1977 рік. Я тоді пра­цю­вав учи­те­лем історії в се­редній школі робітни­чої мо­лоді № 2, ВТК-15 (ви­прав­но-тру­до­вої ко­лонії) м. Пе­ре­вальсь­ка, що в Лу­ганській об­ласті, яка тоді на­зи­ва­лась Во­ро­ши­лов­градсь­кою. То­го ро­ку керівництво МВС СРСР виріши­ло про­ве­с­ти у Во­ро­ши­лов­граді Все­со­юз­ну на­ра­ду ди­рек­торів шкіл, які пра­цю­ва­ли у ви­прав­но-тру­до­вих за­кла­дах.

Об­лас­не уп­равління ви­прав­но-тру­до­вих за­кладів (те­пер во­но зветь­ся Де­пар­та­мент з ви­ко­нан­ня по­ка­рань) виріши­ло зня­ти фільм, який мав на­зву «За­в­т­ра».

Фільм бу­ло зня­то на базі на­шої шко­ли за­вдя­ки до­по­мозі ви­дат­но­го кіно­ре­жи­се­ра Сергія Йо­си­по­ви­ча Па­ра­джа­но­ва. Уся світо­ва гро­мадськість зна­ла йо­го за фільмом «Тіні за­бу­тих предків».

Па­ра­джа­нов був ча­с­тим гос­тем шко­ли. Ко­ли при­хо­див, то грав у ша­хи з ди­рек­то­ром шко­ли Гри­горієм Пи­ли­по­ви­чем Ан­д­ро­но­вим.

У 1978 році він був звільне­ний з місць поз­бав­лен­ня волі. Про це повідо­ми­ла радіос­танція Бі-Бі-Сі.

Ко­ли я впер­ше по­ба­чив Па­ра­джа­но­ва, він спра­вив на ме­не ве­ли­ке вра­жен­ня. Пе­реді мною сто­я­ла ро­зум­на, еру­до­ва­на, ціле­с­пря­мо­ва­на лю­ди­на. А очі! Не дар­ма в на­роді ка­жуть, що «очі – дзер­ка­ло людсь­кої душі»! Йо­го очі ви­ра­жа­ли ве­лич, мо­раль­ну чи­с­то­ту, лю­дяність, по­рядність.

Ми ба­га­то роз­мов­ля­ли з Сергієм Йо­си­по­ви­чем. Ось де­щи­ця з то­го, що збе­рег­ла моя пам’ять:

Та­ла­лаєв: Сергію Йо­си­по­ви­чу, яка най­го­ловніша про­фесія на землі?

Па­ра­джа­нов: Най­го­ловніша про­фесія на землі – бу­ти лю­ди­ною!

Та­ла­лаєв: Що не­обхідно для лю­ди­ни, щоб ста­ти ро­зум­ною, му­д­рою?

Па­ра­джа­нов: Ви ж учи­тель історії і знаєте, що з цьо­го при­во­ду ска­зав Карл Маркс: у на­уці не­має ши­ро­кої до­ро­ги, її ся­ю­чих вер­шин змо­же до­сяг­ти той, хто, не­зва­жа­ю­чи на вто­му, піднімається її кам’яни­с­ти­ми стеж­ка­ми.

У 1978 році, на честь 60-річчя ра­дянсь­кої армії та військо­во-морсь­ко­го фло­ту, Ге­не­раль­но­му се­к­ре­та­реві ЦК КПРС Л.І. Брежнєву, як на­чаль­ни­ку політвідділу 18-ї армії під час війни, бу­ло вру­че­но ви­со­ку на­го­ро­ду «Ор­ден Пе­ре­мо­ги». В той час Сергій Йо­си­по­вич спи­тав у ме­не доз­во­лу бу­ти при­сутнім на уроці історії в оди­над­ця­то­му класі. Учнів у класі бу­ло зо двад­цять чо­ловік. На по­чат­ку уро­ку Па­ра­джа­нов спи­тав:

– Це прав­да, що Брежнєву вру­чи­ли «Ор­ден Пе­ре­мо­ги»?

На що я му­сив відповісти так:

– Та­ким бу­ло рішен­ня ЦК КПРС та Вер­хов­ної Ра­ди СРСР.

Мені бу­ло со­ром­но, що я був не­щи­рим, а в душі я з підне­сен­ням ап­ло­ду­вав Сергію Йо­си­по­ви­чу за та­ке сміли­ве за­пи­тан­ня.

Прод­зе­лен­чав дзво­ник, у пригніче­но­му стані я вий­шов з кла­су, в шкільно­му ко­ри­дорі до ме­не підійшов Па­ра­джа­нов і про­дек­ла­му­вав такі ряд­ки:

Иди впе­ред, на­зад ни ша­гу.

За­пом­ни это на­всег­да.

И со­хра­ни в ду­ше от­ва­гу.

Не па­дай ду­хом ни­ког­да.

Якось Па­ра­джа­нов спи­тав ме­не, яким по­ви­нен бу­ти вчи­тель?

Я відповів сло­ва­ми К.Д. Ушинсь­ко­го:

– Учи­тель жи­ве до­ти, до­ки він вчить­ся. Ко­ли пе­ре­стає вчи­ти­ся, в ньо­му по­ми­рає вчи­тель.

Па­ра­джа­нов, по­ди­вив­ся про­низ­ли­во своїм му­д­рим по­гля­дом, не­на­че пропік ме­не наскрізь, і до­дав:

– Учи­тель – це інже­нер людсь­ких сер­дець.

– Так ска­зав сво­го ча­су Ма­ка­рен­ко, – зга­дав я, чо­му нас учи­ли в учи­тельсь­ко­му інсти­туті.

– Так, Ма­ка­рен­ко, – по­го­див­ся кіно­ре­жи­сер, – а ще вчи­тель має бу­ти ак­то­ром!

То­го дня, не­за­бут­нь­о­го для ме­не, був урок в оди­над­ця­то­му класі. Те­ма: «Підсум­ки Ве­ли­кої Вітчиз­ня­ної війни». На уроці був при­сутній Па­ра­джа­нов. Під час за­нят­тя я про­чи­тав вірш. Після уро­ку Сергій Йо­си­по­вич ска­зав ли­ше од­не сло­во: «Бра­во!». І це бу­ло для ме­не, вчи­те­ля, най­кра­щою по­хва­лою.

Херсон. Жовтень, 2009

Переклад з російської Владислава Таранюка