«Мамо, я льотчика люблю»

Сценарист – Віра Мельник

Режисер – Олександр Ігнатуша

Оператор – Василь Бородін

Національна кіностудія ім. О. Довженка. 2012

Кіностудія ім. О. Довженка – одна з інституцій радянської культури, яка у 1960-х – на початку 1970-х вийшла з-під влади методу соцреалізму й кинула виклик літературоцентризму, запропонувавши домінанту візуальної культури. За що була суворо покарана (зміна керівника, арешт одного з провідних режисерів-візуалістів, заборона напряму). Але заборона не могла анулювати зображальної культури; вона залишилась, і її можна упізнати й у нинішніх, хоча дуже нечастих, фільмах цієї кіностудії.

Візуальна культура – важлива противага диктатурі слова. Втім, на прикладі фільму Олександра Ігнатуші «Мамо, я льотчика люблю» маємо поєднання обох тенденцій – оповідної і зображальної.

Фільм – мелодрама, тобто жанр, який має справу з історіями кохання, історіями родинними, де перенесені героями страждання неодмінно винагороджуються. «Мамо, я льотчика люблю» якраз і належить до цього масового жанру, і підходити до фільму треба саме з відповідних позицій. Характерною рисою мелодрами є стилістична надмірність. Але у фільмі має місце надмірність драматургічна, яку згладжує зображальність. Маємо вияв цілковитої операторської свободи, і навіть чуттєвості, у зображенні Києва, одягнутого в снігові зимові шати. Василь Бородін зняв різні куточки міста, надавши красивому природному явищу чарівності. Це і є одним із факторів позитивного впливу фільму на глядача. Звичайно, у фільмі є й чимало інших інтригуючих об’єктів – помешкання героїні, кіностудія, студія телебачення, карпатський курорт і навіть рейсовий пасажирський літак, на борту якого зустрілися головні герої і де починається їхній роман. Камера часто милується героїнею, знімаючи її великим планом, дозволяє уважно роздивитися її обличчя і «прочитати» на ньому стан її душі. Героїня Ольги Сумської – відома актриса театру й кіно, щоправда, її професійну сферу автори залишили за кадром, тож глядач має повірити «на слово», що вона таки знаменита. Важко визначити, хто важливіший – персонаж чи актор, який того персонажа грає, бо це той випадок, коли питання риторичне. Їх не розділити, і єдність ця програмується самою природою кіно. Режисер разом з акторами й оператором шукають природну емоційність своїх персонажів, яка б діяла на глядача, пригніченого валом фільмів із надмірною жорстокістю та «чорнухою». І слід сказати, що це їм вдається.

Отож, ідеться про особисту драму незаміжньої жінки, чию самотність скрашують її робота, акторські успіхи доньки і шестирічна внучка. Глядач милується ідеальною матір’ю і бабусею – і це посилює ореол зворушливості. Глядачі можуть ідентифікуватися з героїнею, а якщо ні, то співчувати їй. Але, попри поблажливість (з огляду на жанр), слід визнати, що героїні бракує життєвого наповнення: окрім акторської біографії, глядачеві треба домислювати і її давнє розлучення з чоловіком, і той факт, що, незважаючи на самотність, вона виглядає несхитно благополучною. Так, їй доводиться переживати дещо запізнілу любов до чоловіка на десять років молодшого, котрий начебто роздвоюється через бажання здійснити акторську кар’єру за підтримки героїні й коханням до неї. Але така хисткість її обранця – не зовсім його вина, бо його постійно спокушає режисер Журба, пропонуючи йому дедалі важливіші ролі у своєму фільмі. І не тому, що відкрив талант, а тому, що хоче насолити колишній дружині. Так вона стає об’єктом маніпуляції для свого колишнього чоловіка – того самого Журби. На цьому персонажеві варто зупинитися детальніше, оскільки він є «злим генієм» нашої ідеальної героїні. Подано його не без комізму (сцена, коли він веде для тележурналістки екскурсію по студії). Однак він професійно активний і за кожної нагоди нагадує (дружині, колегам), що починає знімати новий фільм (серіал). Його статус посилений телефонною розмовою німецькою, кількома згадками про те, що невдовзі зніматиме серіал спільно з італійцями, а в його кабінеті висить аж два чималих портрети Олександра Довженка, очевидно, щоб не виникло сумнівів, хто є спадкоємцем генія українського кіно. Щоправда, не зовсім зрозуміло, як автори ставляться до цього: всерйоз чи іронізують? Зрозуміло, увага прикута до його взаємин з колишньою дружиною. І тут розкривається суть Журби-інтригана: не змигнувши оком, він чинить усілякі капості колишній дружині, яка ні про що не здогадується. І діє він так, аби розладнати її особисте життя, її стосунки із закоханим у неї веселим пілотом. Мотивацію його спалаху ревнощів можна зрозуміти, щоправда, прикро за нашу багатостраждальну студію, де отаборилися такі «сумнівні» діячі кіно.

Фільм балансує між гламуром (іншими словами – казкою) і звичайною історією кохання. Він стверджує стійкість жінки, яка не зламалась і, залишившись самотньою, творчо реалізувалась. Та ця стійка жінка також прагне кохання. Чарівність снігових міських замальовок і людські почуття повинні перемагати кар’єристські амбіції її обранця.

Отже, «Мамо, я льотчика люблю» сигналізує, що студія ім. О. Довженка, яка досить довго переживала важкі часи, прагне виходити до широкого глядача, пропонуючи йому наративну модель популярного кіножанру. І приручена видовищність у цьому прагненні їй допомагає.