ФІЛЬМО­ГРАФІЯ:

«На­ро­д­жен­ня зву­ку», к/м, 1999 р. – дип­лом Міжна­род­но­го кіно­фе­с­ти­ва­лю «Мо­лодість»;

«Спля­ча кра­су­ня», к/м, 2001 р. – дип­лом «Кра­щий мо­лодіжний фільм» МФ «Mediawave», Угорщина; дип­лом «Кра­щий ко­рот­ко­ме­т­раж­ний фільм» МКФ «Мо­ло­дий про­фесіонал», Азербайджан;

«Мій Го­голь», к/м, 2003 р. – дип­лом Ака­демії ми­с­тецтв Ук­раїни за ху­дожнє вирішен­ня фільму; Приз Тбілісько­го кіно­фе­с­ти­ва­лю за ро­бо­ту ху­дож­ни­ка-по­став­нов­ни­ка;

«Блон­дин­ка по­ми­рає двічі», к/м, 2004 р. – пе­ре­мо­жець про­гра­ми Берліна­ле «Кіно за тиж­день» («Movie of a week»);

«На­ро­д­жені в Ук­раїні», те­левізійний цикл, 2005 р.;

«По­вер­ну­ти Віру», п/м, те­лефільм, 2005 р.;

«Ігри в сол­да­ти­ки», п/м, те­лефільм, 2007 р.;

«Ван Гог не ви­нен», п/м, те­лефільм, 2007 р.;

«Як знай­ти іде­ал», п/м, те­лефільм, 2008 р;

«Кон­тракт», п/м, те­лефільм, 2008 р. – дип­лом за кра­щий ак­торсь­кий ан­самбль на Київсько­му міжна­род­но­му кіно­фе­с­ти­валі 2009;

«Таксі?», к/м, 2009 р.

