в Лон­доні, Па­рижі, Ор­лан­до, Лос-Ан­д­же­лесі бу­ло ство­ре­но за ак­тив­ної участі М. Го­вар­да; пев­ною мірою своїм на­ро­д­жен­ням йо­му зо­бов’язані й національні студії Індії та Ізраїлю. На студії «DreamWorks» він був ви­ко­нав­чим про­дю­се­ром по­вно­ме­т­раж­ної кар­ти­ни «Ду­ша прерій». Ос­таннім ча­сом плідно співпра­цює зі всесвітньою ор­ганізацією ЮНІСЕФ: ство­рює анімаційні про­гра­ми, ор­ганізо­вує по­ка­зи в кра­їнах Аф­ри­ки, Півден­ної Аме­ри­ки і Ка­рибсь­ко­го ба­сей­ну. Очо­лює бри­тансь­ку ком­панію «Exodus Film Group», яка 2008 ро­ку ви­пу­с­ти­ла по­вно­ме­т­раж­ний фільм «Ігор».

На­пе­ре­додні відкрит­тя фе­с­ти­ва­лю гість на­го­ло­сив: «Пе­ре­дусім ми шу­каємо свіжі, з національ­ним ко­ло­ри­том ідеї. Знаю, що Ук­раїна має ба­га­ту куль­тур­ну спад­щи­ну, во­на – не­ви­черп­не дже­ре­ло для роз­вит­ку національ­ної анімації. Гар­ний анімаційний фільм по­чи­нається з хо­ро­шо­го сце­нарію. Вміння роз­повісти історію – го­ло­вне в на­шо­му бізнесі».

Київська лекція М. Го­вар­да «Ак­торсь­ка гра в анімації» роз­по­ча­ла­ся ко­мен­та­рем до фраг­ментів зі всесвітньовідо­мих мультфільмів:

– Мені, щиро ка­жу­чи, по­та­ла­ни­ло в житті. Я ком­по­ную ко­лек­ти­ви і ве­ду їх, як до­б­рий па­с­тор. По­чи­нав – як ди­ти­на-ак­тор; по­до­рослішав­ши, пра­цю­вав ре­жи­се­ром сце­ни. Те­а­т­ри ж у нас не­стаціонарні: роз­ку­по­ву­ють квит­ки – маєш ро­бо­ту, ні – очікуєш кра­щих часів. Са­ме під час та­кої «па­у­зи» і про­лу­нав дзвінок зі студії «Disney»… Нині я – не­за­леж­ний про­дю­сер; на­вчаю ви­бу­до­ву­ва­ти сю­же­ти, гра­ти ролі і, зре­ш­тою, – про­дю­су­ва­ти.

18 місяців ро­бо­ти в ко­манді «Хто підста­вив кро­ли­ка Ро­д­же­ра?» ста­ли для ме­не справжнім ща­с­тям. Я прий­шов у гру­пу, ма­ю­чи не­ве­лич­кий кіно­досвід, і то­му ча­с­тень­ко по­дум­ки ста­вив собі за­пи­тан­ня: чо­му са­ме ме­не за­про­си­ли? У кіно після ко­ман­ди «Мо­тор!» увесь май­дан­чик пірнає в ме­туш­ню, і ти прак­тич­но «з коліс» му­сиш по­ча­ти пра­цю­ва­ти з гур­том не­знай­о­мих лю­дей. В анімації на­впа­ки: після сло­ва «мо­тор» – усі розбіга­ють­ся.

Ко­ле­ги по­ра­ди­ли при­ди­ви­ти­ся до аніма­торів. Так я з’ясу­вав, що хо­роші аніма­то­ри «не ви­ла­зять» із зо­о­пар­ку! А ще по­чав сприй­ма­ти анімацію як ожив­лен­ня, ожив­лен­ня – як дію, а дію – як гру ак­торів. Аніма­то­ри – оди­на­ки; про­те, ожив­ля­ю­чи дію сце­нарію, во­ни тру­дять­ся, як ак­то­ри.

Те­перішні ча­си – чи не найс­при­ят­ливіші для анімаційно­го ми­с­те­цтва. Ма­ло не ко­жен, опа­ну­вав­ши ази комп’ютер­ної анімації, мо­же ство­ри­ти анімаційну стрічку. Я – прибічник 4D-ра­мо­ско­пу. Уя­віть, на ек­рані – ге­рой п’є ка­ву, а гля­дачі на­со­ло­д­жу­ють­ся ка­во­вим аро­ма­том... На жаль, і цей ви­нахід на­ро­див­ся че­рез страх вт­ра­ти­ти гля­да­ча. «Творці», врешті-решт, за­ли­ши­ли по­за ува­гою го­ло­вне – сю­жет. Справді, мож­на оше­ле­ши­ти гля­да­ча ней­мовірним зо­б­ра­жен­­ням, гуч­ним зву­ком, та без по­туж­но­го дже­ре­ла дра­ма­тургії…

Спілку­ю­чись із ти­ми, хто про­по­нує сце­нарії, я як про­дю­сер про­шу: сфор­му­люй­те го­ло­вну дум­ку оповіді. Нашій ком­панії потрібні парт­не­ри: у ви­роб­ництві, дис­три­буції. По­за тим, черг із про­ектів, які очі­ку­ють ре­алізації, не ство­рюємо. На­тра­пив­ши на хо­ро­шу дра­ма­тургію, бе­ре­мо­ся за підбір відповідних за­собів для її втілен­ня.

