Центр кі­не­ма­то­гра­фіч­них сту­дій НаУК­МА і На­ціо­наль­на спіл­ка кі­не­ма­то­гра­фі­стів Ук­ра­ї­ни

16 бе­рез­ня 2012 ро­ку про­ве­ли в Бу­дин­ку кі­но «кру­глий стіл» «Мо­ло­де кі­но Ук­ра­ї­ни» під га­слом

«Чи хо­чуть ук­ра­їн­ці ди­ви­ти­ся ук­ра­їнсь­кі філь­ми?».

У роз­мо­ві взя­ли участь кри­ти­ки «Кі­но-Те­а­тру» Рок­со­ля­на Свя­то, Ма­рія Те­те­рюк, Ана­ста­сія Па­щен­ко,

Оль­га Ве­лим­ча­ниця, пе­да­го­ги Ми­хай­ло Іл­лєн­ко, Ва­силь Ві­тер, Ві­та­лій Мар­чен­ко, ре­жи­се­ри Ма­ри­на Вро­да,

Ро­ман Бон­дар­чук, Мак­сим Ва­ся­но­вич, Іри­на Пра­ви­ло, Ми­ро­сла­ва Хо­ро­шун, Іван Ка­ні­вець,

Дми­тро Су­хо­ли­ткий-Соб­чук. Ве­ду­ча Ла­ри­са Брю­хо­вець­ка.

Ла­ри­са Брю­хо­вець­ка. Ро­зви­ток ук­ра­їнсь­ко­го кі­но роз­гля­да­є­мо як умо­ву під­не­сен­ня на­ціо­наль­ної гі­дно­сті ук­ра­їн­ців. Ба­га­то ві­ків наш на­род від­лу­ча­ли від влас­но­го ми­стец­тва і прив­ча­ли за­до­воль­ня­ти­ся куль­тур­ни­ми цін­но­стя­ми, які ви­ро­бля­ли ін­ші на­ро­ди. За та­ких умов лег­ше аси­мі­лю­ва­ти й ні­ве­лю­ва­ти. Зда­ва­ло­ся б, із по­стан­ням не­зал­еж­ної Ук­ра­ї­ни ці га­неб­ні тен­ден­ції ма­ли б по­слаб­ну­ти чи й зни­кну­ти ос­та­точ­но, од­на­че все не так. По­ки що ма­ємо ре­аль­ні за­гро­зи для іс­ну­ван­ня ук­ра­їн­сь­ко­го кі­но: 1) Ук­ра­їнсь­ка вла­да зо­се­ре­джу­єть­ся на еко­но­міч­но-фі­нан­со­вій сфе­рі. Гро­ші, вкла­ди, при­бут­ки, не­ру­хо­мість на­бу­ли свя­щен­но­го ста­ту­су. Вла­да прив­чи­ла лю­дей до то­го, що ма­те­ріаль­не є сен­сом жит­тя. Сфе­ра куль­ту­ри, мо­раль­ні цін­но­сті іг­но­ру­ють­ся. Ря­до­во­го гро­ма­дя­ни­на поз­ба­ви­ли мо­жли­во­сті до­лу­ча­ти­ся до своєї куль­ту­ри. 2) Іс­нує не­без­пе­ка сам­о­за­спо­ко­єн­ня на рів­ні не­куль­тур­но­сті, що тя­гнеть­ся з ві­ків раб­­ства. Во­на по­гли­блю­єть­ся тим, що жод­на ін­сти­ту­ція не від­по­ві­дає ні за дот­ри­ман­ня ба­лан­су на­шо­го й чу­жо­го у сфе­рі кі­но­про­сто­ру, ні за якість ім­порт­ної про­дук­ції, яку ски­да­ють на наш ри­нок. Ніх­то не вия­вляє спро­ти­ву до стрі­чок, об­раз­ли­вих для ук­ра­їн­ців («Ми з май­бут­ньо­го-2», «Матч», «Бі­ла гвар­дія» то­що). Важ­ко уя­ви­ти ще якийсь на­род, який би та­ке до­зво­ляв. Як­що в ін­ших кра­ї­нах тон за­дає пре­са, то на­ші ЗМІ не­роз­бір­ли­ві у ста­влен­ні до то­го, що нам на­ки­да­ють. Знач­ною мі­рою че­рез те, що май­бут­ніх жур­на­лі­стів не вчать іс­то­рії сві­то­во­го й ук­ра­їнсь­ко­го кі­но­ми­стец­тва, во­ни не орі­єн­ту­ють­ся в цін­ніс­них кри­те­ріях. 3) Ук­ра­їнсь­кий кі­но­про­кат за­хо­пле­ний іно­зем­ця­ми. Кі­но­про­кат — та­кий со­бі ана­лог га­зо­вої тру­би, тіль­ки в ідео­ло­гіч­ній сфе­рі, — Ук­ра­ї­на по­да­ру­ва­ла іно­зем­цям. То­му ми не ба­чи­мо на екра­нах ні жит­тя своєї кра­ї­ни, ні її куль­тур­них над­бань, ні її облич. 4) Філь­ми, які про­ду­ку­ють­ся в нас, на­ле­жать ін­шій кра­ї­ні — се­ріа­ли на ро­сійсь­кі гро­ші і з ро­сійськи­ми ак­то­ра­ми. З 2004 ро­ку дер­жа­ва по­ча­ла під­три­му­ва­ти мо­ло­де кі­но у ко­рот­ко­му фор­ма­ті, яке ство­рює пев­ну ілю­зію кі­не­ма­то­гра­фіч­ної діяль­но­сті, але зву­жує сфе­ру впли­ву і ви­хід до ши­ро­ко­го гля­да­ча. Є не­без­пе­ка, що мо­ло­ді ре­жи­се­ри ос­та­точ­но пе­рей­дуть у вір­ту­аль­ну сфе­ру: зня­ти ко­рот­кий метр, ви­ста­ви­ти на яко­мусь із сай­тів, по­сла­ти на МКФ — і цим за­до­воль­ня­ють­ся. Не­без­пе­ка — у при­ми­рен­ні мо­ло­дих з та­ким ущерб­ним ста­но­ви­щем.

Ми­ну­ло­го ро­ку Ма­ри­на Вро­да здоб­ула «Зо­ло­ту паль­мо­ву гіл­ку» в Кан­нах. На по­чат­ку 2012-го ще од­на кі­не­ма­то­гра­фіч­на сен­са­ція — на екра­ни вий­шов і за­вою­вав гля­да­ча дов­го­очі­ку­ва­ний фільм Ми­хай­ла Іл­лєн­ка «Той­Хто­Прой­шов­Крізь­Во­гонь». Хо­четь­ся ві­ри­ти, що це ті ла­стів­ки, які зро­блять вес­ну.

Рок­со­ля­на Свя­то. Зда­ва­ло­ся б, у зав­дан­ня кі­но­кри­ти­ка вхо­дить не ли­ше ана­ліз окре­мих філь­мів, а й спро­ба пев­ним чи­ном уза­галь­ню­ва­ти кі­но­про­цес, по­мі­ча­ти якісь тен­ден­ції то­що. Та ро­би­ти це важ­ко, як­що са­мих філь­мів, по су­ті, оди­ни­ці.

В ук­ра­їнсь­ко­му ви­пад­ку ж ідеть­ся, крім то­го, пе­ре­важ­но про ко­рот­ко­ме­траж­не кі­но. Звіс­но, «Той­Хто­Прой­шов­Крізь­Во­гонь» Ми­хай­ла Іл­лєн­ка зу­мів зла­ма­ти жи­ву­чий сте­рео­тип: на ньо­го пі­шли й ті гля­да­чі, які в прин­ци­пі не хо­дять на ук­ра­їнсь­ке кі­но (ві­дві­ду­вач т.зв. «мульт­иплек­сів»). 2011 ро­ку бу­ло та­кож два філь­ми, які на МКФ «Мо­ло­дість» го­ло­сно пре­зен­ту­ва­ли як «ук­ра­їнсь­кі прем’єри» — польсь­ко-ук­ра­їнсь­ка ко­про­дук­ція «Рок-н-бол» Дми­тра При­хо­дь­ка (прив’яза­ний до те­ма­ти­ки фут­боль­но­го «Євро») та «Ґа­мер» Оле­га Сен­цо­ва (про під­літ­ка, який про­фе­сій­но за­ро­бляє комп’ютер­ни­ми ігра­ми), та це кі­но спе­ци­фіч­не: філь­ми на­віть не бу­ло вклю­че­но в кон­кур­сну про­гра­му фе­сти­ва­лю.