Досвід кіноваріацій

Перші ко­рот­ко­ме­т­ражні ро­бо­ти Віри Яко­вен­ко, які от­ри­ма­ли пре­стижні на­го­ро­ди міжна­род­них кіно­фе­с­ти­валів, за­ре­ко­мен­ду­ва­ли її як та­ла­но­ви­то­го ек­с­пе­ри­мен­та­то­ра, що рішу­че бе­реть­ся пра­цю­ва­ти з різни­ми сти­ля­ми. Дип­лом­на ро­бо­та ре­жи­се­ра «Мій Го­голь», зня­та у де­що сюр­ре­алістичній ма­нері, май­стер­но де­мон­ст­рує фройдівське пе­ре­тво­рен­ня знай­о­мо­го, близь­ко­го, по­всяк­ден­но­го на не­звич­не, мо­то­ро­шне кіне­ма­то­графічни­ми за­со­ба­ми. На­ступ­на ро­бо­та, яка при­вер­ну­ла до Віри Яко­вен­ко ува­гу пре­си за­вдя­ки своїй пе­ре­мозі в одній з про­грам Берліна­ле, зня­та вже цілком в іншій ма­нері. Замість напівтем­них по­тойбічних про­сторів, що на­га­ду­ють шванк­май­єрівські, – ат­мо­сфе­ра яс­к­ра­во­го ве­се­ло­го кліпу. Фан­та­с­тичність тут ство­рюється на межі ре­аль­ності та вірту­аль­ності, але у легкій та гу­мо­ри­с­тичній ма­нері, без ек­зи­с­тенційно­го па­фо­су кібер­пан­ку. Не ­див­но, що успіх ре­жи­се­ра не ли­шив­ся не­поміче­ним і для те­ле­ба­чен­ня. Пер­ший те­левізійний про­ект Віри Яко­вен­ко, «На­ро­д­жені в Ук­раїні», по­тре­бу­вав чи­ма­лої ху­дож­ньої ви­нахідли­вості, щоб на­да­ти оригіна­ль­ності кожній с 50-ти ко­рот­ко­ме­т­ра­жок. Ре­жи­сер зуміла поєдна­ти до­волі не­ви­му­ше­ний підхід до ка­нонічних ук­раїнських діячів з дбай­ли­вим ство­рен­ням ви­раз­них об­разів тих, хто не­за­слу­же­но був витісне­ний з національ­ної пам’яті. По­дальші те­левізійні ро­бо­ти Віри Яко­вен­ко на­ле­жать до ме­ло­дра­ма­тич­но­го жа­н­ру. І як­що з іко­но­графічним об­ра­зом Та­ра­са Шев­чен­ка мож­на бу­ло по­спе­ре­ча­ти­ся, то схе­ма­тичність пер­со­нажів ма­со­вих те­лефільмів за­ли­шається прак­тич­но не­здо­лан­ною. Такі од­но­вимірні ха­рак­те­ри ба­чи­мо в пер­шо­му по­вно­ме­т­раж­но­му те­лефільмі ре­жи­се­ра «По­вер­ну­ти Віру»: лю­бов­ний три­кут­ник з хо­ро­шої дівчин­ки, без­ха­рак­тер­но­го хлоп­чи­ка та по­га­ної роз­луч­ниці розв’язується по­явою хо­ро­шо­го хлоп­чи­ка, який побіжно підки­дає го­ловній ге­роїні і но­ву життєву ме­ту. На­ступні два фільми «Ван Гог не ви­нен» та «Як знай­ти іде­ал» зма­ль­о­ву­ють кри­зу се­ред­нь­о­го віку в її чо­ловічо­му та жіно­чо­му варіан­тах відповідно. Шля­хом ви­хо­ду з цієї кри­зи для ге­роя «Ван Гог не ви­нен», успішно­го бізне­с­ме­на, стає за­хоп­лен­ня ма­лю­ван­ням, а для ге­роїні «Як знай­ти іде­ал», – справжнє ко­хан­ня. Втім, ос­тан­ня, як са­мостійна су­час­на жінка, спо­чат­ку має відмо­ви­ти­ся від йо­го по­шуків на ко­ристь влас­ної са­мо­до­стат­ності, і ли­ше після цьо­го не­помітний двірник з її подвір’я пе­ре­тво­рюється на Пре­крас­но­го Прин­ца, що за сумісництвом є влас­ни­ком за­тиш­ної кав’ярні. На­ступ­на те­левізійна ме­ло­дра­ма, «Ігри в сол­да­ти­ки», є, на­пев­но, найс­лаб­шою з чо­ти­рь­ох, її сце­нарій за своєю утопічністю пе­ре­ви­щує всі по­пе­редні, а відсутність ак­торсь­кої гри хо­вається за нескінчен­ною надмірною афек­тацією ви­ко­навців. На­вряд чи це є ви­ною ре­жи­се­ра, бо у си­с­темі те­ле- кіно­ви­роб­ництва, йо­го роль ча­с­то зво­дить­ся до ке­ру­ван­ня вже на­пе­ред виз­на­че­ним за­мов­ни­ка­ми про­це­сом. І на­разі так і не ви­най­де­но ре­цеп­ту, який міг би гло­баль­но розірва­ти за­мк­не­не між сте­рео­тип­ни­ми очіку­ван­ня­ми публіки та капіта­лом за­мов­ни­ка ко­ло, по яко­му цир­ку­лює си­му­ля­тив­на те­ле­про­дукція. Са­ма Віра Яко­вен­ка вий­ш­ла з цьо­го ко­ла про­сто, зняв­ши ще один фільм, який пе­ре­кон­ли­во де­мон­ст­рує, що те­левізійні фільми теж мо­жуть бу­ти ціка­ви­ми та вартісни­ми. Ця криміна­ль­но-пси­хо­логічна дра­ма не­дар­ма от­ри­ма­ла приз за кра­щий ак­торсь­кий ан­самбль на МКФ, – настільки пе­ре­кон­ливі пси­хо­логічні об­ра­зи вар­ту­ють ве­ли­ко­го, а не те­ле­екра­ну. Цей фільм на­ма­гається не об­роб­ля­ти ре­альність глян­цем та хеппі-ен­дом, а да­ти пев­ну соціаль­ну кри­ти­ку, але най­важ­ливіше – про­по­нує гля­да­чу за­мис­ли­ти­ся над пи­тан­ня­ми де­що філо­софсь­ко­го ха­рак­те­ру, що вже зовсім не­звич­но в порівнянні з відо­ми­ми ук­раїнсько­му гля­да­чу криміна­ль­ни­ми дра­ма­ми російсько­го ви­роб­ництва, які не на­ма­га­ють­ся вий­ти за жа­н­рові рам­ки. Ос­тан­ня ко­рот­ко­ме­т­раж­на ро­бо­та Віри Яко­вен­ко, «Таксі?», засвідчує, що її по­тяг до ек­с­пе­ри­ментів не зник, як і у ба­га­ть­ох те­ле- та кіно­ре­жи­серів, що об’єдна­ли­ся в не­за­леж­но­му про­екті під про­во­ка­тив­ною на­звою «Му­да­ки». Про­те цей ек­с­пе­ри­мент більше ідей­ний, ніж ми­с­тець­кий, – гу­мо­ри­с­тич­ний ви­па­док, зо­б­ра­же­ний у «Таксі?», є за­ма­ль­ов­кою з жит­тя нічно­го міста, який не відси­лає ні до чо­го по­за вла­сни­ми ме­жа­ми, але цілком відповідає другій назві про­ек­ту, – «Ара­бе­с­ки», – ор­на­мен­ти, що мо­жуть бу­ти на­не­сені на будь-яку по­верх­ню, зу­пи­нені чи про­дов­жені у будь-якій своїй точці. (Марія Тетерюк)

