Уро­чи­с­то відбув­ши 2010 року ювілей, в но­ве де­ся­тиліття «Мо­лодість» всту­пи­ла в уже знач­но скромніших де­ко­раціях: без чер­во­них доріжок, пиш­них це­ре­моній відкрит­тя–за­крит­тя (до­волі стри­мані уро­чи­с­тості про­хо­ди­ли в кіно­те­а­т­рах «Кіно­па­но­ра­ма» та «Київ») і з мен­шою кількістю зірко­вих об­лич світо­во­го, і навіть євро­пейсь­ко­го, мас­шта­бу.

Тож ко­ре­с­пон­ден­там світських но­вин до­ве­ло­ся втіша­ти­ся тим, що бу­ло: об­го­во­рю­ва­ти 3D-ек­с­пе­ри­мен­ти та до­рогі спе­це­фек­ти в новій ме­ло­драмі на істо­рич­ну те­ма­ти­ку Єжи Гоф­ма­на «Вар­шавсь­ка бит­ва: 1920» (а са­ме цією стрічкою відкри­ва­ли фе­с­ти­валь), ко­мен­ту­ва­ти відмо­ву то­го-та­ки польсь­ко­го ре­жи­се­ра зніма­ти фільм за ро­ма­ном Ва­си­ля Шкля­ра (про що сам пись­мен­ник напере­додні роз­повідав як про ледь чи не офіційну до­мо­вле­ність) чи бра­ти нескінченні інтерв’ю в голови журі – за­вше ко­ло­рит­ної Ок­са­ни За­буж­ко.

Бю­д­жетність 41-ї «Мо­ло­дості» бу­ла відчут­на і в то­му, що впер­ше за стільки років на кон­курсні по­ка­зи ор­ганіза­то­ри не роз­да­ва­ли без­ко­ш­товні за­про­шен­ня, навіть для сту­дентів-«кінош­ників» з універ­си­те­ту ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, що раніше ста­но­ви­ли чи не найжвавішу ча­с­ти­ну фе­с­ти­валь­ної публіки. По­при те, що вже са­ма на­зва фе­с­ти­ва­лю, зда­ва­ло­ся, свідчить про орієнтацію пе­ре­дусім на мо­лодь. За свідчен­ня­ми ге­не­раль­но­го ди­рек­то­ра фе­с­ти­ва­лю Андрія Хал­пахчі, че­рез не­сподівані про­бле­ми зі спон­сорсь­ким фінан­су­ван­ням до­ве­ло­ся ча­ст­ко­во уріза­ти й по­за­кон­курс­ну про­гра­му(1).

Втім, не­має сумніву, що і в та­ко­му «уріза­но­му» фор­маті фе­с­ти­валь був усе ж на­си­че­ним. І, го­ло­вне, – на­си­че­ним у кіне­ма­то­графічно­му плані.

Та, ма­буть, не над­то по­ми­лю­ся, ствер­д­жу­ю­чи, що по­за­кон­курс­ний склад­ник був 2011 ро­ку та­ки цікавішим і, по­за сумнівом, роз­маїтішим за кон­курс­ний. Чо­го варті хо­ча б чи­малі про­гра­ми фран­ко- та німець­ко­мов­но­го кіно, скан­ди­навсь­ка па­но­ра­ма і шко­ла польсь­кої анімації та до­ку­мен­талісти­ки? Чи, скажімо, по­каз у су­про­воді сим­фонічно­го ор­ке­с­т­ру ре­с­та­в­ро­ва­но­го німо­го фільму Євґена Іллєша «Ма­ня. Історія працівниці тю­тю­но­вої фа­б­ри­ки» (1918), при­ве­зе­но­го з Польщі. Або ж уже тра­диційна про­гра­ма «Фе­с­ти­валь фе­с­ти­валів», до якої по­трап­ля­ють най­помітніші світові но­вин­ки, відзна­чені на міжна­род­но­му рівні. Охо­пи­ти все це ува­гою впро­довж дев’яти днів про­сто фізич­но не під си­лу одній лю­дині.

Ук­раїнське в кон­курсі

В кон­курсній же про­грамі, на відміну від 2010 ро­ку, не бу­ло од­но­го – чи й навіть кількох – яс­к­ра­во ви­ра­же­них лідерів. І як­що тоді пе­ре­мо­гу «Ща­с­тя мо­го» Сергія Лоз­ниці, що в по­вно­ме­т­раж­но­му кон­курсі пред­став­ляв Ук­раїну, про­гно­зу­ва­ли вже від по­чат­ку, тепер ук­раїнські фільми, як і звич­но, опи­ни­ли­ся в аут­сай­де­рах.

Певні сподіван­ня, звісно, по­кла­да­ли на увінча­ну каннсь­ким «зо­ло­том» ко­рот­ко­ме­т­раж­ку Ма­ри­ни Вро­ди «Крос»(2). Утім, чи то не по­ба­жав­ши дуб­лю­ва­ти фе­с­ти­вальні відзна­ки, чи то до­три­му­ю­чись об’єктив­ної без­сто­рон­ності, чле­ни всіх чо­ти­рь­ох журі (а крім го­ло­вно­го, на «Мо­ло­дості» пра­цю­ва­ли та­кож еку­менічне журі, журі міжна­род­ної кіно­пре­си FICC і журі міжна­род­ної фе­де­рації кіно­пре­си FIPRESCI) не да­ли цьо­му най­ре­зо­нанснішо­му ук­раїнсько­му фільмові ро­ку навіть жод­но­го дип­ло­ма.

