Люд­ми­ла Се­микіна – ху­дож­ник, майстер декоративного мистецтва. Ла­у­ре­ат Дер­жав­ної премії Ук­раїни

ім. Т. Шев­чен­ка (1997), премії

ім. В. Сту­са (2000). За­слу­же­ний

ху­дож­ник Ук­раїни (2009). Закінчи­ла Одесь­ке ху­дожнє учи­ли­ще (1947)

та Київський ху­дожній інсти­тут (1953). 1964 року разом з А. Горською,

О. Заливахою, Г. Зубченко, Г. Севрук створила вітраж «Тарас Шевченко»

у фойє Київського університету (знищений владою). Ство­ри­ла строї

за національ­ни­ми тра­диціями: серії «Високий замок», «Скіфський степ», «Поліська ле­ген­да», «Кня­жа до­ба», «Ре­т­ро», «Мо­дерн» (1965–1996).

2011 року фільм «За­хар Бер­кут» по­до­лав рубіж 40-ліття. По­двиг не­ве­лич­кої кар­патсь­кої гро­ма­ди, яка всту­пи­ла в нерівний двобій із мон­гольсь­ки­ми за­вой­ов­ни­ка­ми, ус­ла­вив Іван Фран­ко, а ек­ранізу­вав – ре­жи­сер Ле­онід Оси­ка. 1971-го йо­го кар­ти­ну очіку­ва­ли, ад­же в до­роб­ку Ле­оніда Ми­хай­ло­ви­ча вже був сла­вет­ний «Камінний хрест», до то­го ж у творчій групі «За­ха­ра Бер­ку­та» пра­цю­вав Ге­оргій Яку­то­вич, зна­ний як ху­дож­ник-по­ста­нов­ник «Тіней за­бу­тих предків».

Од­ра­зу після прем’єри стрічку відзна­чи­ли журі кіно­фе­с­ти­валів «Мо­лодь – мо­ло­дим» («Го­ло­вний приз фе­с­ти­ва­лю» і спеціаль­ний дип­лом Ва­лерію Ква­су «За оригіна­ль­ну опе­ра­торсь­ку ро­бо­ту»; Дніпро­пе­т­ровськ, 1971) та Все­со­юз­но­го кіно­фе­с­ти­ва­лю у Тбілісі (приз і премія «За відтво­рен­ня на ек­рані тра­дицій на­род­но­го ге­роїчно­го епо­су», 1972). На­весні 1972-го кар­ти­на вий­ш­ла в про­кат.

Фільм вирізня­ють ак­торсь­ка май­стерність Ва­си­ля Сим­чи­ча, Іва­на Га­в­ри­лю­ка, Ан­тоніни Лефтій, Ко­с­тян­ти­на Сте­пан­ко­ва, Бо­ло­та Бей­ше­налієва, Бо­ри­сла­ва Брон­ду­ко­ва, Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, талановиті ро­бо­ти опе­ра­то­ра Ва­лерія Ква­са, ху­дож­ни­ка Ми­хай­ла Ра­ковсь­ко­го та ху­дож­ни­ка з ко­с­тюмів Люд­ми­ли Се­микіної.

- Люд­ми­ло Ми­ко­лаївно, в од­но­му з інтерв’ю ви за­ува­жи­ли, що як ху­дож­ник з ко­с­тюмів у «За­харі Бер­куті» на­ма­га­ли­ся ак­цен­ту­ва­ти пе­ре­дусім ту­хольсь­кий ко­с­тюм.

– Сам Іван Фран­ко на­го­ло­сив на образі За­ха­ра Бер­ку­та. Пись­мен­ник серй­оз­но обмірко­ву­вав ка­те­горію пе­ре­можців. Я ж, ство­рю­ю­чи ту­хольсь­кий ко­с­тюм, праг­ну­ла до­не­с­ти честь, си­лу, мудрість ту­хольців, їхні ви­сокі пе­ре­ко­нан­ня; на­ма­га­ла­ся показа­ти па­те­тичні ша­ти.