- Чо­му ви об­ра­ли са­ме ре­жи­серсь­ку про­фесію? Мож­ли­во, це був вплив ак­торсь­кої ро­ди­ни?

– З од­но­го бо­ку, так, хо­ча я більше бу­ла знай­о­ма з те­а­т­раль­ною ре­жи­су­рою. Крім то­го, бать­ки ча­с­то роз­повіда­ли про Ла­ри­су Шепітько, її до­лю і творчість. З дру­го­го бо­ку, мені хотіло­ся чо­гось ціка­во­го, не­звич­но­го. Це бу­ло якесь підлітко­ве натх­нен­ня, ко­ли те­бе ку­дись тяг­не, ти хо­чеш щось но­ве ви­про­бо­ву­ва­ти в житті. Але кон­крет­не відчут­тя про­фесії, на­пев­не, з’яви­ло­ся в ме­не вже після дип­лом­ної ро­бо­ти «Мій Го­голь».

– Оскільки в на­шо­му жур­налі вже дру­ку­ва­ло­ся інтерв’ю з ва­ми, при­свя­че­не пер­шим ро­бо­там «Мій Го­голь» та «Блон­дин­ка по­ми­рає двічі»(1), по­го­ворімо про ва­шу по­даль­шу творчість. Про­ект для те­ле­ба­чен­ня «На­ро­д­жені в Ук­раїні» був і пер­шим досвідом співпраці з те­ле­ба­чен­ням? Що це за про­ект, хто був йо­го ініціато­ром?