Що ж до ко­рот­ко­ме­тра­жок, то во­ни є не-ма­со­ви­ми за виз­на­чен­ням.Так, іс­нує фе­сти­валь «Від­­кри­та ніч» (до­сі єди­ний фе­сти­валь на­ціо­наль­но­го кі­но, на ньо­му, за ста­ти­сти­кою, по­ка­зу­ють від 25 до 40 стрі­чок що­рік). Є «Кі­но­Лев», ку­ди по­тра­п­ля­ють ро­бо­ти окре­мих мо­ло­дих ре­жи­се­рів. Іс­нує, зреш­тою, і «Па­но­ра­ма ук­ра­їнсь­ко­го кі­но» в рам­ках МКФ «Мо­ло­дість», де 2011 ро­ку бу­ло пред­ста­вле­но 21 стріч­ку, але тут опи­ня­ють­ся чи не всі, які не по­тра­пи­ли в ос­нов­ну про­гра­му. І, як нас­лі­док, тіль­ки чвер­ть із них є вар­тою ува­ги. Реш­та — це уч­нів­ські ро­бо­ти. Бу­ва­ють, звіс­но, і при­єм­ні ви­нят­ки — фільм «Кров» Іри­ни Пра­ви­ло, що ду­же ви­різ­няв­ся на за­галь­но­му тлі ми­ну­ло­річ­ної про­гра­ми(1). Те­ма­тич­но вона близь­ка до ро­біт Дми­тра Су­хо­ли­т­­ко­го-Соб­чу­ка, який схиль­ний до ме­та­фо­рич­но­го, де­що від­сто­ро­не­но­го, ос­ми­слен­­ня дій­сно­сті й апе­лює до про­бле­ми зв’яз­ку лю­ди­ни зі своєю іс­то­рі­єю (про це свід­чать наз­ви йо­го «Ко­рін­ня», за но­ве­лою Гри­го­ра Тю­тюн­ни­ка, та «Нит­ка», де нит­ка, по су­ті, стає ме­та­фо­рою людсь­ко­го жит­тя). І на­віть у філь­мі «Бо­ро­да» (2011), що став ча­сти­ною про­ек­ту «Uk­ra­i­ne, go­od­­bye», прис­вя­че­но­го те­мі емі­гра­ції з Ук­ра­ї­ни, ре­жи­сер, хоч і по­ка­зує по­бут за­хід­но­ук­ра­їнсь­ко­го се­ла, весь дра­ма­тич­ний кон­флікт ви­бу­до­вує до­в­ко­ла од­но­го сим­во­ла — бо­ро­ди, що є вті­лен­ням са­мот­но­сті го­лов­но­го ге­роя, який че­кає на по­вер­нен­ня своєї доч­ки з-за кор­до­ну.

На­то­мість, силь­ною є і про­ти­леж­на тен­ден­ція до до­ку­мен­таль­но­сті та ак­тив­но­го звер­нен­ня до со­ціаль­ної про­бле­ма­ти­ки. Влас­не, це тен­ден­ція і сві­то­во­го кі­но, при­найм­ні біль­шість філь­мів по­стра­дянсь­ко­го про­сто­ру, які здоб­ули виз­нан­ня в ос­тан­ні ро­ки, гос­тро со­ціаль­ні. У «мейн­стри­мі» та­ких шу­кань — і най­но­ві­ший за ча­сом фільм Ми­ро­сла­ва Сла­бош­пиць­ко­го «Глу­хо­та» та до­ку­мен­таль­на стріч­ка Юрія Ре­чинсь­ко­го «Хво­рі­су­ка­лю­ди» про жит­тя без­дом­них під­літ­ків2.

Ма­рія Те­те­рюк. Ін­шою фор­мою іс­ну­ван­ня мо­ло­до­го ук­ра­їнсь­ко­го кі­но, окрім фе­сти­ва­лів, ста­ли аль­ма­на­хи ко­рот­ко­ме­траж­них стрі­чок: «Му­да­ки. Ара­бе­ски» (2010) і «За­ко­ха­ні в Ки­їв» (2011) за зраз­ком ус­піш­но­го «Па­риж, я лю­блю те­бе» (2006), який бу­ло про­дов­же­но збір­ка­ми, прис­вя­че­ни­ми Нью-Йор­ку, Мос­кві та Єру­са­ли­му. На від­мі­ну від фран­цу­зь­ко­го ори­гі­на­лу, над яким прац­юва­ли ре­жи­се­ри зі сві­то­вим ім’ям, по­даль­ші про­ек­ти за­лу­ча­ли мо­ло­дих ре­жи­се­рів. До «За­ко­ха­ні в Ки­їв» уві­й­шло ві­сім ко­рот­ко­ме­тра­жок: «Со­ба­чий вальс» (Та­рас Тка­чен­ко), «Три сло­ва» (Іл­ля Яб­ло­ков (Вла­сов)), «Ту­флі» (Де­нис Гам­­зі­нов), «Де­що» (Оль­га Гі­бе­лин­да), «Втра­че­ний у мі­сті» (Ва­ле­рій Беб­ко), «По­вер­ни мою лю­бов» (Ар­тем Се­ма­кін), «Ру­ка» й «Остан­ня ніч груд­ня» (оби­дві Олег Бор­ще­вський).

Та Ки­є­ва в аль­ма­на­сі ма­ло: окре­мі впіз­на­ва­ні міс­ця, як-то міст За­ко­ха­них чи Пі­шо­хід­ний, є ли­ше мар­ке­ра­ми і не від­тво­рю­ють за­галь­ної ат­мо­сфе­ри мі­ста, на від­мі­ну від, ска­жі­мо, «Па­риж я лю­блю те­бе», де кож­на ро­бо­та ре­пре­зен­тує один із ра­йо­нів (окру­гів) Па­ри­жа. Єди­ний фільм, у яко­му за­ко­ха­ні спра­вді пов’яза­ні з Ки­є­вом, — це «Со­ба­чий вальс» Та­ра­са Тка­чен­ка, най­силь­ні­ша ро­бо­та з ци­клу. Ро­ман­тич­на іс­то­рія про двох літ­ніх лю­дей роз­гор­та­єть­ся на тлі дар­ниць­ко­го Соц­мі­стеч­ка — жит­ло­во­го ма­си­ву, що був по­бу­до­ва­ний пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни і має ду­же ха­рак­тер­ну ар­хі­тек­ту­ру. Зне­сен­ня цьо­го ра­йо­ну і по­бу­до­ва на йо­го міс­ці ба­га­то­по­вер­хі­вок, що три­ває вже де­кіль­ка ро­ків, є су­пе­реч­ли­вим пи­тан­ням, ос­кіль­ки, з од­но­го бо­ку, це уні­каль­на для Ки­є­ва ар­хі­тек­тур­на пам’ят­ка, а з дру­го­го — бу­дів­лі вже не при­дат­ні для жит­тя. Та­рас Тка­чен­ко не дав на ньо­го од­ноз­нач­ної від­по­ві­ді, за­те зу­мів сво­їм філь­мом збе­рег­ти Соц­мі­стеч­ко при­найм­ні на плів­ці. Зво­ру­шли­вий но­сталь­гій­ний на­стрій, ство­ре­ний у «Со­ба­чо­му валь­сі», мо­жли­во, на­во­дить на дум­ку про збе­ре­жен­ня ста­рої ар­хі­тек­ту­ри на­віть біль­ше, ніж пря­мі за­кли­ки, які, при­найм­ні у ви­пад­ку Соц­мі­стеч­ка, при­ре­че­ні на пе­ре­мож­ні по­бу­то­ві кон­трар­гу­мен­ти про трі­щи­ни в сті­нах і необхід­ність су­ши­ти бі­лиз­ну на ву­ли­ці.

Де­я­ке не­по­ро­зу­мін­ня ви­кли­кає фільм Ва­ле­рія Беб­ка «Втра­че­ний у мі­сті». В ньо­му йдеть­ся про по­друж­ню па­ру, що істе­рич­но роз­шу­кує яко­гось Пол­ка­на, яким під кі­нець філь­му вия­вля­єть­ся ді­дусь, одя­гне­ний у ко­стюм ве­ле­тенсь­ко­го со­ба­ки. На МКФ «Мо­ло­дість» 2010 ро­ку в про­гра­мі ко­рот­ко­го ме­тра бу­ло по­ка­за­но фільм іс­пан­ця Анар­ца Су­а­суа «Він би ні­ко­ли так не вчи­нив», де сло­ган со­ціаль­ної ре­кла­ми про по­ки­ну­тих со­бак обі­гру­єть­ся че­рез під­ста­нов­ку на їх­ню роль літ­ніх лю­дей.