Істо­рик, ар­хе­о­лог Ми­хай­ло Брай­чевсь­кий сто­яв на по­зиції більш офак­ту­ре­но­го одя­гу, навіть тоді, ко­ли йшло­ся про зви­тяжців; та за та­ко­го підхо­ду гу­би­ла­ся сутність ту­хольців як пе­ре­можців. По­ра­див­шись із ко­ле­га­ми (під час зйо­мок я здебільшо­го пра­цю­ва­ла з аси­с­тен­том ху­дож­ни­ка-по­ста­нов­ни­ка Іго­рем Са­ра­товсь­ким та аси­с­тен­том ре­жи­се­ра з ба­таль­них сцен), виріши­ла ак­цен­ту­ва­ти об­ра­зи тих юнаків, котрі після по­свя­чен­ня «в мужі» йдуть фак­тич­но на смерть. В ос­танній похід їх бла­го­слов­ляє За­хар Бер­кут. Він, очо­лю­ю­чи віче-збо­ри, ви­яв­ляє се­бе як му­д­рий ва­та­жок. Урешті-решт, Бер­кут жерт­вує вла­сни­ми си­на­ми за­ра­ди пе­ре­мо­ги над мон­го­ла­ми. І як наслідок – са­мо­по­жерт­ва, од­но­стайність «тухольців» у по­риві за­хи­с­ти­ти рідну зем­лю.

Най­ст­рашніше – до­б­ровільне раб­ст­во. Во­но не по­ро­д­жує про­тесту: ті, хто йо­го оби­ра­ють, – гвин­ти­ки, ма­сов­ка. У ро­боті Етьєна де ля Бо­есі «Роз­ду­ми про до­б­ровільне раб­ст­во» я знай­ш­ла опис тієї мо­делі до­б­ровільно­го раб­ст­ва, яка па­ну­ва­ла за часів сталінсько­го ре­жи­му, ко­ли бу­ло зни­ще­но ари­с­то­кра­тизм… Те­ма фільму – зіткнен­ня про­ти­леж­них сил: ту­хольців і мон­голів; і за­га­лом той одяг, який я ство­ри­ла, на­ро­див­ся як своєрідний про­тест про­ти ан­ти­куль­ту­ри. Про­те я не на­ма­га­ла­ся мо­дернізу­ва­ти на­род­ний одяг, бо то бу­ло б про­фа­нацією.

– Що спра­ви­ло найбільший вплив на ва­ше світовідчут­тя як ху­дож­ни­ка?

– Моє світовідчут­тя (Фран­ко­во­го тво­ру, зо­к­ре­ма) сфор­му­ва­ла вірменсь­ка куль­ту­ра: пе­ре­дусім – архітек­ту­ра (чо­ловік Л. Се­микіної Ми­хай­ло Ба­ра­янц – вірме­нин. – Л.Б.). У ній стільки ари­с­то­кра­тиз­му, еле­гант­ності, мо­ну­мен­таль­ності! І це при то­му, що її май­ст­ри ви­ко­ри­с­то­ву­ють чи­ма­ло ма­теріалів вул­канічно­го по­хо­д­жен­ня. Ма­ло хто знає, що ство­рен­ня одя­гу – од­на з ца­рин мо­ну­мен­таль­но­го ми­с­тецтва.

Я за­люб­ле­на в сірий колір, при­чо­му у всіх ви­дах фак­ту­ри (бай­ду­же – про каміння чи сук­но йдеть­ся). До то­го ж, сірий – над­зви­чай­не тло для «на­го­лосів». Навіть ледь уло­ви­мий ак­цент на сіро­му ви­бу­хає кра­сою. Внор­мо­ва­на фан­тазія в поєднанні зі сма­ком уя­ви спри­я­ли то­му, що сірий колір у «За­харі Бер­куті» тво­рив в унісон з ху­дож­ни­ком; він ніби підка­зу­вав мені, як і ко­ли вда­ти­ся до па­у­зи, аби, скажімо, ме­тал, за­ся­яв, на­че зо­ло­то. Сірий, зре­ш­тою, спра­цю­вав ху­дож­ньо.