– Це бу­ла ідея те­ле­ка­на­лу СТБ, щоб при­вер­ну­ти ува­гу до ук­раїнських істо­рич­них по­ста­тей, що, в прин­ципі, цей ка­нал про­дов­жує і досі ро­би­ти в інших про­ек­тах. На той мо­мент, це, пев­но, бу­ла пер­ша та­ка спро­ба. Бу­ло ство­ре­но цикл із 50-ти сю­жетів про всесвітньо відо­мих осо­би­с­то­с­тей, що на­ро­ди­ли­ся в Ук­раїні, – пись­мен­ників, на­уковців, му­зи­кантів, ре­жи­серів. Оскільки сю­же­ти бу­ли ду­же ко­рот­ки­ми (при­близ­но од­на хви­ли­на, бо де­мон­ст­ру­ва­ли­ся у рек­лам­них бло­ках), не­мож­ли­во бу­ло по­да­ти ви­черп­ну інфор­мацію, на­томість я спро­бу­ва­ла ство­ри­ти об­ра­зи пер­со­нажів са­ме кіне­ма­то­графічни­ми за­со­ба­ми, щоб во­ни сприй­ма­ли­ся гля­да­чем на більш емоційно­му рівні. То­му це бу­ла ціка­ва мож­ливість спро­бу­ва­ти се­бе в різних жа­н­рах, по­ек­с­пе­ри­мен­ту­ва­ти з фор­мою. На де­які по­статі навіть хроніки не бу­ло, і ми не відра­зу змог­ли знай­ти сце­на­ри­с­та, який би пи­сав за­ка­д­рові тек­с­ти. Зре­ш­тою я по­ча­ла співпра­цю­ва­ти із сце­на­ри­с­том Аліною Се­ме­ря­ко­вою, і ця співпра­ця про­дов­жу­ва­ла­ся потім у по­вно­ме­т­раж­них про­ек­тах. Не­зва­жа­ю­чи на стислі терміни, об­ме­же­ний бю­д­жет, ця ро­бо­та ви­я­ви­ла­ся твор­чою та не­фор­маль­ною.

– Після на­вчан­ня в Гол­ландії ви про­дов­жи­ли співпра­цю­ва­ти з те­ле­ба­чен­ням те­пер уже над по­вно­ме­т­раж­ни­ми те­лефільма­ми. Як відбу­ва­ла­ся ця співпра­ця?

– Послідовність та­ка: якийсь з російських ка­налів за­мов­ляє кон­крет­ний про­ект. Тут йо­го ви­роб­ляє пев­ний ук­раїнський про­дакшн за уча­с­тю російських зірок, потім го­то­вий фільм про­дається на російські те­ле­ка­на­ли, – з цьо­го він оку­пається для на­ших про­дак­шенів, а вже на­ступ­на лан­ка – це ук­раїнські ка­на­ли. То­му в цих фільмах не­має кон­крет­ної країни і май­же не­має ук­раїнських ак­торів у го­ло­вних ро­лях. Російські за­мов­ни­ки хо­чуть ба­чи­ти об­лич­чя, відомі російській ау­ди­торії. Існу­ють до­сить жорсткі об­ме­жен­ня, пов’язані з жа­н­ром та стилісти­кою, так зва­ний фор­мат. Як­що уза­галь­ни­ти, то це підви­ще­ний ме­ло­дра­ма­тизм та відірваність від ре­аль­но­го жит­тя – на рівні історії, діалогів, про­бле­ма­ти­ки. Те­ле­ка­нал за­твер­д­жує сце­нарій і ви­ко­навців го­ло­вних ро­лей. Все це є пев­ною про­бле­мою для на­ших мо­ло­дих ре­жи­серів, які співпра­цю­ють з те­ле­ба­чен­ням і яким хо­четь­ся твор­чо ви­ра­зи­ти се­бе більше, ніж доз­во­ляє „фор­мат”. Ще рік то­му та­ке кіно­ви­роб­ництво бу­ло до­сить ма­со­вим, але на сьо­годні ця струк­ту­ра вже май­же зруй­но­ва­на внаслідок кри­зи. Нині ри­нок пе­ре­фор­мо­вується, мож­ли­во, це на ко­ристь, мож­ли­во – ні.

– Ваш ос­танній фільм «Кон­тракт», хо­ча теж зня­тий для те­ле­ба­чен­ня,  відрізняється від по­пе­редніх ме­ло­драм. Як вда­ло­ся в ньо­му вий­ти за рам­ки фор­ма­ту і ви­я­ви­ти свою влас­ну ма­не­ру?