Що ж до іншо­го вітчиз­ня­но­го учас­ни­ка ко­рот­ко­ме­т­раж­но­го кон­кур­су – фільму На­талі П’ятигіної «По­за грою», – то він сприй­мав­ся рад­ше як зра­зок якісної соціаль­ної рек­ла­ми, аніж влас­не ігро­вий фільм (тим па­че, фе­с­ти­валь­ний). Про­зо­ра го­ло­вна ідея (як­що хо­чеш чо­гось до­сяг­ну­ти – бо­ри­ся за се­бе і не бійся зміню­ва­ти жит­тя), соціаль­ний підтекст (в ос­нові сю­же­ту – історії двох дру­зів, хлопців з ву­лиці, ли­ше один з яких зро­бив «пра­виль­ний» вибір, а відтак зумів «про­би­ти­ся») й на­решті мод­на, з ог­ля­ду на ЄВРО-2012, те­ма­ти­ка (хлопці на­ма­га­ють­ся по­тра­пи­ти в юнаць­кий фут­боль­ний клуб), – усе це ніби й не найгірше з мож­ли­во­го. Втім, по­ява та­ко­го фільму в кон­курсній про­грамі, тим па­че, по­ряд зі справді силь­ни­ми кон­ку­рен­та­ми, тро­хи ди­вує. Влас­не, не­сподіван­кою це ста­ло і для са­мої ре­жи­сер­ки, яка в од­но­му з те­левізійних інтерв’ю роз­повіда­ла, що й справді ро­би­ла соціаль­ний про­ект і аж ніяк не сподіва­ла­ся по­тра­пи­ти з ним у го­ло­вний кон­курс, а хіба що в па­но­ра­му ук­раїнсько­го кіно.

Єди­ний ук­раїнський учас­ник сту­дентсь­ко­го кон­кур­су (який цьо­го ро­ку, до речі, всі виз­на­ли до­волі слаб­ким) – де­ся­ти­хви­лин­на чор­но-біла стрічка Ми­ро­сла­ви Хо­ро­шун із універ­си­те­ту ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го «Фак­тор Фелліні» – та­кож за­ли­ши­ла­ся без на­го­род. «Ко­медійний три­лер про стра­хи сту­ден­та-кіно­ре­жи­се­ра», як на­пи­са­но про фільм у про­грамці, – це та­ка собі ми­ла і без­пре­тензійна історія про те, що Га­ролд Блум сво­го ча­су на­звав «стра­хом впли­ву». Фелліні тут – це не ли­ше прізви­ще італійсько­го ре­жи­се­ра, а й ледь не си­нонім кіне­ма­то­гра­фа як та­ко­го. Ре­жи­сер, про яко­го зна­ють усі, навіть ті, хто в житті не ба­чив жод­но­го йо­го фільму. Це й те, що дра­тує (як та­ка собі не­до­сяж­на для «кінош­ни­ка»,і та ще й пер­шо­курс­ни­ка, про­фесійна план­ка), й зо­бов’язує, і вик­ли­кає ма­ло не бо­же­ст­вен­ний тре­пет. І от про весь цей ком­плекс відчуттів, страхів, сподівань і йдеть­ся в цій сту­дентській ро­боті, де в кадрі, між іншим, з’яв­ляється і об­лич­чя нашо­го автора Ва­ди­ма Ску­ратівсько­го.

На­томість про учас­ни­ка по­вно­ме­т­раж­но­го кон­кур­су, що єди­ний пред­став­ляв Ук­раїну (щоправда, ча­ст­ко­во, ад­же йдеть­ся про ко­про­дукцію Франції, Німеч­чи­ни, Польщі та Ук­раїни), хотіло­ся б на­пи­са­ти тро­хи більше.

Стрічку ре­жи­сер­ки, фран­цу­жен­ки ізраїльсько­го по­хо­д­жен­ня Міхаль Боґанім «Зем­ля за­бут­тя» не­ви­пад­ко­во бу­ло пре­зен­то­ва­но са­ме цьо­го ро­ку – через чверть століття після Чор­но­бильсь­кої ка­та­ст­ро­фи, сум­ним наслід­кам якої і при­свя­че­но. Втім, тут це спра­цю­ва­ло як­раз не на ко­ристь фільму. І, ма­буть, на­сам­пе­ред то­му, що цьо­го ж ро­ку з’явив­ся і ху­дожній фільм російсько­го ре­жи­се­ра Олек­сан­д­ра Міндад­зе «В суб­оту»(3), та­кож про Чор­но­бильсь­ку катастрофу і та­кож з осо­бистісною пер­спек­ти­вою (історія ок­ре­мої лю­ди­ни, а не хроніка тра­гедії). Тож порівнян­ня в цьо­му ви­пад­ку зда­ють­ся про­сто не­ми­ну­чи­ми. І, на жаль, пра­цю­ва­ти­муть во­ни ніяк не на ко­ристь Міхаль Боґанім. Причому, неза­леж­но від то­го, про що го­во­ри­ти: пси­хо­логічну до­стовірність об­разів, істо­рич­ну адек­ватність та знан­ня ре­алій, ак­торсь­ку гру чи, зре­ш­тою, про­сто рівень кіне­ма­то­графічної куль­ту­ри (хоч би як ши­ро­ко тлу­ма­чи­ти це по­нят­тя).

