Те­атр ім. І. Фран­ка для Жан­ни Ка­лан­тай став відправ­ним пунк­том її твор­чо­го рос­ту як ак­т­ри­си і місцем, в яке хо­четь­ся по­вер­ну­ти­ся після двад­ця­ти років за­кор­дон­них шляхів. У франківську ро­ди­ну на чолі з Сергієм Дан­чен­ком ви­пу­ск­ни­ця Київсько­го те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту по­тра­пи­ла в 1985 році. Жан­на Ка­лан­тай на сцені те­а­т­ру Фран­ка зігра­ла ба­га­то ціка­вих ро­лей, се­ред яких най­я­с­кравіши­ми ли­ша­ють­ся Дон­на Ан­на в «Камінному господарі» Лесі Ук­раїнки та Ан­на в «Украдено­му щасті» Іва­на Фран­ка. Її незмінни­ми зірко­ви­ми парт­не­ра­ми бу­ли Бог­дан Ступ­ка і Олексій Бог­да­но­вич. На шля­ху сво­го по­сту­по­во­го ак­торсь­ко­го зле­ту Жан­на Ка­лан­тай ри­зик­ну­ла, (не)по­бо­яв­шись, різко по­вер­ну­ти і зно­ву опи­ни­ти­ся на по­чат­ку, але вже в іншій країні – Німеч­чині, щоб спро­бу­ва­ти се­бе в інших життєвих і те­а­т­раль­них ро­лях. У німець­ких ре­цензіях обов’яз­ко­во відзна­ча­ють її Сте­фанію у «And Bjork, of course» те­а­т­ру Трір, сліпих в інсце­ну­ванні од­ной­мен­ної п’єси Ме­терлінка в поєднанні з «Не­ро­зумні ви­ми­ра­ють» Піте­ра Ханд­ке­са, ви­с­та­ву «Ма­ленькі по­дружні зло­чи­ни». Сьо­годні Жан­на Ка­лан­тай приїха­ла в Ук­раїну з ціка­вим життєвим і твор­чим досвідом, а го­ло­вне з ба­жан­ням здійсни­ти за­ду­ма­ний про­ект на сцені рідно­го те­а­т­ру ім. І. Фран­ка. Який са­ме – ак­тор­ка за­бо­бон­но не розголошує, але охо­че роз­мов­ляє з на­ми.

- У Німеч­чині ви гра­ли на мюн­хенсь­ких сце­нах?

– Не ли­ше. З 2001 ро­ку я та­кож ак­тив­но співпра­цю­ва­ла з ре­жи­се­ра­ми з Люк­сем­бур­га, де, до речі, є ба­га­то митців з Ук­раїни, Андрій Кри­тен­ко, зо­к­ре­ма. Такі прак­ти­ки гос­тьо­вих робіт є до­сить по­ши­ре­ни­ми. Два-три місяці три­ває ре­пе­тиційний про­цес, а далі – пре­зен­тація про­дукції, ви­с­та­ви.

– Ро­ди­на за­ли­шається в Мюн­хені, а ви їде­те в Люк­сем­бург. Це не важ­ко?

– Це віднос­но не так да­ле­ко. До то­го ж діти у ме­не до всьо­го звик­ли, ад­же і ма­ма, і та­то – ак­то­ри. Бать­ко – Сер­гій Ка­лан­тай, він по­чи­нав у Те­атрі на По­долі у Ма­ла­хо­ва, тепер в Ук­раїні знімається в те­лефільмах. Мені по­до­бається пра­цю­ва­ти в Люк­сем­бурзі. Це ма­лень­ка краї­на, ото­че­на ба­га­ть­ма інши­ми, де вміють швид­ко пе­ре­клю­ча­ти­ся, зна­ють ба­га­то мов. Там є те­атр Трір, в яко­му в 2003 році ми по­ста­ви­ли ви­с­та­ву «And Bjork, of course» за п’єсою ісландсь­ко­го ав­то­ра Тор­валь­до­ра Тор­ш­тай­со­на. Ми гра­ли її на те­а­т­раль­но­му фе­с­ти­валі «Act in».

– Це ви­с­та­ва про Бьорк?

– Ні, са­ма по­стать співач­ки тут навіть не фігу­рує, ви­с­та­ва не­пря­мо її сто­су­ва­ла­ся. Ми гра­ли учас­ників гру­по­вої те­рапії, які на­ма­га­ють­ся по­до­ла­ти свої пригнічені стра­хи, конфлікти, психічні роз­ла­ди. Але, як відгу­ку­ва­ли­ся гля­дачі, ви­с­та­ва не за­ли­шає відчут­тя де­пресії, ад­же ав­тор – ро­зум­ний спо­с­терігач на­вко­лиш­ньої ре­аль­ності, в якій мож­на поміти­ти і комічне. Нам вда­ло­ся до­не­с­ти ісландсь­ку історію німець­ко­му і люк­сем­бурзь­ко­му гля­да­чу, ад­же Ісландія – не є так да­ле­ко, їхні про­бле­ми близькі й нам. Ще одна ціка­ва ви­с­та­ва, в якій я гра­ла, – «Ма­ленькі сімейні зло­чи­ни» Еріка-Ема­ну­е­ля Шмідта. Ми гра­ли її в Дур­сбурзі на най­меншій сцені в Німеч­чині. Там гра­ли ве­ликі зірки, це відо­ма сце­на, і ми здо­бу­ли там не­аби­я­ку сим­патію, викликали фу­рор.