– По-пер­ше, в ме­не вже був досвід ро­бо­ти у те­ле-кіно­ви­роб­ництві, і з про­дю­се­ром цьо­го фільму Сергієм Ба­ра­но­вим ми вже співпра­цю­ва­ли у по­пе­ред­нь­о­му фільмі «Як знай­ти іде­ал». Йо­му я і за­про­по­ну­ва­ла ідею цієї криміна­ль­ної історії, що ба­зується на справжнь­о­му ви­пад­ку вбив­ст­ва жур­наліста Іго­ря Алек­сан­д­ро­ва. На­пев­но, вже на­став та­кий мо­мент, ко­ли хотіло­ся зро­би­ти щось більш схо­же на ху­дожній фільм, перш за все за те­ма­ти­кою. Я праг­ну­ла звер­ну­ти­ся до су­час­них про­блем суспільства. У нас прак­тич­но не­має кіне­ма­то­графічних свідчень про час, в яко­му ми жи­ве­мо, а во­ни потрібні. «Кон­тракт» – про прин­цип, який сьо­годні діє в дер­жаві, ко­ли про­ста лю­ди­на мо­же бу­ти обманута та ви­ко­ри­с­та­на в чиїхось цілях. Сю­жет фільму був для ме­не ціка­вий: в ньо­му я по­ба­чи­ла не ли­ше криміна­ль­ну скла­до­ву, цен­т­раль­ним тут є конфлікт між дво­ма людь­ми, їх взаємовідно­си­ни, як во­ни зміню­ють­ся, як мо­же од­на лю­ди­на впли­ну­ти на іншу, до чо­го це при­зве­де? Ко­лись я вже спро­бу­ва­ла зо­б­ра­зи­ти пси­хо­логічну гру двох лю­дей у «Моєму Го­голі».

– З од­но­го бо­ку, ге­рой «Кон­трак­ту» Гри­горій є жерт­вою соціаль­ної си­с­те­ми, але з дру­го­го, це йде йо­му на ко­ристь, – з без­по­рад­ної за­ля­ка­ної лю­ди­ни він пе­ре­тво­рюється на силь­ну осо­бистість(2). Як­що в по­пе­редніх фільмах са­мо­вдо­с­ко­на­лен­ня ва­ших ге­роїв відбу­ва­ло­ся че­рез ми­с­тецтво або че­рез суспільно ко­рис­ну ро­бо­ту, то тут – шля­хом на­сил­ля. Як ви мо­же­те це про­ко­мен­ту­ва­ти?

– Це до­сить су­пе­реч­ли­вий мо­мент. Існує філо­софсь­ке пи­тан­ня – що лю­дині дає вла­да? На ньо­го не­має од­но­знач­ної відповіді. Гри­горій відчу­ває, що йо­му да­ли пра­во вби­ти. І хо­ча він ке­рується своїми вла­сни­ми прин­ци­па­ми до­б­ра, в якийсь мо­мент він по­чи­нає чи­ни­ти навіть гірше за сво­го «ка­та». Зре­ш­тою, Гри­горій ви­ко­ри­с­то­вує свою си­лу так, як це ро­би­ли з ним: прихід до своєї ко­лиш­ньої дру­жи­ни з по­да­рун­ком для донь­ки він за­вер­шує бійкою. Але ж го­ло­вне, тре­ба ли­ша­ти­ся лю­ди­ною за будь-яких об­ста­вин. У фільмі ви­хо­дить так, що лю­дянішим стає слідчий, в ньо­му про­яв­ля­ють­ся гу­манні ри­си, що зре­ш­тою і при­во­дять йо­го до за­ги­белі. Бо він відволікся від своєї ро­бо­ти, поспівчу­вав, не пішов на вбив­ст­во сво­го підопічно­го, ко­ли той вий­шов з-під кон­тро­лю. За­га­лом, те­ма ви­хо­ду з-під кон­тро­лю є важ­ли­вою для цьо­го фільму. Є план, і він по­чи­нає руй­ну­ва­тись че­рез осо­би­с­тий фак­тор. Існує та­кий мо­мент пе­ре­хо­ду, ко­ли не­має чор­но­го чи біло­го, а все мо­же зміню­ва­ти­ся, і лю­ди­на мо­же ма­ти од­ну ідею, а потім, са­ма то­го не усвідо­млю­ю­чи, коїти зовсім інше. Те, що зре­ш­тою відбу­вається під час ре­во­люцій або при владі.

