Марія Ладо (Мішуріна) – драматург, сценарист, актриса. Народилася в Києві в родині кінорежисера Олексія Мішуріна. Закінчила акторський факультет КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (1986, майстерня А. Гашинського) та сценарний факультет ВДІКу (1995, майстерня Леоніда Нехорошева). Знімалась у фільмах: «Вісімнадцятилітні» (1987, т/ф, 2 серії), «День народження» (обидва – режисер Р. Єфіменко), «Балаган» (режисер А. Бенкендорф, 1990), «Людське щастя» (режисер С. Дудка, 1992), «Час збирати каміння» (режисер В. Андрощук, 1995, т/ф, 10 серій). Автор сценаріїв «Сорочка зі стьожкою» (за В. Винниченком, режисер В. Домбровський, кіностудія ім. О. Довженка, 1992), «Незрівнянна» (режисер Василь Панін, «Мосфільм»), «Дві долі» (режисери В. Усков, В. Краснопольський, 12 серій), «Дві долі-2» (В. Усков, В. Краснопольський, 14 серій, 1997–1999). Автор п’єс «Жінка року», «Ваца», «Дуже проста історія», «Червоний, білий і трошки бруду», «Маестро», «Українська шабля». Твори публікувалися в «Альманасі кіносценаріїв» та окремою книжкою. Вистави за п’єсами Марії Ладо йшли в Росії, Україні, Білорусі.

– Ви в дитинстві танцювали…

– Я дуже хотіла стати балериною. Років з п’яти почала ходити в балетну школу. Батьки вирішили віддати мене в хореографічне училище. Мій тато знав світ балету – він це знімав. Взагалі, це окрема тема: мій батько і жінки. Він був дуже красивим, привабливим чоловіком і дуже подобався жінкам. І знімались усі красуні – найменш красивою була Людмила Румянцева в «Королеві бензоколонки», але вона – чудова актриса. Він прийшов до директорки хореографічного училища зі мною, аби домовитись про моє навчання. Йдемо коридором, а назустріч – чотири балерини в однакових сценічних костюмах. Ми розминулися з ними. Минає час, а мене не приймають. З’ясувалось: тоді в коридорі він не впізнав директорку. І слава Богу, що не взяли. Там треба працювати з ранку до вечора. Я б не витримала – не з моїм характером.

– Але збулася мрія стати актрисою.

– Так, я хотіла цього. Закінчила Київський театральний в Аркадія Гашинського (чудовий актор). Та коли після закінчення інституту 1985 року я прийшла на кіностудію імені Довженка, там уже не дуже хороші процеси відбувалися. Ще під час навчання я знімалась у батька в якихось епізодах, але він не любив знімати родичів: вважав це неетичним.

Коли минуло три роки і мене не зняли в жодному фільмі, крім Андрія Бенкендорфа, а я була красива дівчинка, мені це набридло: «Чому я повинна принижуватись? І перед ким». Більше половини режисерів були не варті того, щоб поруч стояти. І взагалі, я не люблю зніматися в кіно, бути в центрі уваги, на людях. Коли брала участь у зйомках, хотіла одного: піти нарешті додому і змити грим…

– Тобто ви зрозуміли, що це не ваше… І почали писати?

– Почала раніше. У школі я погано вчилася з точних дисциплін: мало того, що нічого не розуміла, в мене миттєво все вилітало з голови. Як тільки вчитель починав писати цифри – все! Мала п’ятірки з літератури та історії. У мене могло бути п’ять за твір і двійка за грамотність, бо, коли пишу, не думаю і роблю багато помилок. Потім учні з гарним почерком переписували мої твори, і їх виставляли на олімпіадах, у мене були перші місця. Один твір був у віршах, тобто літературний дар є з дитинства. Учителі не знали, що зі мною робити. Завдяки моїй бабусі, яка доклала зусиль, мені атестат якось привели в порядок.