Звісно, інте­рес іно­земців до нас (навіть як­що йдеть­ся про та­кий не­при­ваб­ли­вий і навіть фа­талістич­ний кон­текст, як Чор­но­биль) тре­ба віта­ти. А ре­жи­сер­ка, що має, за її ж сло­ва­ми, да­лекі ук­раїнські ко­рені, віддав­на відчу­ває до цих те­ри­торій особ­ли­вий сен­ти­мент. Тут во­на зніма­ла і свій по­пе­редній до­ку­мен­таль­ний фільм «Оде­са, Оде­са». «Зем­ля за­бут­тя» ж ста­ла її пер­шою ігро­вою по­вно­ме­т­раж­ною ро­бо­тою.

До­дат­ко­вим фак­то­ром медійно­го успіху ма­ла бу­ти й участь у стрічці «зірки» голлівудсь­ко­го кіно ук­раїнсько­го по­хо­д­жен­ня Оль­ги Ку­ри­лен­ко, що ста­ла відо­мою як од­на з по­друг ек­ран­но­го Джейм­са Бон­да. Тут во­на пе­ревтілюється в провінційну дівчи­ну з Прип’яті, якій не по­ща­с­ти­ло вий­ти заміж са­ме 26 квітня 1986 ро­ку, до то­го ж, за од­но­го з по­жеж­ників-«смерт­ників», які ста­ли пер­ши­ми жерт­ва­ми аварії. І та­ка зав’яз­ка – це, по суті, іде­аль­на фор­му­ла для істо­рич­ної ме­ло­дра­ми. Бай­ду­же, що та­кий жанр, мо­же, й не над­то відповідає сподіван­ням фе­с­ти­валь­ної публіки.

Втім, мо­ва навіть не про жанр. А рад­ше про аб­сурдність і ми­мовільну комічність ви­тво­ре­ної ре­жи­сер­кою кіно­ре­аль­ності. По­чи­на­ю­чи з кон­диціонерів на вікнах прип’ятсь­ких бу­динків (а йдеть­ся, на­га­даю, про 1986 рік, а влас­не – про день ева­ку­ації місце­во­го на­се­лен­ня); ліквіда­торів у ска­фан­д­рах, що ви­гля­да­ють у при­чор­но­бильсь­ких се­лах, на­че при­бульці з інших пла­нет, а по­во­дять­ся, як ков­бої в аме­ри­кансь­ких фільмах; чис­ленні фак­то­логічні невідповідності (як-от відстріл до­машніх тва­рин у зоні, який, за ре­жи­серсь­кою версією, відбу­вав­ся ледь не вод­но­час із ева­ку­ацією і ледь не на очах у гос­по­дарів). Усі ці чис­ленні «ню­ан­си» бу­дуть помітні кож­но­му, хто був свідком тих подій або чи­тав хо­ча б напівбе­ле­т­ри­с­тичні досліджен­ня Юрія Щер­ба­ка чи Світла­ни Алексієвич, не ка­жу­чи про інші, вже су­то на­укові, праці, яких на сьо­годні є, во­че­видь, не од­на сот­ня.

Що вже зга­ду­ва­ти про тубільну ек­зо­тичність по­ка­за­них ра­дянсь­ких ре­алій! Від пер­шо­го «ідилічно­го» ка­д­ру, в яко­му місцеві жінки під пісен­ний су­провід пе­руть постіль про­сто в Прип’яті (а на іншо­му бе­резі, звісно, ви­сочіє ще ціла й не­уш­ко­д­же­на ЧА­ЕС) й аж до ре­алій 1990-х (а фільм ста­вить за амбіції охо­пи­ти декілька де­ся­тиліть і по­ка­за­ти, до то­го ж, як скла­ли­ся під впли­вом Чор­но­би­ля долі різних лю­дей; що, своєю чер­гою, при­зве­ло до не­ми­ну­чої фраг­мен­тар­ності, а відтак пси­хо­логічної не­пе­ре­кон­ли­вості май­же всіх сю­жет­них ліній).

На­решті є ще один мо­мент, який не можна оми­ну­ти ува­гою: відо­б­ра­жен­ня мов­них ре­алій. І на цьо­му ре­жи­сер­ка, здається, «по­па­ли­ла­ся» чи не найбільше. При­род­ності не бра­кує тут ли­ше російсько­мов­ним пер­со­на­жам. На­томість, од­на­ко­во не­на­ту­раль­но зву­чать і сур­жик (який здається свідо­мо скон­ст­руй­о­ва­ним), і ук­раїнська мо­ва (так нею роз­мов­ля­ли, ма­буть, ли­ше дик­то­ри національ­но­го те­ле­ба­чен­ня в 1990-ті, до то­го ж, ті, що вив­чи­ли її вже в до­рос­ло­му віці). По­годь­те­ся: по­чу­ти з уст полісько­го діда як­найліте­ра­турніший варіант ук­раїнської мо­ви та­ки до­сить не­звич­но.

З ог­ля­ду на зга­да­не, до­волі комічно зву­ча­ли й ко­мен­тарі про­дю­серів фільму (ті, здається, як і са­ма ре­жи­сер­ка, бу­ли щи­ро зди­во­вані кри­тич­ною ре­акцією ча­с­ти­ни жур­налістів і гля­дачів), що, мов­ляв, ок­ремі де­талі не ма­ють особ­ли­во­го зна­чен­ня на тлі амбітності за­галь­но­го за­ду­му. І що пра­во на своє трак­ту­ван­ня чор­но­бильсь­ких подій має кожен. Важ­ко після цьо­го щось до­да­ти. За­ли­ша­ють­ся ли­ше ри­то­ричні за­пи­тан­ня до осіб, що відповіда­ли за від­бір фільмів до кон­курс­ної про­гра­ми.