– Ви­ко­навці го­ло­вних ро­лей справді пе­ре­кон­ли­во пе­ре­да­ли ці пси­хо­логічні ме­та­мор­фо­зи. Як відбу­ва­ла­ся ва­ша співпра­ця з ак­то­ра­ми?

– Ми ду­же дов­го не мог­ли знай­ти ге­роїв. Андрію Філіппа­ку ду­же спо­до­бав­ся  сце­нарій, він сам мав досвід жит­тя на ву­лиці, і для ньо­го це, на­пев­но, бу­ло чи­мось осо­би­с­тим. Ве­ли­ке зна­чен­ня ма­ла співпра­ця з Вікто­ром Верж­биць­ким, бо в ньо­го ве­ли­кий досвід, і він підка­зу­вав різні пси­хо­логічні вирішен­ня. Це бу­ла парт­нерсь­ка взаємодія між ак­то­ра­ми. Крім то­го, ми співпра­цю­ва­ли з ре­аль­ни­ми людь­ми, які пе­ре­бу­ва­ють у такій си­ту­ації – без жит­ла, ро­бо­ти, сім’ї. Ці лю­ди зніма­ли­ся в епізо­дах, і ак­то­ри мог­ли пе­рей­ма­ти якісь ре­альні ри­си. Я не хотіла, щоб сю­жет ви­гля­дав на­гра­но.

– Чи брав фільм участь у кіно­фе­с­ти­ва­лях? І чи дійшов він і до ук­раїнсько­го гля­да­ча?

– Крім МКФ, йо­го по­ка­зу­ва­ли на щорічно­му Міжна­род­но­му фе­с­ти­валі не­за­леж­но­го кіно в Пе­тер­бурзі «Де­бо­шир Фільм Фе­с­ти­валь», який ор­ганізо­вує Олек­сандр Ба­ши­ров. На жаль, «Кон­тракт» не став фільмом для кіно­те­атрів, оскільки від по­чат­ку за­мис­лю­вав­ся як те­левізійний, хо­ча й знімав­ся на плівку, а че­рез кри­зу на­разі невідо­мо, яка бу­де йо­го по­даль­ша до­ля і чи знай­дуть­ся в май­бут­нь­о­му за­мов­ни­ки на такі пси­хо­логічні про­ек­ти.

– Роз­кажіть, будь-ла­с­ка, про ваш ос­танній про­ект.