Ла­ри­са Брю­хо­вець­ка. Хо­чу звер­ну­ти ува­гу на та­ке яви­ще, як не­зал­еж­не кі­но, що ви­ни­кло в Ук­ра­ї­ні не­дав­но, та на ­ін­тим­ність як ха­рак­тер­ну оз­на­ку філь­мів мо­ло­дих.

У філь­мі «Ма­ма по­мер­ла в су­бо­ту на кух­ні» (2009) Мак­сим Ва­­ся­но­вич по­ка­зує бать­ка, скру­пу­льоз­но, до най­мен­ших дріб­ниць фік­сує йо­го вдо­ма, під час кон­церт­них буд­нів, у спіл­ку­ван­ні з ко­ле­га­ми. З цьо­го нек­ва­пли­во­го жит­тя не­по­міт­но ви­ри­нає дум­ка про йо­го твор­чу кар’єру, яка мо­гла скла­сти­ся інак­­ше, адже бать­ко мріяв ста­ти ди­ри­ген­том ве­ли­ко­го сим­фо­ніч­но­го ор­ке­стру і на­віть ді­став за­про­шен­ня нав­ча­ти­ся в кон­сер­ва­то­­рії, але не су­ди­ло­ся — не зміг по­ки­ну­ти на якийсь час ро­ди­ну, ма­лих ді­тей, тож за­ли­шив­ся в обла­сній фі­лар­мо­нії, де й пра­ц­ював усе жит­тя. Був лю­ди­ною ве­се­лою й енер­гій­ною, і за це йо­го ша­ну­ва­ли і лю­би­ли. Фільм ці­ка­вий на­сам­пе­ред як пор­т­рет. Зро­бле­ний ме­то­дом спо­сте­ре­жен­ня, чи­мось на­га­дую­чи «ре­а­лі­ті». Зви­чай­но, фільм тіль­ки ви­грав би, як­би мен­ше бу­ло про­хо­дів, які роз­рі­джу­ють кі­не­ма­то­гра­фіч­ний час. За­га­лом же, ре­жи­сер пе­ре­міг у дво­бої з не­а­би­я­ким об­ся­гом ма­те­рі­а­лу, на­дав­ши йо­му ці­лі­с­но­сті. Від­бу­ваєть­ся кі­не­ма­то­гра­фіч­не ди­во: фільм спо­ну­кає до роз­ду­мів про сенс людсь­ко­го жит­тя і про­бле­му са­мо­ре­а­лі­за­ції об­да­ро­ва­ної лю­ди­ни.

Дос­від Мак­си­ма цінний: він об­рав шлях не­зал­еж­но­го кі­не­­ма­то­гра­фі­ста, са­мо­стій­но знайшов за­ру­біж­них ін­ве­сто­рів. Фільм доб­ре оці­ни­ли, він здоб­ув ґран-прі КФ до­ку­мен­таль­но­го кі­но із за­хи­с­ту прав лю­ди­ни (Ки­їв, 2010).

На спо­сте­ре­жен­ні ін­тим­них по­дро­биць ба­зує свій до­ку­мен­таль­ний фільм «По­лі­на» і ви­пу­скник май­стер­ні Юрія Іл­лєн­ка Ро­ман Бон­дар­чук, який ще у ди­пло­мі «Так­сист» ві­доб­ра­зив су­ча­сне жит­тя, світ су­ча­сної лю­ди­ни, її психо­ло­гію.

«По­лі­на» — один із філь­мів між­на­род­но­го про­ек­ту про лю­дей, які ви­ро­сли вже в час не­зал­еж­но­сті кра­їн СНД. На по­чат­ку — ого­ле­на мо­ло­да жін­ка в очі­ку­ван­ні ди­ти­ни, по­тім ба­чи­мо но­во­­на­ро­дже­не немо­вля і на­реш­ті дів­чин­ку-під­літ­ка, яка нав­ча­єть­ся гра­ти на сак­со­фо­ні й, опа­ну­вав­ши ін­стру­мент, ви­сту­пає в кон­цер­тах. Це ре­аль­на дів­чин­ка на ім’я По­лі­на, яка меш­кає в Хер­со­ні й усла­ви­ла­ся тим, що грає на різ­них ін­стру­мен­тах. По­чат­ко­ві кад­ри мо­жуть ви­да­ти­ся нев­мо­ти­во­ва­ни­ми, але, зреш­тою, пе­ре­ко­нуєш се­бе, що це ці­ка­во як при­йом. Ре­жи­се­ру лег­ко да­єть­ся стиль «жит­тя зне­наць­ка» — «Так­сист» і «По­лі­на» схо­жі за сти­лі­сти­кою, і то­му важ­ко про­ве­сти ме­жу між до­ку­мен­том і твор­чою фан­та­зі­єю, між ге­ро­єм ви­га­да­ним і ре­аль­ним.

30-хви­лин­но­го «Гай­да­ма­ку» Ро­ман Сін­чук (ви­пу­скник май­стер­ні Яро­сла­ва Лан­ча­ка) по­ста­вив 2012 ро­ку в «Деб­юті» на кі­но­сту­дії ім. О. Дов­жен­ка за опо­ві­дан­ням Ва­лер’яна Під­мо­гиль­но­го (сце­на­рій Ле­оні­да Че­ре­ва­тен­ка). У ньо­му роз­кри­ваєть­ся вну­тріш­ній світ юн­ака, зви­чай­но­го гім­на­зи­ста, який пе­ре­жи­ває бо­ліс­не роз­ча­ру­ван­ня — і в сам­ому со­бі, і в нав­ко­лиш­ніх лю­дях. Олесь — так зва­ти хлоп­ця — страж­дає ком­плек­сом не­пов­но­цін­но­сті й ви­рі­шує, що ви­хід один: по­кін­чи­ти з жит­тям. І для цьо­го є на­го­да — пі­ти у війсь­ко, в гай­да­ма­ки, з пе­ре­ко­нан­ням, що там уб’ють. Вій­ну вклю­че­но в ін­тим­ний стан як спо­сіб по­ря­тун­ку від та­ко­го со­бі не­вро­зу. Од­нак дум­ки про смерть і ре­аль­ність сам­ої смер­ті — це різ­ні ре­чі, що пись­мен­ник психологічно точно пе­ре­дає. Ось та­кий твір з ек­зи­стен­цій­ною про­бле­мою. Зро­зу­мі­ло: в кі­но пе­ре­да­ти вну­тріш­ній стан над­зви­чай­но склад­но. Деб­ютант тран­сфор­му­вав­ вну­тріш­ню ко­лі­зію в дію, показавши перипетії гай­да­ма­ків й перетво­рен­ня героя із за­ком­плек­со­ва­но-амор­фно­го хлоп­ця в рі­шу­чого і не­по­сту­пли­вого, який мо­раль­но пе­ре­ма­гає ко­мі­са­ра.

Фільм Іва­на Ка­нів­ця «Три­зуб Неп­ту­на» (ви­пу­скник май­стер­ні Ва­си­ля Ві­тра) — ди­во­виж­ний зра­зок прос­віт­ниць­ко­го кі­но. Ди­во­виж­ний, то­му що, по-пер­ше, зняв йо­го не­зал­еж­ний ре­жи­сер. По-дру­ге, зня­ла мо­ло­да лю­ди­на. Та з ін­шо­го бо­ку, пре­ро­га­ти­ва мо­ло­дих — піз­на­ва­ти, і тут ма­ємо піз­на­валь­ну іс­то­рію, що спи­ра­єть­ся на до­ку­мен­таль­ні спо­га­ди оче­вид­ця, про ук­ра­ї­ні­за­цію Чор­но­мор­сь­ко­го фло­ту в Се­ва­сто­по­лі 1917 ро­ку і про те, як вла­да УНР не ско­ри­ста­ла­ся з ці­єї ук­ра­ї­ні­за­ції. У цій роз­по­ві­ді чи­ма­ло не­ві­до­мої кі­нох­ро­ні­ки, за­сто­со­ва­но комп’ютер­­ну гра­фі­ку. Фільм зі­грі­тий осо­би­стим ста­влен­ням до зо­бра­жу­ва­но­го. За­ли­ша­єть­ся за­гад­кою, як ні­ким не під­три­ма­ний фі­нан­со­во Іван Ка­ні­вець зу­мів по­ста­ви­ти фільм.