Ук­раїнська па­но­ра­ма та дві вітчиз­няні прем’єри

За­зви­чай жур­налісти та кіно­к­ри­ти­ки ма­ло пи­шуть про ук­раїнське кіно на «Мо­ло­дості». Й, чес­но ка­жу­чи, їх не­важ­ко зро­зуміти. Ад­же ча­сом ліпше не пи­са­ти нічо­го, аніж ли­ше кри­ти­ку­ва­ти. З іншо­го бо­ку, ма­буть, не доцільно (як це ча­сом та­кож роб­лять) ад­ре­су­ва­ти всі до­ко­ри до ук­раїнсько­го кіно самій «Мо­ло­дості», бо ж ідеть­ся про про­бле­му знач­но більшо­го мас­шта­бу: країна, що, по суті, не має сво­го кіне­ма­то­гра­фа, не мо­же нарівні з інши­ми пред­став­ля­ти се­бе на міжна­род­но­му фе­с­ти­валі.

Втім, од­не ри­то­рич­не за­пи­тан­ня до ор­ганіза­торів та­ки за­ли­шається: що ліпше – по­ка­зу­ва­ти все, що є (навіть, як­що ри­зи­куєш зда­ти­ся комічним і не­адек­ват­ним), чи не по­ка­зу­ва­ти вза­галі нічо­го? І цю ди­ле­му «Мо­лодість» тра­диційно вирішує ду­же дип­ло­ма­тич­но, ви­но­ся­чи ук­раїнську кіно­про­дукцію (ідеть­ся пе­ре­дусім про ті сту­дентські та ко­рот­ко­ме­т­ражні ро­бо­ти всіх жанрів, що не по­тра­пи­ли в го­ло­вну про­гра­му) в спеціаль­ну «Па­но­ра­му ук­раїнсько­го кіно», оціню­ва­ти яку до­ру­ча­ють ок­ре­мо­му журі.

Влас­не, на пер­ший по­гляд усе здається цілком при­стой­ним. Скажімо, цьо­го ро­ку в про­грамі бра­ла участь аж двад­цять од­на стрічка. Та будь­мо відвер­ти­ми: варті ува­ги тут бу­ли хіба що чверть по­ка­за­них фільмів. А де­я­ких іно­зем­них гос­тей, що сподіва­ли­ся по­ба­чи­ти в «па­но­рамі» найцікавіше з то­го, що з’яви­ло­ся в ук­раїнсько­му кіно за ос­танній рік, бу­ли щи­ро (і, на жаль, при­кро) зди­во­вані по­ба­че­ним, бо ж більшу ча­с­ти­ну про­гра­ми, як і звич­но, ста­но­ви­ли по­се­редні учнівські ро­бо­ти.

Трап­ля­ли­ся, крім то­го, й до­волі не­по­гані на­уко­во-по­пу­лярні фільми, але ж і во­ни роз­ра­хо­вані рад­ше на те­ле­ба­чен­ня, ніж на фе­с­ти­вальні по­ка­зи (як-от фак­то­логічно на­си­че­ний фільм Га­ли­ни Хи­мич та Лідії Чай­ки «16 днів. Ре­во­люція на граніті», прем’єра яко­го вже відбу­ла­ся цьо­го ро­ку на те­ле­ка­налі «ТВі»).

Відзна­ки ж от­ри­ма­ли три стрічки. Най­го­ловніша на­го­рода у про­грамі, а та­кож спеціаль­ний приз Чесь­ко­го куль­тур­но­го цен­т­ру в Києві та Чесь­ких авіаліній, дістався фільму Ми­ро­сла­ва Сла­бо­шпиць­ко­го «Глу­хо­та» з кіно­аль­ма­на­ху «Му­да­ки». Про ньо­го ук­раїнський гля­дач міг чу­ти й ок­ре­мо, ад­же, як і по­пе­ред­ню ко­рот­ко­ме­т­раж­ку ре­жи­се­ра, йо­го бу­ло вклю­че­но до кон­курс­ної про­гра­ми Берлінсько­го МКФ. І в си­ту­ації май­же цілко­ви­тої відсут­ності ук­раїнсько­го кіно в міжна­род­но­му кон­тексті, цей факт вартий ува­ги вже сам по собі.

З од­но­го бо­ку, відда­мо на­леж­не ре­жи­се­рові, який, всу­пе­реч ук­раїнським ре­аліям, не ли­ше знімає кіно, а й упер­то відстоює свої ро­бо­ти й про­су­ва­є їх на міжна­род­но­му рівні. З іншо­го ж, – ця ро­бо­та, здається, чу­до­во впи­сує­ться в го­ри­зонт сподівань іно­зем­но­го гля­да­ча про Ук­раїну (а шир­ше – про всі ті східноєвро­пейські те­ри­торії, що й досі ніби­то пре­тен­ду­ють на місце в ЄС), тож її вклю­чен­ня до кон­курс­ної про­гра­ми Берліна­ле здається за­ко­номірним. А ко­мусь, мож­ли­во, ви­гля­да­ти­ме й тен­ден­ційним.