– Під час зйо­мок кон­суль­ту­ва­ли­ся з ба­га­ть­ма фахівця­ми?

– Мені до­по­ма­га­ли істо­рик, архівіст, пись­мен­ни­ця Оле­на Апа­но­вич, ху­дож­ники Георгій Якутович і Ми­хай­ло Ра­ковсь­кий. На «засідан­нях» твор­чої гру­пи (Апа­но­вич – Брай­чевсь­кий – Оси­ка) ча­с­тень­ко був при­сутній і ав­тор сце­нарію Дми­т­ро Пав­лич­ко.

– Скільки за­га­лом бу­ло ство­ре­но ко­с­тюмів для «За­ха­ра Бер­ку­та»?

– Ко­с­тюмів ху­дож­ни­ки ра­зом із це­ха­ми ви­готовили не од­ну ти­ся­чу... Особ­ли­во ж ре­тель­но ми ство­рю­ва­ли одяг для ви­ко­навців го­ло­вних ро­лей (Ко­с­тя Сте­пан­ко­ва, Іва­на Га­в­ри­лю­ка, Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, Ан­тоніни Лефтій), а край­ки, ко­ра­ли, ду­ка­ти, ко­жу­хи зби­ра­ли по се­лах. Ми­ко­ла Ра­пай, скульп­тор, ви­го­то­вив унікальні карбування, ювелір­ні при­кра­си, зо­к­ре­ма для Ми­ро­сла­ви, Ту­га­ро­вої донь­ки: брас­ле­ти, підвіски… Ко­с­тю­ме­ри їх особ­ли­во дбай­ли­во бе­рег­ли. Чи­ма­ло робіт по ме­та­лу ство­рив Ігор Са­ра­товсь­кий; не раз до­ро­гою до чер­го­во­го знімаль­но­го май­дан­чи­ка ми шви­день­ко транс­фор­му­ва­ли їх в ат­ри­бу­ти ту­хольсь­ко­го ко­с­тю­ма: Ігор ви­ко­ри­с­то­ву­вав ла­тунь для оформ­лен­ня одя­гу ту­хольців.

Я, окрім усь­о­го, гап­ту­ва­ла князівський одяг... Жіно­чу ж со­роч­ку (для Ан­тоніни Лефтій) ви­ку­пи­ла в одній із тих ро­дин, які ми з ко­ле­га­ми відвіда­ли з про­хан­ням до­по­мог­ти. Її вирізня­ли ви­шив­ка чор­ни­ми нит­ка­ми з ук­рап­лен­ня­ми ма­ли­но­во­го ко­ль­о­ру, ква­д­рат­не де­коль­те і не­стан­дарт­ний, над­зви­чай­но еле­гант­ний крій. А ще я по­ши­ла Ан­тоніні шкіря­ний кур­та­сик.

Нині я ро­би­ла б ту­хольсь­кий ко­с­тюм більш те­а­т­раль­ним.

– Які епізо­ди під час зйо­мок найбільше за­пам’ята­ли­ся?