Ма­ри­на Вро­да. Хо­ті­ло­ся б, щоб ця зу­стріч від­бу­ва­ла­ся тро­хи в ін­шо­му фор­ма­ті. Хо­четь­ся бун­тар­ства. Кра­ще бу­ло б виз­на­чи­ти есте­тич­ні про­бле­ми філь­мів, про­бле­ми ви­роб­ниц­тва філь­мів і про­бле­ми гля­да­ча. Що я ду­маю про ук­ра­їнсь­ке кі­но? Це ду­же склад­не пи­тан­ня. Є чу­до­ві ав­то­ри з влас­ни­ми іде­я­ми, але як­що во­ни ви­шу­ку­ють мо­жли­во­сті й ро­блять філь­ми, то не ма­ють змо­ги по­ка­за­ти їх ве­ли­ко­му ко­лу гля­да­чів. До­во­дить­ся ви­хо­ди­ти на фе­сти­валь­ну ау­ди­то­рію. Але чия це про­бле­ма — ре­жи­се­рів, гля­да­чів, вже про­бле­ма со­ціаль­на? Я з ко­рот­ко­ме­т­раж­кою до гля­да­ча не мо­жу про­би­ти­ся. В прин­ци­пі, ми мо­гли б об’єд­на­ти­ся з ін­ши­ми ав­то­ра­ми і зро­би­ти аль­ма­нах, та­ка прак­ти­ка іс­нує. Тео­ре­тич­но я мо­жу прий­ти в Мо­ги­лян­ку, в наш ін­сти­тут — по­ка­за­ти, по­го­во­ри­ти, але це бу­де тіль­ки моя влас­на іні­ціа­ти­ва.

В ук­ра­їнсь­ко­му кі­но бу­ла пре­крас­на тра­ди­ція, шко­ла, яка встоя­ла тіль­ки за ра­ху­нок осо­би­сто­стей, яким я ду­же вдяч­на сьо­год­ні, які ме­ні да­ють есте­тич­ну опо­ру. Це фун­да­мент, на яко­му я мо­жу стоя­ти. Все остан­нє — уся ця ра­дянсь­ка роз­ру­ха прац­ює до­сі так са­мо силь­но і в уні­вер­си­те­тах, і в го­ло­вах. Як­що хо­че­те, од­на есте­ти­ка бо­реть­ся з ін­шою.

З од­но­го бо­ку — у нас уже дру­га «Паль­мо­ва гіл­ка», філь­ми зні­ма­ють­ся. А чо­му не­має по­сту­пу — не знаю. Я на­ма­га­ю­ся щось ро­би­ти. Да­вай­те зби­ра­ти­ся, щось ро­би­ти. В ін­сти­ту­ті ми на­ма­га­ли­ся зні­ма­ти й ні­як не за­хи­ща­ли свої пра­ва. А пот­ріб­но бу­ло зби­ра­ти­ся на де­мон­стра­ції, йти на ву­лицю, ви­ма­га­ти і ро­би­ти кі­но. Ні­я­ко­го ре­цеп­ту, як ре­жи­сер мо­же се­бе ре­а­лі­зу­ва­ти в цій кра­ї­ні, не­має. Як­що об­ме­жи­ти­ся тіль­ки Ук­ра­ї­ною, то тре­ба йти і влаш­то­ву­ва­ти ре­во­лю­цію. Я не знаю, як се­бе ре­а­­лі­зу­ва­ти: мож­на йти прац­юва­ти на те­ле­ба­чен­ня, мож­на спів­прац­юва­ти з Мі­ні­стер­ством куль­ту­ри че­рез про­дю­се­рів, які бу­дуть ви­рі­шу­ва­ти всі ці не­при­єм­ні пи­тан­ня, пов’яза­ні з за­ста­рі­лою си­сте­мою (маю на ува­зі ви­роб­ниц­тво філь­му). Ко­ли сту­ден­ти по­до­ро­жу­ва­ли або ма­ли якийсь об­мін, той же фе­сти­валь «Про­лог», то­ді во­ни ма­ли мо­жли­вість кра­ще ро­зу­мі­ти своє облич­чя. А так ви­хо­дить якась ціл­ко­ви­та ізо­ля­ція. Пот­ріб­но зні­ма­ти для сво­го гля­да­ча. Але як­що го­во­ри­ти про ре­а­лі­за­цію ав­то­ра, то я не знаю, як це мож­на вті­ли­ти.

Вік­тор Гресь. У вас сьо­год­ні є всі мо­жли­во­сті. А що ви осо­би­сто як ху­дож­ник пра­гне­те зро­би­ти? Що хо­че­те зня­ти? Будь-яке ми­стец­тво — це те, що си­дить усе­ре­ди­ні са­мо­го мит­ця.

Ми­хай­ло Іл­лєн­ко. Що­до мо­жли­во­стей. Я був на прес-кон­фе­рен­ції Ма­ри­ни, ко­ли во­на по­вер­ну­ла­ся в Ук­ра­ї­ну із «Зо­ло­тою гіл­кою». Їй на­дій­шло два ли­сти: один — від Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­­ни, дру­гий — від Мі­ні­стра куль­ту­ри. Зміст мож­на зве­сти до од­ні­єї фра­зи: поз­до­ро­вляє­мо і ба­жа­ємо ус­пі­хів. Те­пер Ма­ри­на, нас­кіль­ки я знаю, прац­ює з фран­цу­за­ми. Ми об­го­во­рю­є­мо оче­­вид­ні ре­чі.

Ма­ри­на Вро­да. Пі­сля Канн я ма­ла зро­зу­мі­ти се­бе. Це — як хви­ля, ви ма­є­те з нею прац­юва­ти, бо во­на мо­же вас зби­ти… До вас — ува­га, від вас че­ка­ють яко­гось кро­ку. Сьо­год­ні я прац­юю над іс­то­рі­єю про лю­дей, яких я знаю, які ме­ні близь­кі. Дія філь­му від­бу­ваєть­ся в Ук­ра­ї­ні.

Іри­на Пра­ви­ло. Мій фільм «Кров» зня­то в Гру­зії — це пер­ший між­на­род­ний про­ект на­шо­го уні­вер­си­те­ту — він брав участь у ньо­му, дав чор­но-бі­лу плів­ку. Те, що гля­дач хо­че ди­ви­ти­ся ук­ра­їнсь­ке кі­но, я знаю точ­но, то­му що я з ним зу­стрі­ча­лась. Ду­маю, що ук­ра­ї­нець хо­дит­име на хо­ро­ше ук­ра­їнсь­ке кі­но. Зня­ти «Кров» бу­ло не­про­сто, до­ве­ло­ся по­ло­ви­ну влас­них кош­тів вкла­да­ти, — і без під­трим­ки по­соль­ства це бу­ло б не­можли­во. Потім ми по­ста­ли пе­ред пи­тан­ням: як по­ка­зу­ва­ти фільм? Ви­ни­кла ідея ство­ри­ти про­ект «Моє ди­тин­ство», де має бу­ти три іс­то­рії на од­ну те­му трьох різ­них ав­то­рів і трьох різ­них кра­їн. Ни­ні я прац­юю над дру­гою ча­сти­ною за Сте­па­ном Ва­силь­чен­ком, зні­ма­ли в При­кар­пат­ті. Ще не виз­на­чи­лись, де зні­ма­ти­ме­мо тре­тю ча­сти­ну, але це бу­де якась євро­пейсь­ка кра­ї­на. За­дум по­ля­гає в то­му, щоб за­про­по­ну­ва­ти на ТБ, в кі­но­те­ат­ри.

З мо­ло­дим кі­но пи­тан­ня не в то­му, чи хо­че ди­ви­ти­ся гля­дач, а в то­му, що ми хо­че­мо ска­за­ти і чи вар­то це го­во­ри­ти? Як­що ти мо­жеш за­че­пи­ти гля­да­ча за жи­ве, то то­ді тре­ба прац­юва­ти. Іс­нує та­кий тон­кий мо­мент: йти чи не йти на ком­про­міс, який про­по­ну­ють ко­мер­цій­но за­ці­кав­ле­ні лю­ди. Ти від­да­єш свою твор­чу енер­гі­єю, а якою бу­де до­ля твоєї ро­бо­ти — не­ві­до­мо. Об­рав­ши це, мо­ло­да лю­ди­на зні­ма­ти­ме більш про­фе­сій­ною тех­ні­кою, але не знає, що бу­де з філь­мом, і ні­ко­го не ці­ка­ви­ти­муть її емо­ції з цьо­го при­во­ду. Я не мо­жу до­зво­ли­ти, щоб хтось про­фі­нан­су­вав, а я по­тім не зна­ти­му, що з філь­мом бу­де. То­му і вну­тріш­ня бо­роть­ба, то­му і важ­ко.