Оди­над­ця­ти­х­ви­лин­на стрічка, хоч і зовсім без тек­с­ту (влас­не, го­ло­вним ге­роєм тут є глу­хонімий хло­пець), є, про­те, більш ніж про­мо­ви­с­тою в сю­жет­но­му плані. Як і до бо­лю впізна­ва­ни­ми зда­дуть­ся вітчиз­ня­но­му гля­да­чеві по­ка­зані ре­алії: міліціоне­ри «схи­ля­ють» хлоп­ця до «співпраці» си­лою, ка­ту­ю­чи йо­го в са­лоні своєї служ­бо­вої ма­ши­ни. Те, що там відбу­вається, по­ка­за­но ли­ше че­рез ло­бо­ве скло (ка­ме­ра свідо­мо дис­танціюється від подій, не вхо­дя­чи у внутрішній простір ма­ши­ни); не чу­ти й го­лосів «до­блес­них» охо­ронців пра­во­по­ряд­ку; не відо­мо, зре­ш­тою, про що йдеть­ся (який са­ме до­ку­мент тре­ба підпи­са­ти хлоп­цеві, що від ньо­го хо­чуть, і чо­му са­ме від ньо­го, то­що). Але це для автора не має особ­ли­во­го зна­чен­ня, бо ж ва­жить тут навіть не кон­крет­на си­ту­ація, а рад­ше сам ме­ханізм «пра­во­суд­дя», відтво­ре­ний на ек­рані більш ніж ре­алістич­но. А заодно всі по­дальші вис­нов­ки, які зро­бить гля­дач (цьо­го ра­зу вже іно­зем­ний) про пра­во­ву си­ту­ацію в цій ча­с­тині зем­ної кулі. І вис­нов­ки, на жаль, не безпідставні.

Втім, по­вто­рю­ся. Здається, у фе­с­ти­валь­ної публіки вже встиг сфор­му­ва­ти­ся стійкий по­пит са­ме на та­кий об­раз східноєвро­пейсь­кої дійсності – тем­ний і без­просвітний. І ча­сом здається, що ли­ше такі «шо­кові» й жорсткі стрічки й здатні заціка­ви­ти світо­ву фе­с­ти­валь­ну спільно­ту: іншо­го від ук­раїнців (хо­ча не ли­ше від них) ніхто вже й не че­кає.

Інший фільм, який от­ри­мав дип­лом «за гос­тро­ту ав­торсь­ко­го вис­лов­лю­ван­ня», – це май­же го­дин­ний до­ку­мен­таль­ний про­ект «Хворісу­ка­лю­ди» Юрія Ре­чинсь­ко­го. Як і у ви­пад­ку з М. Сла­бо­шпиць­ким, тут ідеть­ся про як­най­гострішу соціаль­ну про­бле­ма­ти­ку. Та цьо­го ра­зу об’єктом ува­ги стає вже інший соціаль­ний про­ша­рок – без­при­ту­льні діти: ка­ме­ра по­ка­зує при­близ­но півро­ку жит­тя та­кої собі стихійної «ко­лонії» по­ки­ну­тих підлітків, які ви­жи­ва­ють, як уміють: меш­ка­ють у за­ки­ну­то­му підвалі ра­зом із без­дом­ною со­ба­кою та її ви­вод­ком цу­це­нят, же­б­ра­ку­ють, кра­дуть, зда­ють ме­та­ло­б­рухт, а в пе­ре­рвах між тим ко­лють­ся де­ше­вою «бол­туш­кою», що ду­же ско­ро пе­ре­тво­рює їх на фізич­но й ро­зу­мо­во не­по­вно­с­прав­них, і ще й за­ли­ва­ють це не відо­мо де взя­тим ал­ко­го­лем.

Під час пе­ре­гля­ду стрічки ми­мо­волі при­га­ду­ють­ся ро­бо­ти іншо­го ук­раїнсько­го ре­жи­се­ра – Та­ра­са То­мен­ка. Здається, То­мен­ко був од­ним із пер­ших «мо­ло­дих», хто приніс цю те­ма­ти­ку (дітей, поз­бав­ле­них ди­тин­ст­ва) в наш су­час­ний кіне­ма­то­граф. Маю на увазі пе­ре­дусім «Тир» (2000) та «Лізу» (2006). Але хоч між стрічка­ми двох ре­жи­серів і справді мож­на по­ба­чи­ти чи­ма­ло па­ра­ле­лей (бо ж ідеть­ся в них про аналогічні речі), во­ни все ж відмінні. І го­ло­вна різни­ця між То­мен­ком і Ре­чинсь­ким, як на ме­не, – в «гра­дусі» пе­симізму. В дру­го­го ре­жи­се­ра він знач­но ви­щий. Навіть більше: по­ка­за­на дійсність ви­дається настільки без­просвітною, що гля­да­чеві за­ли­шається ли­ше кон­ста­ту­ва­ти цілко­ви­ту без­вихідність си­ту­ації.

«За ви­раз­ну кіне­ма­то­графічну мо­ву» на­го­ро­ди­ли май­же півго­дин­ний чор­но-білий фільм Ма­ри­ни Пра­ви­ло «Кров», який і справді ду­же вирізняв­ся на тлі цьо­горічної ук­раїнської па­но­ра­ми. Вирізняв­ся своєю по­ка­зо­вою «не­ак­ту­альністю» (ре­жи­сер­ка оби­рає не ли­ше не су­час­ну їй дійсність, а й навіть ге­о­графічно пе­реміщується до Грузії, ек­ранізу­ю­чи но­ве­лу за Но­да­ром Дум­бад­зе), відсутністю гос­тро­го сю­же­ту, спокійним пси­хо­логізмом і яки­мось справді ду­же не­нав’яз­ли­вим апе­лю­ван­ням до «вічно­го» – лю­бові до ближ­нь­о­го, відда­ності та са­мо­по­жерт­ви. Історія до­рослішан­ня підлітка, який втра­тив батьків, а те­пер має зро­би­ти вибір між діду­сем і ба­бу­сею, зовсім поз­бав­ле­на емоційно­го над­ри­ву та ек­заль­тації. Рад­ше навпа­ки: по­при ко­рот­кий ме­т­раж, стрічка має ледь не епічний тон оповіді – ніби врівно­ва­же­ний чи­ма­лою ча­со­вою дис­танцією, з якої на події ди­вить­ся ре­жи­сер-оповідач. На­зву ж фільму мож­на тлу­ма­чи­ти ду­же про­сто і та­кож у дусі з тра­дицією: будь-яка лю­ди­на, усвідо­млює во­на це чи ні, завжди тяжіє до влас­них ко­ренів. А ча­сом по­клик крові ви­яв­ляється знач­но сильнішим навіть за го­лос раціо.