– Ціка­вий про­ект, де­що су­пе­реч­ли­вий. Йо­го ор­ганіза­то­ром та іде­о­ло­гом є ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Ти­хий. Ми­ну­ло­го ро­ку скла­ло­ся пев­не се­ре­до­ви­ще ре­жи­серів те­ле­ба­чен­ня і кіно, ми зби­ра­ли­ся  у май­стерні ре­жи­се­ра Вані Са­уткіна, про­див­ля­ли­ся ро­бо­ти кож­но­го, об­го­во­рю­ва­ли ре­жи­серські знахідки і не­доліки. Й ко­ли під час кри­зи ви­роб­ництво май­же при­пи­ни­ло­ся, у Во­лоді з’яви­ла­ся ідея зро­би­ти що-не­будь на про­ти­ва­гу «фор­ма­ту». Де мож­на бу­ло б вис­ло­ви­ти своє вра­жен­ня від світу, зро­би­ти те, що кож­но­го хви­лює. Не на за­мов­лен­ня, а всу­пе­реч за­мов­лен­ню. Ідея бу­ла зро­би­ти цикл схо­жих на до­ку­мен­тальні си­ту­ацій про сьо­годнішні ук­раїнські ре­алії, і то­му ці фільми прин­ци­по­во ук­раїно­мовні. Про­ект на­зи­вається «Му­да­ки», бо як­що гля­ну­ти на на­шу країну, устрій, політиків, то певні асоціації ви­ни­ка­ють. Але знач­но більше в назві іронічно­го став­лен­ня до се­бе са­мих, бо ми в ньо­му без го­но­рарів пра­цю­ва­ли (сміється). Я спо­чат­ку ду­же обе­реж­но до цьо­го по­ста­ви­ла­ся, бо мені не вла­с­ти­во ви­но­си­ти ко­мусь чи чо­мусь од­но­значні ви­ро­ки, а завжди ціка­во знай­ти у кож­но­му явищі своє „а­ле...”. Потім я зга­да­ла історію, яку мені роз­повів ре­аль­ний так­сист, про те, як дівчи­на за­сну­ла в ав­то, і він не знав, що з нею ро­би­ти. Во­на і ста­ла ос­но­вою моєї ко­рот­ко­ме­т­раж­ки в рам­ках цьо­го про­ек­ту «Таксі?». Це історія, на пер­ший по­гляд, про не­зруч­ну і смішну си­ту­ацію в якій опи­няється ге­рой, а на­справді йдеть­ся про публічну са­мотність, про наші справжні при­хо­вані ба­жан­ня, мрії і стра­хи. І я, і мої ак­то­ри (у го­ло­вних ро­лях Пе­т­ро Пан­чук і Хри­с­ти­на Си­не­ль­ник) ду­же по­лю­би­ли на­ших ге­роїв, і то­му, на мій по­гляд, фільм вий­шов зво­ру­ш­ли­вий. Ціка­во, що всі фільми цик­лу зніма­ли­ся на фо­то­апа­рат: з’яви­лась та­ка техніка, яка не по­тре­бує ба­га­то освітлен­ня і при цьо­му дає якісне про­фесійне зо­б­ра­жен­ня. Під час кри­зи, ко­ли ба­га­то хто сидів без ро­бо­ти, це бу­ла мож­ливість повіри­ти знов у се­бе, що ти щось своє ро­биш, по­вер­ну­ти­ся, так би мо­ви­ти, до часів, ко­ли ми зніма­ли як сту­ден­ти. За­га­лом про­ект ство­рив до­б­рий пре­це­дент об’єднан­ня, оскільки ба­га­то лю­дей хо­чуть щось ро­би­ти, але не­має ча­су чи мож­ли­во­с­тей. Те­пер вдається спо­ну­ка­ти інших, бо є до­по­мо­га і кон­крет­ний при­клад.

– Як фінан­су­вав­ся цей про­ект?

– Це вик­лик си­с­темі фінан­су­ван­ня. В Європі і Росії кіне­ма­то­графістів підтри­мує дер­жа­ва. У нас же підтрим­ка рад­ше аб­ст­ракт­но­го ха­рак­те­ру, ніж ре­аль­но­го. І ми спро­бу­ва­ли до­ве­с­ти собі та іншим, що мож­на зніма­ти, не че­ка­ю­чи за­мов­лен­ня чи до­по­мо­ги від Міністер­ст­ва куль­ту­ри. Прак­тич­но це ви­гля­дає так: ак­то­рам, які в ме­не вже зніма­ли­ся, або своїм дру­зям я по­яс­няю, що це не ко­мерційний про­ект, роз­повідаю про сце­нарій та про­по­ную взя­ти участь бе­зо­плат­но. Ана­логічно – з опе­ра­то­ром, зву­ком. І як­що ідея то­го вар­та, до неї приєдну­ють­ся друзі друзів, знай­омі знай­о­мих, і так зби­рається не­обхідна знімаль­на гру­па. Всі пра­цю­ють за ідею. І ви­яв­ляється, за ідею в нас лю­ди пра­цю­ють най­кра­ще (сміється). Крім то­го, нас підтри­му­ють два про­дак­ше­ни: «Арт­ха­ус Трафік» на чолі з Де­ни­сом Іва­но­вим, який зай­мається дис­три­буцією та фе­с­ти­валь­ним про­су­ван­ням, і FilmToaster, що до­по­ма­гає з офісом та ор­ганізаційни­ми пи­тан­ня­ми. Але це не фінан­со­ва до­по­мо­га, а рад­ше во­лон­тер­ст­во. Хотіло­ся б, щоб ці фільми взя­ли участь у євро­пейсь­ких фе­с­ти­ва­лях. Як­що во­ни при­вер­нуть міжна­род­ну ува­гу, або якісь із них вдасть­ся про­да­ти, з’явить­ся мож­ливість фінан­су­ва­ти май­бутні фільми тих са­мих ав­торів.