Мо­ло­ді ре­жи­се­ри ма­ють фор­му­ва­ти влас­ну дум­ку, яка бу­де гі­д­на то­го, щоб до­но­си­ти її ін­шим лю­дям. Щоб від­чу­ва­ти се­бе за­хи­ще­ним і тво­ри­ти. І тіль­ки в та­кій за­хи­ще­но­сті мо­же під­ня­тись ук­ра­їнсь­ке кі­но. А як­що кон­крет­ні­ше про гля­да­ча, то ми ра­зом із гру­зинсь­ким Кі­но­цен­тром ство­ри­ли фе­сти­валь гру­зинсь­ко­го кі­но, по­ка­зу­ва­ли «Кров» та їх­ні філь­ми по обла­стях Ук­ра­ї­ни. Я за те, щоб кі­но зні­ма­ло­ся, щоб мо­ло­ді спіл­ку­ва­лись. І як­що вже ро­би­ти ре­во­лю­цію, то твор­чу. Бра­ти те­ми пра­вди­ві, які мо­жуть за­че­пи­ти. Не­да­рем­но я маю спра­ву з лі­те­ра­тур­ни­ми тво­ра­ми, де є справжні кон­флік­ти.

Дми­тро Су­хо­ли­ткий-Соб­чук. Вва­жаю, що мо­ло­дим ав­то­рам пот­ріб­но да­ва­ти свої філь­ми в кі­но­клу­би і там пре­зен­ту­ва­ти їх. Як ор­га­ні­за­тор таких за­хо­дів, мо­жу за­пев­ни­ти, що це аб­со­лют­но ді­є­ва фор­му­ла. Я з дру­зями вже чо­ти­ри ро­ки влаш­то­вую кі­но­зу­стрі­чі в Чер­нів­цях. Наз­ва­ли цю по­дію «Ве­чо­ри ко­рот­ко­ме­траж­но­го кі­но». На екра­ні ро­бо­ти тіль­ки віт­чиз­ня­но­го ви­роб­ниц­тва, в ос­нов­но­му сту­ден­тів та не­за­леж­них ре­жи­се­рів. На­шу діяль­ність під­три­мує місь­ке ра­діо «Блиск­ФМ» і те­ле­ка­нал «Чер­нів­ці». При­мі­щен­ня дає Місь­кий па­лац ді­тей та юн­ац­тва.

Ал­го­ритм за­хо­ду про­стий — ре­жи­сер пре­зен­тує своє кі­но, спіл­ку­єть­ся з пу­блі­кою. Зби­ра­єть­ся від 100 до 250 гля­да­чів. Уча­с­ни­ка­ми чер­ні­вець­ких ве­чо­рів бу­ли сту­ден­ти КНУ­ТКіТ іме­ні Кар­пен­ка-Ка­ро­го: Ка­тя Нау­мен­ко, Еду­ард Ґе­ор­га­дзе, ав­то­ри аль­ма­на­ху «Му­да­ки. Ара­бе­ски» та фе­сти­ва­лю «Від­кри­та ніч». При­їз­ди­ли Ма­ри­на Вро­да і Бог­да­на Смир­но­ва. Го­лов­не ді­ста­ти про­ек­тор, екран і DVD-про­гра­вач. Най­біль­шою, на жаль, про­бле­мою, про­те, за­ли­ша­ють­ся при­мі­щен­ня.

Як на ме­не, са­ме ін­ди­ві­ду­аль­не знай­ом­ство сприяє фор­му­ван­ню ак­тив­них по­ці­но­ву­ва­чів ав­тор­сь­ко­го кі­но. Тим па­че кі­но­клуб­ний рух в Ук­ра­ї­ні на­би­рає обер­тів. На­при­клад, мої філь­ми вже по­ба­чи­ли Хар­ків, Ль­вів, Ужго­род, Рів­не, Ма­ріу­поль, Се­ва­сто­поль.

Що­до фі­нан­су­ван­ня, то я при­біч­ник низь­ко­бю­джет­них про­ек­тів. Не­хай це бу­дуть ма­лі кош­ти, але бу­де сво­бо­да від ти­с­ку звіт­но­го та фі­нан­со­во­го. На ка­мер­ну іс­то­рію, ігро­ву ко­рот­ко­ме­траж­ку або до­ку­мен­таль­ний фільм мож­на знай­ти фон­ди та спон­со­рів, се­ред ці­льо­вої ау­ди­то­рії — ме­це­на­тів. Ор­га­ні­за­ції і біз­нес­ме­ни го­то­ві да­ти ма­лий бю­джет — тре­ба тіль­ки зу­мі­ти за­ці­ка­ви­ти. Окрім то­го, є різ­ні ґран­ти і між­на­род­ні піт­чин­ги.

Фор­му­лу «Ми для нас, про се­бе» вва­жаю за кре­до мо­ло­до­го кі­но, до­дав би ще: кі­но має бу­ти без гальм — ша­ле­не і ху­лі­ган­сь­ке. Го­лов­не — бу­ти від­вер­тим.

Ми­ро­сла­ва Хо­ро­шун. Як­що ми са­мі не по­ч­не­мо щось ро­би­ти, то ніх­то за нас не зро­бить. Як­що в те­бе не­має ім­пуль­су, ре­аль­ної ро­бо­ти і лю­дей, які то­бі до­по­ма­га­ють і ві­рять, ніх­то не до­по­мо­же. Ба­жаю всім знай­ти свою те­му, енер­гію, здо­ров’я, щоб усе це зро­би­ти, ну а по­тім спо­ді­ва­ти­ся на чу­до. Ме­не ці­ка­вить те­ма ук­ра­їнсь­ко­го кі­но, на­ших ак­то­рів. Не знаю, як бу­де да­лі. Сьо­год­ні є мо­ло­ді ре­жи­се­ри, я з ни­ми спіл­кую­ся і ба­чу, що є рух. Я ві­рю, що це обов’яз­ко­во приз­ве­де до ре­а­лі­за­ції твор­чих за­ду­мів. Що­до мо­єї ро­бо­ти, то, ко­ли не­має гро­шей і все це від­бу­ваєть­ся просто на друж­ніх стос­ун­ках, ти не мо­жеш ска­за­ти да­ту за­вер­шен­ня філь­му. Але тре­ба ві­ри­ти. І прац­юва­ти.