Зай­ма­ю­чись анімацією, фо­ку­суй­те ува­гу на трьох скла­до­вих: істо­рія; світ, у який мож­на повіри­ти; сим­па­тичні (не­о­бов’яз­ко­во – «по­зи­тивні») пер­со­нажі. Са­ме за пер­со­на­жа­ми, які по­до­ба­ють­ся гля­да­чеві (навіть, як­що во­ни «не­га­тивні»), слід виз­на­ча­ти ак­торсь­ку гру. Ак­торів, котрі пра­цю­ють біля мікро­фо­на, знімаю на віде­о­ка­ме­ру, по­за­як гля­дачі сприй­ма­ють сло­ва пер­со­на­жа як злит­тя же­с­ти­ку­ляції й го­ло­су то­го, хто йо­го оз­ву­чує. Мо­ва тіла – це той ключ, який від­ми­кає за­мо­чок душі. По­гані ті ак­то­ри, котрі без­пе­рерв­но ме­ту­шать­ся, не спро­можні всто­я­ти на місці: гля­дач не мо­же зо­се­ре­ди­ти­ся.

Пер­со­нажі фільмів у 3D-фор­маті пе­ре­жи­ва­ють, розмірко­ву­ють, од­нак ма­ло ру­ха­ють­ся. Відтак зміна ма­люн­ка ролі в ак­торській грі прой­має. При­га­дай­те той епізод «Ко­ро­ля Ле­ва», де не­ру­хо­мий Лев стру­меніє не­аби­я­кою си­лою... За до­по­мо­гою «скром­них» за­собів (за­сто­со­ва­них у на­леж­ний мо­мент) ре­жи­се­ри-аніма­то­ри по­да­ли те, що хотіли вис­ло­ви­ти.

Меріл Стріп по­яс­ни­ла: «Ак­тор­ст­во – не в то­му, щоб пе­ре­тво­ри­ти­ся в ко­гось іншо­го, а в то­му, що­би знай­ти за­галь­не, спорідне­не в тій особі, яка ви­дається зовсім іншою, а по­то­му по­вер­ну­ти­ся до сво­го “я”». А Майкл Шир­тефф на­вчав: «Ак­тор слу­хає парт­не­ра. Слу­ха­­­­ти – оз­на­чає не тільки чу­ти, а й ре­а­гу­ва­ти, відтво­рю­ва­ти вра­жен­ня».

Алек Гіннесс – ак­тор кла­сич­ної бри­тансь­кої шко­ли. При­га­дай­те фільм «Міст че­рез річку Квай» (1957) і той епізод, де ге­рой (пол­ков­ник Нікол­сон) вий­шов з ув’яз­нен­ня (з оди­ноч­ної ка­ме­ри)… Пол­ков­ник сту­пає, ледь ви­ш­тов­ху­ю­чи но­гу впе­ред, всо­тує по­гля­дом усе, що відбу­вається до­вко­ла. Щоб до­бра­ти хо­ду сво­го пер­со­на­жа, ак­тор пішов до зо­о­пар­ку… Зре­ш­тою, він відтво­рив ходу стра­у­са.

Де­які ак­то­ри зізна­ють­ся: най­ст­рашніший сон – той, де ти, аб­со­лют­но голісінький, сто­я­чи на сце­ні, обер­таєшся на­вко­ло своєї осі... Пре­зен­ту­ю­чи свій твір, ви пе­ре­бу­ваєте в та­ко­му са­мо­му ста­но­вищі.

Я в анімації з 1986-го. Якось повів свою ма­лень­ку донь­ку на ремікс кар­ти­ни «101 дал­ма­ти­нець». Во­на ди­ви­ла­ся кіно, я – сте­жив за її ре­акцією (оригіна­ль­ну версію пе­ре­гля­нув ще 1951-го) і розмірко­ву­вав: мож­ли­во, колись во­на при­ве­де своїх дітей на од­ну з моїх стрічок… Від тієї дум­ки во­лос­ся ста­ло диб­ки. Са­ме в 1990-х я збаг­нув: ми ство­рюємо без­смертні тво­ри