Такі професіонали, як Людмила Семикіна, завжди могли у звичайних речах знайти їхнє сакральне значення і створити тим самим незабутній світ речей та одягу. Із кожним порухом голки вони доводили, що костюм є часткою народної душі і має велике історичне і художнє значення. Людмила Семикіна була художницею з костюмів і однією з головних помічників режисера Леоніда Осики у картині «Захар Беркут». Відома вже на той час в колах інтелігенції як людина зі своєю думкою і переконаннями, вона сміливо взялася спробувати себе в кінематографі. Коли Сергій Параджанов на кіностудії ім. О. Довженка вперше побачив виставлені ескізи вбрання до фільму, то не стримався і сказав: «Студія ще не знала робіт такого високого професійного художнього рівня». Надихнувшись ще в юності Михайлом Врубелем, Людмила Семикіна вносить імпресіоністичні елементи у фільм, віддаючи тим самим перевагу світлу, дотику, кольоровій вібрації. Своєю роботою над фільмом художниці вдалося підкреслити пластичні, аристократичні лінії, які возвеличують наш етнос. Її костюми не тільки привернули увагу до спадкоємності поколінь – вони відповідали духові часу. Після виходу фільму на екран багато хто з київської молоді почав носити кептарі, як підтвердження актуальності головного задуму Семикіної. Чемно і делікатно вона наголосила на красі національного одягу. Завдяки роботі над стрічкою народилася приголомшлива серія образів «Скіфський степ» і «Княжа епоха».

Із цією незламною жінкою я мала змогу поспілкуватися з приводу створення фільму «Захар Беркут» та її професіональних знахідок.

Розмову вела Анастасія Шульгіна

– Розкажіть, будь ласка, як починався проект «Захар Беркут»? І що вас надихнуло спробувати себе в кінематографі?

– В кіно я прийшла в 1970 році за рекомендацією Георгія Якутовича та Ліни Костенко, яка була дружиною Василя Цвіркунова – директора кіностудії ім. О. Довженка. Він тоді ставив собі за мету воскресити історичну лінію низкою фільмів на Київській кіностудії. Таким був ідеал, який обірвали, не давши йому здійснитися до кінця. Та, принаймні, вийшли фільми «Тіні забутих предків, потім – «Вечір на Івана Купала», «Камінний хрест», «Захар Беркут» – от і все. На цьому увірвалася історична лінія фільмів, запланованих на студії групою інтелектуалів того часу. Першопричиною появи фільму «Захар Беркут» стала не дуже приємна політична ситуація, що склалася на кордоні Китаю і Монголії, поставивши під загрозу і наш кордон. Це був початок прикрих явищ, які могли закінчитися військовими спалахами або якоюсь конфліктною ситуацією для однієї чи іншої країни. Радянський Союз прагнув залагодити це, і дуже швидко Верховна Рада вирішила запустити історичну тему: про нашу територіальну гідність і недоторканність та поведінку інших народів, які посягали на незалежність країни. Однією із таких сторінок було монгольське іго. Потрібно було повністю висвітлити його сутність – з його агресією, руйнівною силою – і показати, як протистояв нападам народ.

– Що саме від вас вимагали?

– Нам треба було просто показати на екрані історичну правду і постаті, що творили історію, до того ж зробити це треба було якнайшвидше. Мене обрали не тільки як професійного художника з костюмів, а й тому, що знали, яку я вже пройшла школу життя. (На момент запуску картини Л. Семикіна була вже двічі виключена зі Спілки художників України з ідейних міркувань і мала одну персональну виставку за плечима. – А.Ш.) Знали, що в мене було інше бачення костюма, я, так би мовити, «бачила історичну правду». Вони були впевнені в мені, оскільки моє вбрання вирізнялося фантазією форм і проникненням у саму сутність речей. Я була готова захищати культуру в усіх її проявах, і, як казав мій педагог О. Шовкуненко, «мала щось таке, чого в гастрономі не купиш».