– Чи об’єдну­ють­ся ці фільми в якийсь сю­жет­но пов’яза­ний цикл?

– Єди­не, що їх об’єднує, це ви­мо­га, щоб дія відбу­ва­ла­ся тут (в Ук­раїні), те­пер і сто­су­ва­ла­ся зви­чай­них лю­дей. Більш жор­ст­ких об­ме­жень не­має, хо­ча про­ек­ти но­вих фільмів ми уз­го­д­жуємо. Не­має яко­гось коміте­ту, ми про­сто даємо один од­но­му по­ра­ди з влас­но­го досвіду. На да­ний мо­мент зня­то близь­ко 10 фільмів. По­ки що по­ка­зи бу­ли ли­ше на «Мо­ло­дості», а в кіно­те­а­т­рах ці фільми мо­жуть з’яви­ти­ся, ко­ли скла­деть­ся по­вно­ме­т­раж­на збірка ара­бе­сок.

– Чи оз­на­чає ва­ша участь у цьо­му про­екті роз­рив з те­ле­ба­чен­ням? Які ваші пла­ни на май­бутнє?

– Це пев­ний відхід від ме­ло­драм. Хотіло­ся б ро­би­ти більш жорсткі речі, більш соціальні, які б не за­спо­ко­ю­ва­ли гля­да­ча, а на­впа­ки, спо­ну­ка­ли ду­ма­ти. Але, на жаль, не все мож­на зро­би­ти про­сто на ен­тузіазмі, на відміну від про­стих ко­рот­ко­ме­т­раж­них ара­бе­сок, для інших ідей, особ­ли­во по­вно­ме­т­раж­них про­ектів, фінан­су­ван­ня все ж не­обхідне. Нині моя ро­бо­та на те­ле­ба­ченні не має сто­сун­ку до кіно, це про­гра­ма «Справжні лікарі», і во­на ціка­ва для ме­не як на­ко­пи­чен­ня досвіду, ре­аль­них історій з жит­тя. Є ба­га­то про­ектів, є і сце­нарії, але по­ки що не­має бю­д­же­ту, а без ньо­го во­ни мо­жуть за­ли­ши­ти­ся про­сто сло­ва­ми.

Грудень, 2009

1 Віра Яко­вен­ко : «Без фа­на­тиз­му в Ук­раїні фільму не знімеш» // 2004. – №4. – С. 50–52.

2 За сю­же­том фільму певні дер­жавні служ­би в особі ге­роя Верж­биць­­ко­го зна­хо­дять на ву­лиці бом­жа Гри­горія (Андрій Філіппак), і ук­ла­да­ють з ним «кон­ракт»: Гри­горій от­ри­має гроші і квар­ти­ру, як­що вб’є не­зруч­но­го для вла­ди бізне­с­ме­на і відси­дить за це у тюрмі. На­справді, вбив­ст­во ма­ли вчи­ни­ти спеціаль­но най­няті лю­ди, а Гри­горія ли­ше пси­хо­логічно го­ту­ва­ли до то­го, щоб він бре­хав у міліції прав­до­подібніше. Па­ра­док­саль­но пси­хо­логічний вплив співробітни­ка «ор­ганів» дає Гри­горію ме­ту жит­тя, роз­ви­ває в ньо­му си­лу волі, що при­зво­дить зре­ш­тою до по­ру­шен­ня пла­ну – Гри­горій вби­ває жерт­ву са­мостійно.