Ко­мен­ту­ва­ти рішен­ня будь-яко­го журі – спра­ва завжди не­вдяч­на. Ад­же так чи так вибір у будь-яко­му ви­пад­ку є рішен­ням суб’єктив­ним. Утім, відмо­вив­шись від ко­мен­тарів «не­га­тив­них» (влас­не, від дис­кусії про те, чи й спра­вді всі відзна­чені ро­бо­ти варті на­го­род), звер­ну, на­томість, ува­гу на фільм, який, здається, не­за­слу­же­но оми­ну­ли ува­гою.

Маю на увазі до­ку­мен­таль­но-анімаційну «Історію Ле­оніда» спільно­го німець­ко-ук­раїнсько­го ви­роб­ництва (ре­жи­сер – Рай­нер Людвіґс). До речі, як і «Зем­лю за­бут­тя», цю стрічку при­уро­че­но сум­но­му чор­но­бильсь­ко­му ювілеєві. Тут також ува­гу сфо­ку­со­ва­но на одній при­ватній історії – історії міліціоне­ра Ле­оніда Кор­жа, який меш­кав у селі за три кіло­ме­т­ри від ре­ак­то­ра і чиє жит­тя ду­же зміни­ло­ся під впли­вом аварії.

Ко­рот­ша й де­шев­ша, пси­хо­логічно ця стрічка, втім, здається знач­но пе­ре­кон­ливішою. Стилісти­ка ж ми­с­тець­ко­го вирішен­ня є зовсім відмінною: еле­мен­ти до­ку­мен­таль­них зйо­мок поєдна­но тут із анімацією (ко­ли йдеть­ся про події ми­ну­ло­го). І див­ним чи­ном ці ніби ма­ло­сумісні жа­н­ри сусідять ду­же гар­монійно, кон­тра­с­ту­ю­чи і вод­но­час до­пов­ню­ю­чи один од­но­го. Влас­не, за сти­лем ані­ма­ційна ча­с­ти­на фільму мо­мен­та­ми на­га­дує «Ма­да­га­с­кар: до­рожній що­ден­ник» фран­цузь­ко­го аніма­то­ра-по­чат­ківця Фран­суа Дю­буа, який ми­ну­ло­го ро­ку от­ри­мав на­го­ро­ди на кількох міжна­род­них фе­с­ти­ва­лях (у то­му числі, й го­ло­вну відзна­ку на «Кроці»).

Для «Історії Ле­оніда» ж об­ра­на стилісти­ка здається ви­г­раш­ною ще й то­му, що суттєво освіжує сприй­нят­тя і дає змо­гу інак­ше по­гля­ну­ти і на події, що відбу­ва­ли­ся 1986 ро­ку, й по­ди­ви­ти­ся на їхній сто­су­нок до су­час­ності. Тож на­самкінець хотіло­ся б за­ува­жи­ти, що, хоч і не відзна­че­ний, цей фільм здав­ся чи не най­сильнішим в ук­раїнській «па­но­рамі».

Ціка­вою ви­да­ла­ся й но­ва анімаційна ро­бо­та Андрія Ла­в­реніши­на «Біла во­ро­на» (Ук­раїна-Франція), му­зич­ним су­про­во­дом до якої слу­гує ком­по­зиція польсь­ко-ук­раїнсько­го гур­ту «Даґада­на», з яким ре­жи­сер співпра­цює вже не впер­ше.

Та­кож по­за кон­кур­сом відбу­ли­ся й дві по­вно­ме­т­ражні ук­раїнські прем’єри. Пер­ша з них – до­волі бю­д­жет­на стрі­чка «Ґамер» Оле­га Сен­цо­ва про підлітка з провінцій­но­го містеч­ка, який вирішив ус­ла­ви­ти­ся й роз­ба­гатіти че­рез чемпіонат із комп’ютер­них ігор, але потім пе­ре­жи­ває роз­ча­ру­ван­ня в своєму за­хоп­ленні й чи не пер­шу серй­оз­ну пси­хо­логічну кри­зу в житті. До­волі прав­до­подібно відтво­ре­но тут світ підлітків, асоціаль­них, схиль­них до конфліктів із бать­ка­ми, та­ких, що більшу ча­с­ти­ну жит­тя про­во­дять у вірту­аль­но­му, а не ре­аль­но­му світі. Втім, у сю­жет­но­му плані фільм здається до­волі про­гно­зо­ва­ним та пе­ред­ба­чу­ва­ним. Та­кож є певні за­сте­ре­жен­ня і до про­фесійності ре­жи­серсь­кої ро­бо­ти.