– Як у вас складалися стосунки під час роботи над стрічкою з режисером Леонідом Осикою? Ви чекали від нього якихось пропозицій чи одразу пропонували художній образ? На чому робили акценти?

– Коли я потрапила на зйомки «Захара Беркута», то вважала це раєм для себе. Леонід Осика був дивовижним – життєрадісним, людиною великої творчої культури. А от оператор Валерій Квас, якого ми під час зйомок прозвали «йогом», виявився скромним, самозаглибленим, проте це ніяк не применшувало його геніальності.

Режисер вимагав від мене особисто взяти відповідальність за культуру часу, натуралістично все показати. Акценти були розставленні за такими принципами: гуманізм, утилітарність, пишність та народне мислення. У мене було розроблено три види вбрання для монгольського війська, в якому я хотіла підкреслити той «дикий крик, рокіт», що лунав від орди. Потрібен був яскравий образ, що символізував би «руку ката», відсилав до фашизму. Наприклад, створюючи костюм Шаманки, я власноруч виготовила для її наряду 200 маленьких чоловічків, які під час руху дзвеніли. Це було алюзією на поневолення і агресію, що їх несли за собою загарбники. Інший же образ, як уособлення рабства, втілював персонаж Божевільної: на неї я одягла пончо, яке прикрасила китицями, і завдяки цьому вирішенню кожен порух її рук був скований, наче в пораненого птаха.

– Яка головна ідея простежувалась у ваших образах?

– Моєю головною ідеєю був замковий одяг, а підтекстом мало простежуватися лицарське вбрання. Тому я обрала для костюмів сіре сукно, як мініфетр, що тримало форму і відбивало вологу, дощ. Воно найліпше передавало мій задум, ота звичайна солдатська шинель, що дуже добре побудована технологами як матеріал. Сукно – вічне... Воно походить із етнографічних глибин, коли люди ще не мали верстатів, а виготовляли його вручну. В 1970-х дружини військових здавали відрізи сукна за 25–30 крб. І ось із цієї «знецінки» надходив матеріал, з якого я і створювала шати. Замковий одяг диктував стиль скромного, мужнього одягу без всякої псевдонаціональної пихи й гордості. Це одяг людини, в якої зовнішність та інтелект відповідають одне одному. Одяг, який не обманює.

– А хто розробляв прикраси?

– Прикраси теж були моїми. Ескізи до колетів, бармів і шоломів малювала я, а М. Ропаль створював їх зі срібла, латуні та шкіри. Інколи це все вбрання так подобалося знімальній групі, що вони працювали в ньому, в цих самих джергах і жилетах. Так мали змогу відчути себе новими людьми, окреслити цим самим свою індивідуальність.

– А чи виникали у вас при зйомках фільму чи створенні костюмів проблеми? І як ви їх вирішували?

– Оскільки зйомки відбувалися в Киргизії та Душанбе, ми багато подорожували і самі були як кочівники. Бувало, що цілі ящики з костюмами губилися. Сталося таке і з костюмом Брондукова, але вихід було знайдено: ми вдягли його в мій хітон із парчі. А от для киреї Тугара Вовка використовували тканину, з якої тоді шили лижні костюми. Та під час зйомок була й більша проблема. П’ять разів намагалися закрити фільм «Захар Беркут»! Влада казала, що забагато українського, патріотизму. Адже карпатська громада, віче не виглядали на екрані затушованими. Вони були переможцями, які врятували Європу завдяки незламності свого духу. І «нагорі» це розуміли, бачили, що герої – Беркут, його сини, Мирослава – асоціюються з шістдесятниками. Із такими людьми, як Іван Дзюба, Євген Сверстюк, і через це казилися, а фільм дуже добре захищав свою незалежність… Це вже потім, після зйомок «Захара Беркута», мою майстерню відбирали і 15 років «витискали» з мене всі соки. Та, як казала Алла Горська, «мені строї робити, а не на риштованнях сидіти». І хоч я за освітою портретист, та не шкодую, що віддала свій час костюмові.