Іван Ка­ні­вець. В ук­ра­їнсь­ко­му кі­но іс­нує дві про­бле­ми: зня­ти кі­но і йо­го по­ка­за­ти. Як­що про дру­гу, то її не по­вин­ні розв’язу­­ва­ти ре­жи­се­ри. На­при­клад, ми мо­гли б об’єд­на­ти­ся, ство­ри­ти те­ле­ка­нал, наз­ва­ти «Ук­ра­їнсь­ке кі­но» і там їх по­ка­зу­ва­ти. Тео­ре­тич­но це був би ви­хід. Але ре­жи­се­ри цьо­го не ро­бит­имуть. То­му цю про­бле­му за­лиш­мо для ін­ших лю­дей. Я го­во­рит­иму про ін­ше — як зня­ти ук­ра­їнсь­кий фільм. Я зіт­кнув­ся зі спе­ци­фіч­ни­ми про­бле­ма­ми, ко­ли ме­не по­тяг­ну­ло в іс­то­рич­ну до­ку­мен­та­лі­сти­ку. Ще в 1991 ро­ці, ко­ли був шко­ля­рем, я ви­но­шу­вав на­їв­ну ди­тя­чу мрію: ось Ук­ра­ї­на ста­ла не­зал­еж­ною, і че­рез пі­вро­ку-рік ми по­ба­чи­мо епіч­ні кар­ти­ни, які роз­по­ві­да­ти­муть про ук­ра­їнсь­ку іс­то­рію. Ми­нав час, але ні­чо­го не з’яви­ло­ся. Я зро­зу­мів: як­що вже я опа­ну­вав про­фе­сію ре­жи­се­ра, тре­ба спро­бу­ва­ти щось зро­би­ти. Об­рав те­му «Ство­рен­ня Ук­ра­їнсь­ко­го фло­ту в 1917–1918 ро­ках». Те­ма Се­ва­сто­по­ля є ак­ту­аль­ною для Ук­ра­ї­ни і сьо­год­ні. Тре­ба від­да­ти на­леж­не ра­дянсь­ким іс­то­ри­кам, во­ни доб­ре по­прац­юва­ли, щоб ніх­то ні­чо­го про це не знав. Нас­пра­вді ук­ра­їнсь­кі іс­то­ри­ки на­ма­га­ли­ся зай­ма­ти­ся ці­єю те­мою, вда­ло­ся знай­ти мо­но­гра­фію, що­пра­вда, ви­да­ну в 11 при­мір­ни­ках. Я дій­шов ви­с­­нов­ку: тре­ба щось ро­би­ти. Звер­нув­ся в Цен­траль­ний ар­хів кі­но­фо­то­фо­но­до­ку­мен­тів за хро­ні­кою тих по­дій. В ме­не бу­ли всі необхід­ні ли­сти з ін­сти­ту­ту, та ар­хі­ві­сти ви­ста­ви­ли роз­цін­ки, які бу­ли ме­ні не під си­лу. Та й ві­део­до­ку­мен­тів з ці­єї те­ми не вия­ви­ло­ся. Але ук­ра­їнсь­кий кі­но­ре­жи­сер по­ви­нен ма­ти аван­тюр­ний ха­рак­тер. Я ви­рі­шив, що та­кі до­ку­мен­ти ма­ють десь бу­ти. Впро­довж ро­ку звер­тав­ся до кі­но­ар­хі­вів Ан­глії, Фран­ції, Ав­стра­лії, Ка­на­ди, США. Май­же скрізь бу­ли лю­ди, які йшли ме­ні на­зу­стріч. Один ар­хів на­ді­с­лав роз­цін­ки, а по­тім на­дій­шов при­ват­ний лист, де по­ві­до­мля­ли: як­що ти сту­дент і то­бі пот­ріб­ні та­кі-то до­ку­мен­ти, а у вас ні­чо­го не­має, то ми то­бі їх на­діш­ле­мо, про­сто в те­бе не бу­де офі­цій­но­го пра­ва на ці ма­те­рі­а­ли. В Ні­меч­чи­ні знай­шли­ся не­ві­до­мі кад­ри, які стос­ува­ли­ся кін­ця 1918 ро­ку, тоб­то вда­ло­ся зро­би­ти та­ке ма­лень­ке від­крит­тя. Вреш­ті, фільм вий­шов. Пі­сля ньо­го на­став пе­ріод ей­фо­рії — гля­дач те­п­ло йо­го прий­няв. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що тре­ба про­дов­жу­ва­ти щось ро­би­ти в цьо­му на­пря­мі, і по­тро­ху виз­рі­ва­ла ідея на­ступ­но­го філь­му. «Ук­ра­їн­сь­ка ре­во­лю­ція» — це до­ку­мен­таль­на екра­ні­за­ція спо­га­дів Все­во­ло­да Пе­трі­ва. На­пи­сав­ши сце­на­рій, я обі­й­шов сот­ню лю­дей і діз­нав­ся, що в кра­ї­ні кри­за, всім склад­но. А в ме­не був сце­на­рій на шість се­рій з ба­таль­ни­ми сце­на­ми. Зро­зу­мів­ши, що ні­чо­го не вий­де, я ско­ро­тив до двох се­рій по 25 хви­лин. 1 січ­ня 2011 ро­ку ми по­ча­ли зні­ма­ти. В цьо­­му філь­мі я від­мо­вив­ся від хро­ні­ки і пі­шов шля­хом ре­кон­струк­ції. Про­цес за­тяг­нув­ся, по­ки що ро­бо­ту не за­вер­ше­но. Я зро­зу­мів, що ук­ра­їн­сь­ке кі­но в та­ких умо­вах зні­ма­ти не­ре­аль­но і вдру­ге ме­не на та­кий по­двиг, ма­буть, не ви­ста­чить.

Мак­сим Ва­ся­но­вич. Я мо­жу ска­за­ти не­ба­га­то, і це стос­уєть­ся тіль­ки до­ку­мен­та­лі­стів. Ось кіль­ка букв: idem.dik.am — це веб-ад­ре­са. До ці­єї ор­га­ні­за­ції — Євро­пейсь­кої спіл­ки до­ку­мен­та­лі­стів — ко­жен мо­же на­ді­сла­ти не­ве­ли­кий си­но­псис, взя­ти участь у кон­кур­сі й от­ри­ма­ти фі­нан­су­ван­ня. Так бу­ло і в мо­є­му ви­пад­ку: я от­ри­мав не­ве­ли­кі, та все ж та­ки гро­ші від шведсь­ко­го й фінсь­ко­го те­ле­ба­чен­ня на фільм «Ма­ма по­мер­ла в су­бо­ту». Те­пер я зні­маю, але по­ки що не­має чо­го по­ка­за­ти. Спо­ді­ва­ю­ся, що бу­де. До­ку­мен­та­лі­сти­ка хо­ро­ша тим, що ти мо­жеш взя­ти свою ка­ме­ру, за­те­ле­фо­ну­ва­ти знай­омим, які го­то­ві на те­бе прац­юва­ти, за­пра­ви­ти ма­ши­ну, яка ще на хо­ду, і по­ї­ха­ти зні­ма­ти.

Ро­ман Бон­дар­чук. До­ку­мен­таль­не кі­но зні­ма­ти спра­вді про­с­ті­ше — мен­ше пот­ріб­но ре­сур­сів. У прин­ци­пі я зі сво­їм спі­вав­то­ром пи­шу сце­на­рії для ігро­во­го кі­но, й ми ві­ри­мо, що їх мож­на бу­де ре­а­лі­зу­ва­ти. «По­лі­на» — це фільм з між­на­род­но­го кі­но­­аль­ма­на­ху, про­дю­со­ва­но­го ла­ти­ша­ми і фран­цу­за­ми до 20-річ­чя роз­па­ду СРСР. 15 мо­ло­дих ре­жи­се­рів ко­лиш­ніх со­юз­них рес­пу­блік зня­ли філь­ми про мо­ло­дих лю­дей, які на­ро­ди­ли­ся пі­с­ля то­го роз­па­ду. Аль­ма­нах бу­ло по­ка­за­но на фран­цу­зь­ко­му ка­на­лі «Ар­те» і ще бу­де по­ка­за­но на МКФ «До­ку­дей». По­лі­на — це де­ся­ти­річ­на дів­чин­ка, яка грає на всіх му­зич­них ін­стру­мен­тах у джаз-бен­дах. Жи­ве в Хер­со­ні, і її впіз­на­ють. Все над­то швид­ко змі­ню­єть­ся. Мо­жу пов­то­ри­ти: мус­имо прац­юва­ти, вив­ча­ти, бо­ро­ти­ся…

Ми­хай­ло Іл­лєн­ко. Я пе­ре­ко­нав­ся, що ук­ра­їнсь­кий гля­дач хо­че ди­ви­ти­ся ук­ра­їнсь­ке кі­но, бо в кож­ній дер­жа­ві, яка нор­маль­но роз­ви­ваєть­ся, є свій кі­не­ма­то­граф — своє дзер­ка­ло. Спра­вді три­ва­лий час ми всі (й мо­ло­ді, й ста­рі) не ма­ли екра­на, і всі зви­кли орі­єн­ту­ва­ти­ся на фе­сти­ва­лі. І тут теж ве­ли­ка про­бле­ма.

Я щи­ро при­ві­тав Ма­ри­ну Вро­ду із «Зо­ло­тою гіл­кою». І вва­жаю, що пі­сля цьо­го їй про­сто зо­бов’яза­ні бу­ли да­ти ґрант на ігро­вий деб­ют. Але як­що ми й да­лі бу­де­мо орі­єн­ту­ва­ти­ся на фе­сти­ва­лі (хо­ча й не по­вин­ні від цьо­го від­мо­вля­ти­ся), то це ні­чо­го не дасть. Я, як мо­жу, ана­лі­зую си­туа­цію зі сво­їм філь­мом. А він і спра­вді ство­рив не­стан­дарт­ну си­туа­цію: йо­го див­лять­ся, на ньо­го ку­пу­ють квит­ки. Вчо­ра в Сім­фе­ро­по­лі бу­ла прем’єра. Ми їз­ди­мо Ук­ра­ї­ною. І вже, зда­єть­ся, 46 днів він у «Топ-10». Уже два мі­ся­ці йде в «Кі­но­па­лаці». І я про­сто на­ма­га­ю­ся зро­зу­мі­ти без­сон­ни­ми но­ча­ми, в чо­му спра­ва. Це, зви­чай­но, не ви­пад­ко­во. Про­сто ми ду­же се­бе об­ме­жи­ли. Все бу­ло ду­же ас­ке­тич­но. Я ще на по­чат­ку ска­зав: «Хлоп­ці, за­будь­мо про фе­сти­ва­лі. Зро­бі­мо по­во­рот від фе­сти­ва­лів до гля­да­ча». Це так ба­наль­но зву­чить, що ме­ні со­ром­но про це ка­за­ти. Гля­дач є, і він хо­че ди­ви­ти­ся своє.