– Цей ав­тор по­пу­ляр­ний в Ук­раїні. І в те­атрі Фран­ка по­ста­нов­ку цьо­го ж тво­ру не ду­же дав­но здійснив За­нуссі. Там гра­ють Бог­да­но­вич і йо­го дру­жи­на До­ро­шен­ко. А ре­жи­сер відгу­ку­вав­ся про те, що ак­то­ри ви­гля­да­ли ду­же ор­ганічни­ми. Але нас цікавить інше. В ак­торсь­ко­му ми­с­тецтві мо­ва – ду­же важ­ли­вий еле­мент. В Німеччині ви не відчуваєте мов­но­го бар’єру?

– Я вільно во­лодію німець­кою мо­вою, але мо­го ак­цен­ту не за­бра­ти, то­му я ви­му­ше­на гра­ти ролі, які йо­го по­тре­бу­ють. Але у кожно­му разі, це ве­ли­кий і ко­рис­ний досвід. Ко­ли до­ля ме­не ки­ну­ла за кор­дон, я опи­ни­ла­ся без гри­мер­ної, без пе­ру­ка­ря, пра­цю­ва­ла са­ма на се­бе і на лю­дей.

– До­ля ки­ну­ла? А яка бу­ла при­чи­на виїзду?

– Це важ­ко ска­за­ти. Ко­ли я пішла в де­к­рет, все якось зу­пи­ни­ло­ся, а в ме­не бу­ло ба­жан­ня щось ро­би­ти. І вза­галі по жит­тю я – емігрант. На­ро­ди­ла­ся на Бу­ко­вині, бать­ки жи­ли на кор­доні Бу­ко­ви­ни і Мол­до­ви, в так званій Бес­а­рабії. Я закінчи­ла бу­ко­винсь­ку шко­лу, три ро­ки Чернівець­ко­го універ­си­те­ту, а потім по­тра­пи­ла до Києва в Те­а­т­раль­ний інсти­тут. У 1985 році я йо­го закінчи­ла у Ва­лен­ти­ни Зим­ньої, потім Сергій Во­ло­ди­ми­ро­вич Дан­чен­ко ме­не взяв у те­атр ім. І. Фран­ка, де я про­пра­цю­ва­ла вісім років. Але так ста­ло­ся, що я пе­реїха­ла до Німеч­чи­ни. Ча­си бу­ли важкі, а страх бло­кує лю­ди­ну. Та все ж я вдяч­на долі, що ма­ла мож­ливість пізна­ти лю­дей, по­ба­чи­ти, чим во­ни жи­вуть, ди­ха­ють, як роз­мов­ля­ють, що їх тур­бує.

– Ви ніко­ли не шко­ду­ва­ли за те­атром ім. І. Фран­ка?

– Не шко­ду­ва­ла. Я ро­зуміла, що до­ля дає ви­про­бу­ван­ня: ви­с­тою чи не ви­с­тою? Ад­же я мог­ла про­сто по­ки­ну­ти те­атр: мені до­ве­ло­ся на­вчи­ти­ся і про­да­ва­ти, і пра­цю­ва­ти як мо­дель, а за­раз, на­при­клад, ба­га­то син­хронізую і російською, і ук­раїнською мо­вою Радіокурс німець­кої мо­ви.

– Про­сто те­атр ім. І. Фран­ка часів Дан­чен­ка – ви­дат­ний те­атр євро­пейсь­ко­го рівня. Та й са­мо­му Дан­чен­ку за­раз рівних не­ма. До то­го ж ви до­б­ре йшли.

– Так, це прав­да. Я пра­цю­ва­ла з Жол­да­ком у ви­с­таві «Мо­мент» за Вин­ни­чен­ком. Це бу­ла справжня подія. Ви­с­та­ва гра­ла­ся на малій сцені. Ми їзди­ли в Мюн­хен із нею. Я гра­ла дівчин­ку Му­сю. Та­кож гра­ла у ви­с­та­вах «Камінний гос­по­дар», «Ук­ра­де­не ща­с­тя». Жаль, що потім виїха­ла, але вже нічо­го не зміниш. То­му сьогодні мені хотіло­ся б зро­би­ти на франківській сцені якийсь ціка­вий ек­с­пе­ри­мен­таль­ний про­ект.