Дру­га ж – «Рок-н-болл» Дми­т­ра При­ходь­ка – вже знач­но до­рож­ча (ува­гу ледь не відра­зу при­вер­тає якісна кар­тин­ка, що ста­ла мож­ли­вою, скоріше за все, за­вдя­ки зовсім не де­шевій апа­ра­турі) й орієнто­ва­на на найбільш ма­со­во­го гля­да­ча. Це – сен­ти­мен­таль­на історія про хлоп­ця-си­ро­ту, що мріє ста­ти фут­болістом (от і ще один ки­вок у бік «Євро-2012»), і свою мрію ре­алізує че­рез знай­ом­ст­во з польсь­ким рок-му­зи­кан­том. Із ним він ви­пад­ко­во сти­кається в своїй рідній Макіївці (чи не слід тут по­ду­ма­ти про при­хо­ва­ну політич­ну рек­ла­му, тим па­че, що в ос­танніх ка­д­рах з’явить­ся і слав­нозвісний до­нець­кий стадіон «Дон­бас-Аре­­на»?). По­ляк по­го­д­жується на один день ста­ти «та­том» хлоп­ця (да­ру­ю­чи то­му пе­ре­пу­ст­ку до ве­ли­ко­го фут­бо­лу), а за­ра­зом зна­хо­дить відповіді й на власні життєві за­пи­тан­ня. Все це при­прав­ле­но до­волі пла­с­ким гу­мо­ром (жар­ти­ки в стилі те­левізійних роз­ва­жаль­них про­грам) і мов­ни­ми російсько-польсь­ки­ми ігра­ми (ви­хо­дять такі собі ту­тешні «Труд­нощі пе­ре­кла­ду», тільки знач­но пря­молінійніші).

Про найцікавіше в по­вно­му метрі

За­вер­ши­ти ог­ляд 41-ї «Мо­ло­дості» хотіло­ся б кілько­ма кон­кур­сни­ми по­вно­ме­т­раж­ни­ми стрічка­ми, які зда­ли­ся найцікавіши­ми або ж бу­ли відзна­чені го­ло­вни­ми на­го­ро­да­ми журі.

Влас­не, порівня­но з ми­ну­лим ро­ком, оп­тимізму в кон­курс­но­му кіне­ма­то­графі не побільша­ло. Ба більше, – ле­во­ва ча­ст­ка фільмів на­пря­му зачіпа­ла те­му смерті, суїци­ду або ж при­наймні досвіду при­ми­рен­ня зі смер­тю чи вми­ран­ням близь­ких. З іншо­го бо­ку, як­що 2010-го ви­раз­но доміну­ва­ла соціаль­на про­бле­ма­ти­ка, то те­пер центр ваги пе­ремістив­ся у сфе­ру пси­хо­логії: більшість стрічок апе­лю­ва­ли до за­галь­но­людсь­ких про­блем – тих, які мо­жуть бу­ти зро­зуміли­ми в будь-якій ча­с­тині світу і які справді ма­ло за­ле­жать від соціаль­но­го ста­ту­су осо­би чи, скажімо, іде­о­ло­гічно-політич­ної або соціаль­ної си­ту­ації в країні.

Фільм польсь­ко­го ре­жи­се­ра Яна Ко­ма­си «Кімна­та са­мо­губців» – це про­низ­ли­ва історія са­мо­руй­нації підлітка, який, поз­бав­ле­ний опіки батьків (ті дба­ють ли­ше про власні кар’єри та суспільний ста­тус і не поміча­ють, що коїться з їхнім си­ном), оби­рає існу­ван­ня у вірту­аль­но­му світі. Без­ви­лаз­но за­мк­нув­шись у темній кімнаті і став­ши чле­ном інтер­нет-спільно­ти «Кімна­та са­мо­губців», він зна­хо­дить підтрим­ку в та­ких же, як і сам, – за­комп­лек­со­ва­них і не го­то­вих до зустрічі з зовнішнім світом лю­дей. Пе­ре­жив­ши ж і тут роз­ча­ру­ван­ня (ад­же, хай і че­рез вірту­аль­не спілку­ван­ня, лю­ди уза­леж­ню­ють­ся од­не від од­но­го), він кінчає жит­тя са­мо­губ­ст­вом. Вже в ту мить, ко­ли, здається, що кри­зу бу­ло пе­рей­де­но.

З од­но­го бо­ку, в цьо­му фільмі не бра­кує ек­заль­тації та істе­рич­но­го над­ри­ву, а ок­ремі «фан­тазії» го­ло­вно­го пер­со­на­жа зда­ють­ся над­то вже схе­ма­тич­но-комп’юте­ри­зо­ва­ни­ми. Втім, як­що зва­жи­ти на вік ре­жи­се­ра (а йо­му ли­ше трид­цять, і це, до то­го ж, йо­го пер­ший по­вно­ме­т­раж­ний фільм), то не­доліки не зда­ва­ти­муть­ся та­ки­ми вагомими. Ува­ги вар­та, по­за сумнівом, і го­ло­вна ак­торсь­ка ро­бо­та – Яку­ба Ґєрша­ла (1988 р.н.), який пе­ревтілюється на ек­рані настільки пе­ре­кон­ли­во, що в певні мо­мен­ти від йо­го гри й справді біга­ють му­раш­ки по шкірі. Ціка­во та­кож, що в се­бе на батьківщині стрічка ма­ла чи­малі збо­ри й ба­га­то схваль­них відгуків кри­ти­ки.