– При­га­дую зйом­ки в се­лищі Во­ло­вець, що в Західній Ук­раїні.... Мон­го­ли три­ма­ли лю­дей в об­лозі: змай­ст­ру­вав­ши гігантські ро­гат­ки, жбур­ля­ли ве­ле­тенські ка­ме­ню­ки в на­товп… Ту­хольці по­ли­ша­ють се­ло: га­лас, діти пла­чуть… Ми ство­ри­ли пла­с­ти­ку, де, ска­за­ти б, зміша­ли­ся коні, лю­ди, смо­ло­с­ки­пи… Во­дя­ний млин, біля ньо­го – ха­ла­бу­да... Ви­хо­дить За­хар Бер­кут (Ва­силь Сим­чич) і ки­дає смо­ло­с­кип у бік най­б­лиж­чої ха­ти­ни: як ва­та­жок він за­кли­кає ту­хольців по­ки­ну­ти свої по­меш­кан­ня, нічо­го не ли­шив­ши за­гарб­ни­кові. Це вже потім, див­ля­чись фільм, ми не мог­ли стри­ма­ти сліз в цьо­му місці. Во­ло­ди­мир Гу­ба, ав­тор му­зи­ки до фільму, підклав під цей епізод ме­лодію пісні «Цвіте те­рен…». Він у не­вер­баль­ний спосіб уви­раз­нив те, що праг­нув по­ка­за­ти ре­жи­сер. Відтак епізод став над­зви­чай­но емоційним.

У ма­совці тоді бу­ло задіяно близь­ко сотні жінок. І ми з Ал­лою Ше­с­те­рен­ко ма­ли одяг­ти їх усіх у намітки. До то­го ж, уп­ро­довж кількох хви­лин! Склад­не за­вдан­ня – з пер­шо­го ра­зу підкрес­ли­ти вро­ду жінки (а во­на ж у кож­ної – особ­ли­ва). Го­ту­ю­чись до цьо­го епізо­ду, ми ре­тель­но вив­чи­ли спо­со­би зав’язу­ван­ня наміток.

– А в Кир­гизії?

– Коні бу­ли кол­госпні, тоб­то та­в­ро­вані... І якось, пе­ре­гля­да­ю­чи зняте, Ле­онід Оси­ка за­примітив чітке та­в­ро на ко­неві… Іван Ми­ко­лай­чук са­ме зай­шов у во­ду, бо тре­ба бу­ло фільму­ва­ти на­ступ­ний епізод. Оси­ка: «Я – та­ки ра­дянсь­кий ре­жи­сер».

Зніма­ли ос­та­точ­ну по­раз­ку мон­голів… Як­що сон­це бу­ло «тьмя­не», Ва­лерій Квас, при­зу­пи­ня­ю­чи ро­бо­ту, по­яс­ню­вав: «Про­фесія не доз­во­ляє мені йти на ком­проміси» і спокійно че­кав на «пра­виль­не» сон­це, незва­жа­ю­чи на істе­ри­ку до­вко­ла. Од­но­го ра­зу па­у­за за­тя­гла­ся… Сон­це ви­про­бо­вує нас третій день поспіль, і в істе­ри­ку впа­дає Бо­ри­слав Брон­ду­ков. Знімаємо смерть Бу­рун­ди, яко­го він грав. Третій день «ра­би», сто­я­чи у воді, три­ма­ють на плоті Брон­ду­ко­ва… Аж рап­том Бу­рун­да ви­яв­ляє своє не­ба­жан­ня… то­ну­ти: «ра­би» йо­го топ­лять, а він – не то­не! Зре­ш­тою, Бо­ри­слав по­ли­шив май­дан­чик і побіг у бік пу­с­телі зі сло­ва­ми: «У ме­не там ди­ти­на на­ро­д­жується, а я тут сон­це ви­гля­даю!» Йо­го дру­жи­на, справді, тоді на­ро­д­жу­ва­ла…

– Які вра­жен­ня за­ли­шив по собі пер­ший пе­ре­гляд фільму?