– Та­ка прак­ти­ка вже має місце в те­атрі ім. І. Фран­ка. Так, В. Козь­мен­ко-Делінде живе в Словаччині, але пе­ре­важ­но пра­цює зі Ступ­кою, з йо­го сту­ден­та­ми, ста­вить ви­с­та­ви час від ча­су. Дру­гий досвід – Гладій, який живе в Канаді: він по­ста­вив «Істерію» на сцені те­а­т­ру, яка гар­но про­зву­ча­ла, її вису­ва­ли на Шев­ченківську премію. Бог­дан Ступ­ка грав Фрой­да, Ос­тап Ступ­ка – Далі. Для те­а­т­ру ім. І. Фран­ка це бу­ла ре­во­люційна п’єса, єди­ний не­долік – ве­ли­ка три­валість. Звісно, аван­гар­дом мож­на ви­прав­да­ти будь-що, але в цьо­му разі це не набу­ло гар­монії. З дру­гою спро­бою Гладій поки що не приїздить, хо­ча ширяться чутки, що він мав ста­ви­ти «Тіні за­бу­тих предків». До­б­ре, що Ступ­ка відкрив двері те­а­т­ру Фран­ка, який став ек­с­пе­ри­мен­таль­ним май­дан­чи­ком. Але по­га­но, що не­має Дан­чен­ка, або та­ко­го, як Дан­чен­ко.

– Я вва­жаю Ступ­ку геніаль­ним ак­то­ром, ду­же йо­го по­ва­жаю. А ко­лек­тив те­а­т­ру ім. І. Фран­ка – це діаман­ти, від­шліфовані чи ні, але всі та­ла­но­виті. Та й не див­но, зга­дай­мо, який жор­ст­кий відбір був і до те­а­т­ру, і до те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту.

– Як би ви сфор­му­лю­ва­ли свою стилісти­ку? Якою ви є ак­т­ри­сою?

– Важ­ко се­бе ха­рак­те­ри­зу­ва­ти. Я в по­шу­ку.

– Але ми про підсу­мок, ад­же ви вже 25 років на сцені.

– Бог дає та­лан­ти, які потрібно ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти, не да­ва­ти їм зник­ну­ти. Я, швид­ше, дра­ма­тич­на ак­т­ри­са, що ви­ма­гає і ве­ли­кої гли­би­ни, і життєво­го досвіду. Я роб­лю те, що я роб­лю, бо мені потрібно поділи­ти­ся з людь­ми тим, що я в собі відкри­ла. На­при­клад, ніко­ли не ду­ма­ла, що бу­ду пи­са­ти, а це ду­же ціка­вий стан, ко­ли го­во­рить внутрішнє. Що­прав­да, цим я по­ки бо­ю­ся діли­ти­ся, не знаю, як сприй­муть.

– Як ви пра­цюєте над рол­лю?

– Це ве­ли­кий твор­чий про­цес, над яким я люб­лю пра­цю­ва­ти. Це таємний про­цес, ко­ли я му­д­рую, ви­бу­до­вую, від­клю­ча­ю­ся від усь­о­го, кон­цен­т­ру­ю­ся на то­му, що роб­лю, і тим за­хоп­ле­на, а потім ви­но­шу на суд людсь­кий свою ро­бо­ту.

– На скільки важ­ли­ва для ак­то­ра сво­бо­да від ре­жи­се­ра? Чи є во­на у Німеч­чині?

– Ту сво­бо­ду, яку я от­ри­ма­ла в Німеч­чині, я мо­жу на­зва­ти співпра­цею, ко­ли ре­жи­сер і ак­тор – як од­не ціле. Про­сто ща­с­тя, ко­ли во­ни відчу­ва­ють один од­но­го, ро­зуміють з півсло­ва.

– Чим відрізня­ють­ся ук­раїнський і німець­кий те­а­т­ри?

– Во­ни відрізня­ють­ся си­с­те­ма­ми. В нас – це шко­ла пе­ре­жи­ван­ня, те­атр Станіславсь­ко­го, ко­ли все тре­ба про­жи­ти, одяг­ну­ти на се­бе. Німецькі те­а­т­ри – не такі емоційні, живі, во­ни більш хо­лодні, умовні. У нас ролі на­ро­д­жуються з етюдів, імпровізацій. У німців – теж усе по­чи­нається з імпровізацій, але во­ни іде­аль­но точ­но ви­ко­ну­ють свою ро­бо­ту, а про­дукцію гра­ють 10–20 разів, після чо­го та вми­рає. В Німеч­чині – ви­с­та­ви од­на­кові, бо во­ни як ма­те­ма­ти­ка, схе­ма. В нас ви­с­та­ва мо­же бу­ти в ре­пер­ту­арі 20 років, при­чо­му що­ра­зу інша, що­ра­зу подія, ад­же хо­четь­ся, щоб на сцені відбу­ва­ло­ся жит­тя, а жит­тя – не роз­ра­хо­ва­не, не схе­ма­тич­не, йо­го ду­же склад­но зафіксу­ва­ти, і ті, яким вдається, – та­ла­но­виті.

Розмову вели Лариса Брюховецька та Ольга Велимчаниця