«Ма­лень­ку кімна­ту» Сте­фані Шуа та Ве­ронік Рей­мон (Швей­царія) мож­на на­зва­ти однією з найжиттє­стверд­ніших і вод­но­час най­сим­па­тичніших стрічок кон­кур­су. Жод­ної ви­гад­ли­вості в техніці зйо­мок чи в сти­ль­овій ма­нері, – ли­ше тра­диційна пси­хо­логічна дра­ма. Про­те зі «світлом у кінці ту­не­лю».

Йдеть­ся про літнього па­на, яко­го син хо­че зда­ти в при­ту­лок (той уже не мо­же сам да­ва­ти собі ра­ду), а та­кож про мо­ло­ду мед­се­с­т­ру, що втра­ти­ла ди­ти­ну й усе ще не мо­же зми­ри­ти­ся з цією втра­тою. І так стається, що ці двоє – спер­шу спов­нені взаємної не­довіри й навіть во­ро­жості – до­по­мог­ли од­не од­но­му й зуміли ко­жен зо­к­ре­ма віднай­ти втра­че­ний сенс існу­ван­ня. Бай­ду­же, що на­прикінці стар­ший чо­ловік та­ки ги­не. Та­ким, зре­ш­тою, є не­ухиль­ний за­кон жит­тя – на місце ста­ро­го завжди при­хо­дить но­ве (а мед­се­с­т­ра на­решті го­то­ва жи­ти далі).

Як най­кра­щий по­вно­ме­т­раж­ний фільм бу­ло на­го­ро­д­же­но ар­ген­ти­но-іспанські «Акації» Паб­ло Джор­д­желлі (пе­ред цим стрічка вже от­ри­ма­ла «Зо­ло­ту ка­ме­ру» в Кан­нах). Май­же без­сю­жет­на й ду­же спокійна, це історія про збли­жен­ня водія ван­тажівки (ар­ген­тин­ця) та двох йо­го па­са­жирів (са­мот­ньої ма­тері з не­мов­лям, що їде в Бу­е­нос-Ай­рес на за­робітки), яким до­во­дить­ся про­ве­с­ти декілька спільних днів у до­розі. Жод­них ро­ман­тич­них історій, – ли­ше по­каз то­го, як на­ро­д­жується сим­патія і довіра між ти­ми, хто ще вчо­ра не знав про існу­ван­ня од­не од­но­го.

На­решті «Ди­хан­ня» (чи то «По­дих») Кар­ла Мар­ковіча (Австрія), який от­ри­мав ґран-прі, – це та­кож пси­хо­ло­гічна дра­ма, в якій оповідається про хлоп­ця-підлітка з ко­лонії, що на­ма­гається по­вер­ну­ти­ся в зви­чай­ний світ (уже не ди­тя­чий, а до­рос­лий) і ви­пра­ви­ти старі по­мил­ки. І, див­ним чи­ном, відчу­ти зв’язок із жи­вим світом і по­до­ла­ти за­дав­не­ну трав­му (ще 14-літнім він ви­пад­ко­во спри­чи­нив­ся до смерті іншо­го хлоп­ця) йо­му до­по­ма­гає по­хо­рон­на служ­ба, ку­ди йо­го бе­руть на ро­бо­ту (а постійна пра­ця – од­на з го­ло­вних умов для звільнен­ня).

Що­ден­на ви­му­ше­на зустріч зі смер­тю в її най­не­при­ваб­ливіших проявах, обов’язок «упо­ряд­ко­ву­ва­ти» й одя­га­ти в уро­чи­с­тий одяг чужі тіла, пе­ре­кла­да­ти їх із по­лиць хо­ло­диль­ників у тру­ни – всі ці не­ве­селі обов’яз­ки в якийсь не­зро­зумілий спосіб роб­лять хлоп­ця відкритішим до жи­вих, вчать до­ла­ти власні ком­плек­си й вирішу­ва­ти при­ватні про­бле­ми. Ду­же ма­лослівна, ця стрічка пе­ре­но­сить усю на­пру­гу навіть не на візу­аль­ний ряд, а рад­ше на мов­чан­ня і все те, що в ньо­му за­хо­ва­но.

Отож 41-а «Мо­лодість» відбу­ла­ся. Відбу­ла­ся, всу­пе­реч про­бле­мам із фінан­су­ван­ням, усу­пе­реч політичній та еко­номічній кризі в дер­жаві й, зре­ш­тою, май­же по­при цілко­ви­ту відсутність влас­но­го кіне­ма­то­гра­фа. Та ціка­во, яко­го віку до­ве­деть­ся до­сяг­ну­ти фе­с­ти­ва­леві (вже й так не над­то мо­ло­до­му), щоб на­решті не існу­ва­ти всу­пе­реч, а про­сто тіши­ти гля­да­ча до­б­рим кіно, в то­му числі влас­но­го ви­роб­ництва?

1 Ан­д­рей Хал­пах­чи: «О чем мо­жет ска­зать срав­ни­тель­но мо­ло­дой де­бю­тант?» (інтерв’ю Ан­ни Меліко­вої) // http://www.openspace.ru/cinema/events/details/31466/

2 Про цей фільм див. статті: Те­те­рюк М. Ук­раїнський «Крос» у Каннах // Кіно-Те­атр. – № 4. – 2011. – С. 3–4; а та­кож: Брю­хо­вець­ка Л. Біг як ме­та­фо­ра // Кіно-Те­атр. – № 4. – 2011. – С. 4.

3 Про цей фільм див. стат­тю: Свя­то Р. Чор­но­биль: (не)мож­ливість втечі // Кіно-Те­атр. – № 4. – 2011. – С. 45–46.