Дру­ге. Ме­ні за­про­по­ну­ва­ли сце­на­рій без вто­рин­них «ста­те­вих» оз­нак: я не знав, де це від­бу­ваєть­ся, з ким. Я ска­зав: «Дя­кую, я це зні­ма­ти не бу­ду. А от про Іва­на Да­цен­ка — про­то­ти­па, що на­ро­див­ся в се­лі Чер­не­чий Яр, — бу­ду». Тоб­то я ви­рі­шив ві­дір­ва­ти­ся від аб­стракт­ної кос­мо­по­лі­тич­ної ідеї в бік на­ціо­наль­ної сам­оі­ден­ти­фі­ка­ції. Це необхід­но, як­що ми хо­че­мо, щоб нас ди­ви­ли­ся. Лю­ди за цим «зго­лод­ні­ли».

Я не ка­жу, що тре­ба за­раз із «ви­ла­ми» йти про­ти ро­сійсь­ко­го чи гол­лі­вудсь­ко­го кі­но. Про­сто за­будь­мо про ньо­го й ро­бі­мо своє кі­но, для нас і про се­бе.

І тре­тє: без ге­роя ми ви­гля­да­ємо не­пов­но­цін­ни­ми. Кі­не­ма­то­граф су­ча­сний — це за­в­жди ге­рой. І цей ло­ко­мо­тив мо­же ство­ри­ти чер­ги пе­ред кі­но­те­атра­ми. Яко­юсь мі­рою нам вда­ло­ся як­що не чер­ги ство­ри­ти, то ви­кли­ка­ти за­ці­кав­лен­ня.

Чим я з ва­ми ді­лю­ся? Усе, що я вам роз­по­ві­даю, — ду­же ба­наль­не. Ба­чи­те, я по­ру­шив спо­кій де­я­ких кі­ноз­нав­ців, які пи­шуть сьо­год­ні: мо­вляв, що по­ро­биш, фільм та­кий «ко­со­бо­кий», а лю­ди див­лять­ся.

Я не ка­жу, що наш фільм збе­ре стіль­ки гро­шей, щоб мож­на бу­ло за­пу­сти­ти но­вий. Знаю, що в кі­но­те­ат­рі «Жов­тень» цей фільм дов­го йде. Але ж я ро­зу­мію, що кі­но­те­атр пов’яза­ний кон­трак­том і не мо­же сва­віль­но вчи­ни­ти що­до тих кон­трак­тів.

Люд­ми­ла Гор­де­ла­дзе, ди­рек­тор кі­но­те­а­тру «Жов­тень». Мо­­жу, бо маю ін­ші за­ли.

Ми­хай­ло Іл­лєн­ко. Ось ба­чи­те, ви знай­шли фор­му. А в ін­ших кі­но­те­атрах ста­влять йо­го на 11 го­дин­ку ран­ку в буд­ній день. І з ті­єю кіль­кі­стю ко­пій та кі­но­те­а­трів, на­віть як­що гля­дач хо­че іти на цей фільм, ми не мо­же­мо по­вер­ну­ти зат­ра­че­ні гро­ші. Нам пот­ріб­но зні­ма­ти кі­но за 500 ти­сяч гри­вень, щоб їх по­вер­ну­ти. Але ви ж ро­зу­мі­є­те, що це склад­но.

То­му про­блем ба­га­то. Але я ду­маю, що нас не вря­тує дер­жа­ва, во­на не дає нам за­ко­нів, які зба­лан­су­ва­ли б ри­зик. Во­на цьо­го про­сто не хо­че, бо це не дасть мо­жли­во­сті красти. Гро­шей не бу­де, то­му що не­ма за­ко­нів. Не­має до­стат­ніх гро­шей, щоб ство­ри­ти кі­но­про­цес, кі­но­ін­ду­стрію. Сла­ва Бо­гу, що хоч щось да­ють.

Які ва­рі­ан­ти? Тіль­ки чер­ги в кі­но­те­атрах. Ко­ли ко­мер­сант по­ба­чить їх, він ска­же: «Як­що ку­пу­ють, то я бу­ду про­да­ва­ти».

Ва­силь Ві­тер, ви­кла­дач і ди­рек­тор Ін­сти­ту­ту екран­них ми­с­тецтв КНУТКТ ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Для ме­не теж оче­вид­но, що ук­ра­їнсь­кий гля­дач че­кає на ук­ра­їнсь­ке кі­но. А сто­сов­но то­го, чи є філь­ми, го­во­рит­иму фак­та­ми. Від­був­ся не­дав­но фе­сти­валь «Про­лог»: за чо­ти­ри дні в Бу­дин­ку кі­но бу­ло по­ка­за­но 120 за­вер­ше­них ко­рот­ко­ме­траж­них філь­мів. Для ме­не дав­но зро­зу­мі­ло, ще в 1992 ро­ці, що дер­жа­ва не до­по­ма­га­ти­ме. То­ді ми з дру­зя­ми ство­ри­ли влас­ну сту­дію і про­бу­ва­ли зні­ма­ти са­мо­стій­но. Ко­ли сьо­год­ні роз­мо­вляю зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми, я за­пи­тую од­не: кі­но — це біз­нес чи ні? Як­що біз­нес, то­ді, па­ца­ни, за­ка­чуй­те ру­ка­ва. Ми до­сі в інер­ції ра­дянсь­ко­го сте­рео­ти­пу: хтось дасть гро­ші. Ко­му ва­ше ук­ра­їнсь­ке кі­но пот­ріб­не, крім ва­шо­го гля­да­ча? Кі­но по­вин­не дба­ти са­ме про се­бе: і про закон, і про гро­ші, і про те­ми. В се­ріа­лі «Гра до­лі» нам уда­ло­ся з мо­ря тем, ці­ка­вих для на­шо­го гля­да­ча (ми для се­бе скла­ли план із май­же 500 тем), осво­ї­ти 50. У цих 15—20-хви­лин­них філь­мах ми по­ка­зує­мо: ось те­ма, на яку гля­дач пі­де. Ді­ли­мось ни­ми із сце­на­ри­ста­ми, кри­ти­кою, зна­хо­ди­мо ка­на­ли, по яких це мож­на по­ка­зу­ва­ти, щоб по­вер­ну­ти гро­ші. Бо в цей про­ект не вкла­де­но жод­ної дер­жав­ної ко­пій­ки. Якось я опи­нив­ся у Пра­зі під час про­ка­ту чесь­ко­го філь­му «Тем­но-си­ній ко­лір» про чесь­ких льот­чи­ків, яких на­кри­ли нім­ці під час вій­ни, і во­ни зму­ше­ні бу­ли емі­гру­ва­ти че­рез Бри­та­нію, а піз­ні­ше вою­ва­ли ра­зом з бри­тан­ця­ми. Ми з про­дю­се­ром філь­му «Ко­ля» змо­гли по­тра­пи­ти на пе­ре­гляд цьо­го філь­му аж ув­ече­рі — че­рез чер­ги в ка­сах празь­ких кі­но­те­а­трів. 11 мі­ль­йо­нів че­хів про­го­ло­су­ва­ло сво­ї­ми гро­ши­ма за цей фільм.

Ва­лен­тин Мар­чен­ко, ви­кла­дач Ін­сти­ту­ту екран­них ми­стецтв, в. о. ди­рек­то­ра На­ціо­наль­ної кі­не­ма­те­ки Ук­ра­ї­ни. В Аме­ри­ці ча­сів за­вою­ван­ня «ди­ко­го за­хо­ду» в са­лу­ні над фор­те­піа­но якось з’явив­ся пла­кат «Не стрі­ляй­те в пі­а­ні­ста — він грає як мо­же!». Пі­сля ви­хо­ду на ек­ра­ни дов­го­очі­ку­ва­но­го ук­ра­їнсь­ко­го філь­му жур­на­ліст­сь­ка «бра­тія» за­хо­ди­ла­ся «тріш­ки топ­та­ти­ся» по ньому. Один із них на­стій­ли­во про­сив ко­мен­та­рів. Я на­га­дав йо­му цей епі­зод з аме­ри­кансь­кої іс­то­рії і по­яснив, що ав­то­ри філь­му «гра­ють» на ме­жі ті­єї мо­жли­во­сті (і «гра­ють» ду­же при­стой­но), яку їм до­зво­ляє ін­стру­мент. А «пі­а­­ні­но» їм ді­ста­ло­ся в ду­же по­га­но­му ста­ні.