– Упер­ше я (ра­зом із гру­пою) пе­ре­гля­ну­ла кар­ти­ну на кіно­с­тудії. То­го дня всі при­сутні в залі ви­ти­ра­ли сльо­зи… Ми за­ува­жи­ли, що чи­ма­ло пре­крас­них епізодів не увійшло до фільму. Та­кий факт ніко­го не за­сму­тив: Ле­онід Оси­ка засвідчив вміння впо­ряд­ку­ва­ти відзня­те і за­для уза­галь­нен­ня, цілісності та ви­раз­ності стрічки відки­ну­ти зай­ве. Окрім то­го, маю ска­за­ти, що Ле­онід Ми­хай­ло­вич по­всяк­час по­чу­вав­ся відповідаль­ним за ук­раїнську ідею, хоч би де во­на жи­ла – у фільмі чи у спілку­ванні з ко­ле­га­ми.

– А ва­ди фільму ви за­ува­жи­ли?

– Усе ви­глядало ди­во­виж­но­ й мас­штаб­но­. Я ж бу­ла оше­ле­ше­на ак­торсь­кою май­стерністю ви­ко­навців ролей і го­ло­вних, і дру­го­го пла­ну.

– Те­а­т­ральні митці за­про­шу­ва­ли вас до співпраці?

– У те­а­т­ри при­хо­дять ті, хто зі сту­дентсь­кої ла­ви націле­ний на ро­бо­ту на ко­ну. Я ж ніко­ли не го­ту­ва­ла­ся до праці на те­а­т­ральній ниві. Утім, 2009-го ство­ри­ла ко­с­тю­ми для ко­лек­ти­ву «Ака­демічний ан­самбль ук­раїнської му­зи­ки „Дніпро”»: му­зи­кан­ти ре­пре­зен­ту­ва­ли фольк-ме­та­мор­фо­зи в стилі ук­раїнсько­го мо­дер­ну – опер­ну ви­с­та­ву «Ті, що по­хо­дять від Сон­ця» (му­зи­ка В. Павліковсь­ко­го, ідея та втілен­ня В. Во­вку­на. – Л.Б.). Я відчу­ваю якусь особ­ли­ву но­с­тальгію за куль­ту­рою ми­ну­лих століть, тією її ча­ст­кою, яка досі ма­ло оп­раць­о­ва­на дослідни­ка­ми.

– Чо­му після «За­ха­ра Бер­ку­та» кіно­ре­жи­се­ри оми­на­ли вас?

– 1971-го ка­дебісти за­зна­чи­ли, що «За­хар Бер­кут» «зло­чин­но за­хи­с­тив» ме­не: во­ни не­терп­ля­че очіку­ва­ли за­вер­шен­ня ви­роб­ництва фільму, воліючи як­найш­вид­ше «взя­ти­ся» за ме­не. «За­хар Бер­кут» не за­ст­ра­ху­вав ме­не від «ува­ги» КДБ: жод­на ха­рак­те­ри­с­ти­ка, клопотання (гру­па після прем’єри навіть звер­ну­ла­ся до Спілки кіне­ма­то­графістів, аби во­ни прийняли ме­не до своїх лав) не по­сла­би­ли «за­пал» лю­дей у формі… Ме­не «би­ли» за націо­налізм, а не за про­фесію; влас­не, за те, що 1968-го я підпи­са­ла лист на за­хист В’яче­сла­ва Чор­но­во­ла.

Та, по­при все, Віктор Гресь після «За­ха­ра Бер­ку­та» за­про­сив ме­не у фільм «Про­па­ла гра­мо­та». Од­нак тільки-но я зібра­ла­ся роз­по­ча­ти ро­бо­ту, на кіно­с­тудію приїха­ла ма­ши­на КДБ. По ме­не… На їхні очі не по­тра­пи­ла дякуючи ко­ле­гам: во­ни не­гай­но таємно ви­вез­ли ме­не за межі студії. Зго­дом я по­яс­ни­ла ре­жи­се­рові, що моя при­сутність у кар­тині мо­же ста­ти на за­ваді його творчій ро­боті. Хо­ча тоді я вже ство­ри­ла де­які ескізи, на­чер­ки… «За­хар Бер­кут» підвів ри­с­ку під моєю пра­цею в кіно.