Кі­но­ін­ду­стрія Ук­ра­ї­ни ще чвер­ть сто­літ­тя то­му була по­туж­ним твор­чо-тех­но­ло­гіч­ним ком­плек­сом «на­род­но­го гос­по­дар­ства». На 1 січ­ня 1988 ро­ку в дер­жав­ній кі­но­ме­ре­жі Ук­ра­ї­ни бу­ло 22.799 кі­но­де­мон­стра­цій­них ком­п­лек­сів, тіль­ки ди­тя­чих кі­но­те­а­трів — близь­ко сот­ні. Дер­жав­них кі­но­сту­дій в Ук­ра­ї­ні бу­ло ві­сім. Сьо­год­ні про це на­га­ду­ють хі­ба що ви­ві­ски на фа­са­дах. У шта­ті од­но­го тіль­ки «Ки­їв­наук­філь­му» прац­юва­ли по­над 2 ти­ся­чі спі­вро­біт­ни­ків (сьо­год­ні — мен­ше пів­сот­ні). І ще ба­га­то чо­го ці­ка­во­го і ко­рис­но­го бу­ло… Бу­ло!

І чи не най­го­лов­ні­ша втра­та — це гля­дач! Наш гля­дач, без яко­го іс­ну­ван­ня кі­но не­пов­не, ро­зір­ва­не. Сьо­год­ні зде­біль­шо­го твор­чо-ви­роб­ни­чий цикл діє за фор­му­лою «Три С»: «Сам со­чи­нил, сам снял, сам смо­трю!»

На цьо­му тлі чи не най­го­лов­ні­ше пи­тан­ня — кад­ри, ті, що «ви­рі­шу­ють усе». На кож­ній кі­но­сту­дії в штат­но­му роз­кла­ді бу­ли ти­ся­чі фа­хів­ців кі­но­ви­роб­ни­чої га­лу­зі. Уні­каль­ні, до ре­чі, чий дос­від на­ко­пи­чу­вав­ся ро­ка­ми і пе­ре­да­вав­ся «з рук у ру­ки»… Ну, не вчи­ли, і до­сі ще не вчать у нас мон­таж­но­го ре­ме­сла… А сьо­год­ніш­нє кі­но­ви­роб­ниц­тво — це но­віт­ні тех­но­ло­гії. Пра­ців­ник на по­туж­них комп’юте­рах у кра­що­му ра­зі має ди­плом тех­ніч­но­го ву­зу, а в біль­шо­сті ви­пад­ків — ше­сти­мі­сяч­ні комп’ю­тер­ні кур­си. По­ясни­ти йому, чо­му пі­сля за­галь­но­го пла­ну не мон­ту­єть­ся ве­ли­кий без від­по­від­ної під­го­тов­ки май­же не­ре­аль­но. Окрім то­го, есте­тич­ні упо­до­бан­ня та­ко­го пра­ців­ни­ка пе­ре­бу­ва­ють у пло­щи­ні «Ho­me vi­deo».

Та, від­вер­то ка­жу­чи, з «пер­ши­ми осо­ба­ми» в на­шо­му кі­но­про­це­сі на сьо­год­ні теж не все га­разд. Аль­фре­да Гіч­ко­ка якось за­пи­та­ли, що пот­ріб­но для ство­рен­ня ус­піш­но­го філь­му? У від­по­відь кла­сик зау­ва­жив: «Усьо­го три ре­чі: пер­ше — хо­ро­ший сце­на­рій, дру­ге — хо­ро­ший сце­на­рій, тре­тє — хо­ро­ший сце­на­рій!» Чи не най­біль­ших втрат заз­нав «сце­нар­ний цех».

Ін­сти­тут екран­них ми­стецтв – єди­ний, хто го­тує май­бут­ніх про­фе­сій­них кі­но­дра­ма­тур­гів, і по­чав це не так дав­но. Вже є пер­ші ви­пу­скни­ки… Із за­хи­ще­ни­ми ди­пло­ма­ми… На па­пе­рі! Ну, а гра­мо­ти кон­кур­су «Ко­ро­на­ція сло­ва» за кі­но­сце­на­рії ті­шать са­мо­люб­ство кон­кур­сан­тів. Та­кий со­бі «без­плів­ко­вий», ілю­зор­ний кі­не­ма­то­граф ви­хо­дить. Цей про­цес на­га­дує кра­си­ву ма­ши­ну, що гур­ко­че на хо­ло­стих обер­тах…

От із чим, зда­єть­ся, все більш-менш га­разд, то це з опе­ра­то­ра­ми. По­туж­на, з тра­ди­ція­ми і влас­ним «по­чер­ком» ук­ра­їнсь­ка опе­ра­тор­сь­ка шко­ла впев­не­но три­має план­ку вже не од­не де­ся­ти­літ­тя. Вда­ла ка­дро­ва по­лі­ти­ка у ви­шах, жор­сткі пра­ви­ла від­бо­ру, на­ван­та­жен­ня за про­гра­ма­ми, що удос­ко­на­лю­ва­лись май­же пів­ві­ку, — і «на ви­хо­ді» що­ро­ку за­го­ни кі­но­оп­ера­то­рів, май­же сто­від­сот­ко­во го­то­вих до ре­а­лі­за­ції зав­дань будь-якої склад­но­сті, які зна­хо­дять со­бі ро­бо­ту… на те­ле­ба­чен­ні! Ну, а там… Кіль­ка «миль­них» се­ріа­лів із див­ни­ми, як­що не «дики­ми» нор­ма­ти­ва­ми — за 4 (!) змі­ни, кож­на по 12 го­дин, від­зня­ти 50—60 хви­лин ко­рис­но­го хро­но­ме­тра­жу… Тут уже не до твор­чо­сті, бу­ла б «кар­тин­ка» у фо­ку­сі…

І на­реш­ті най­бо­лю­чі­ше — ре­жи­су­ра. Будь­мо від­вер­ти­ми: од­не по­ко­лін­ня ми вже втра­ти­ли. Це мо­гла бу­ти «но­ва ук­ра­їнсь­ка хви­ля», або «ук­ра­їнсь­кий нео­ре­а­лізм»… Але за­мість цьо­го — ук­ра­їнсь­кі пріз­ви­ща в ти­трах ро­сійсь­ких те­ле­се­ріа­лів… І це — в кра­що­му ви­пад­ку! А за ін­ших об­ста­вин мо­ло­ді мит­ці губ­лять­ся в не­трях те­ле­ві­зій­них ка­на­лів, за­пов­нюю­чи ефір­ний час «жуй­кою для очей»…

По­туж­на, яс­кра­ва і професійна ук­ра­їнсь­ка кі­нош­ко­ла що­річ­но ви­пу­скає низ­ку та­ла­но­ви­тих професіоналів, оз­бро­єних ре­ме­слом і щи­рим ба­жан­ням спро­бу­ва­ти хоч тріш­ки змі­ни­ти цей світ на кра­ще. І хто б там що не ка­зав про мо­сков­ський ВДІК або ло­дзинсь­ку кі­нош­ко­лу… Дві «Зо­ло­ті паль­мо­ві гіл­ки» в ос­тан­ні ча­си хто при­віз? А «Бер­лі­на­ле» нео­дно­ра­зо­во хто «брав»? І це філь­ми-при­зе­ри, зро­бле­ні як кур­со­ві або ди­плом­ні ро­бо­ти… Філь­ми, що кон­ку­ру­ва­ли в но­мі­на­ціях ра­зом із ро­бо­та­ми, ство­ре­ни­ми на професійних сту­діях кра­їн, які не заз­на­ли «кі­но­ге­но­ци­ду»! За­ли­ша­єть­ся спо­ді­ва­ти­ся, що ни­ніш­ньо­му по­ко­лін­ню по­ща­стить біль­ше…

1. До­клад­ні­ші мір­ку­ван­ня ав­тор­ки про цей фільм див.: Свя­то Р. Важ­кий

тя­гар «мо­ло­до­сті». Ук­ра­їнсь­кі ак­цен­ти // Кі­но-Те­атр. — 2012. — № 1.