Перший сценарій я написала у вісім років. А першу п’єсу – «Прекрасна Єлена», про взяття Трої, – коли було 19. Сьогодні я дивлюсь на це з усмішкою, хоча зроблено воно досить добре, його можна ставити. Серйозність ситуації, наповненість – цього я тоді не розуміла. Втім, усі міфи Стародавньої Греції знала напам’ять. Чомусь Троя мене притягує з дитинства. Не випадково наш Іван Котляревський написав «Енеїду», я тепер це чудово розумію, адже Еней привів людей не куди-небудь, а на наші землі. Я простудіювала Гомера (це складно) і прийшла до висновку, що в нього подвійні стандарти й необ’єктивний погляд на речі, які тоді відбувались. Тому тодішній свій твір тепер я б по-іншому зробила.

Так-от, після акторських робіт я поїхала до Москви, вступати у ВДІК, на сценарне відділення. Конкурс – 300 чоловік на місце. Тобто нереально. Мама пропонує: давай зателефоную тому-то й тому. Я її відмовила: на мене нічого не капає, не вступлю – повернусь на кіностудію. Хотіла спробувати сама. Коли приїхала туди, з’ясувалось, що Нехорошев добирав дві людини на другий курс. Я склала іспити на п’ятірки, і він мене взяв відразу на другий курс. З написаного – про свого батька, оповідання, п’єса. Навчалась я успішно: у ВДІКу було цікаво.

Перед тим, як їхати туди, написала велику статтю в «Новини кіноекрану» про наших акторів: якщо не хочете бути провінцією, погляньте довкола – які обличчя, яка краса! Григорій Гладій, Михайло Голубович. А жінки! Але ніхто на них не звертає уваги.

Навчалась я у Леоніда Миколайовича Нехорошева, тоді головного редактора «Мосфільму». Як учитель – ідеальний. Захищалась я Ніжинським (сценарій «Ваца»), захист був дуже успішним, але хто це зніматиме, коли все рухнуло? Зовсім випадково, не пам’ятаю хто, порекомендував мої п’єси – «Жінка року» (про актрису в переломний момент, коли цінності починають підмінятись, коли гроші перемагають) і «Маестро», а також сценарій про Вацлава Ніжинського – Віталію Вульфу, театрознавцю, який вів на ТБ передачу про театр, був впливовою людиною. Він був вражений, «впав у осад». Сам мені зателефонував, що дуже рідко буває на такому рівні, похвалив, сказав, що це настільки зріле, навіть не віриться, що дитина таке написала. І п’єси мої пішли по московських театрах. Він допоміг з друком в альманасі кіносценаріїв з його дуже хорошою, серйозною передмовою. І таким чином я пішла, пішла. Великих проблем з адаптацією в Москві не було, а тим паче серед кінематографістів, там я була своя. Виглядала на 15 років – худа, дитяча зовнішність. Коли принесла п’єсу в журнал «Советская драматургия», співробітник сказав: «Це що, тобі батьки написали?» Я образилась.

– Тож ви залишились у Москві. В Україні завжди була проблема зі сценаристами. Ті, хто сьогодні вважає себе сценаристами, на жаль, ними не є. Та й сучасна драматургія залишає бажати кращого...

– Моє покоління – нещасне. Зі мною навчалися шестеро на курсі, всі талановиті, гарно писали. І якби не зруйнувалось, кожен знайшов би своє місце. А так, сім’ї, діти, яких треба годувати, – і вони перестали писати. А що в мене була можливість не турбуватися про заробітки, то я писала.

– Є автори, які для своїх творів усе беруть із життя, наприклад, Шукшин. А інші люблять черпати сюжети з літератури, яку вони блискуче знають і люблять. Ви себе до кого відносите?

– Більше до тих, що з життя. І в театрі мені цікавий саме актор. Я з тих, кому цікаво, що актор робить і що говорить. Але що сьогодні в театрі відбувається? По-перше, помирає режисерська професія. Акторська ледь-ледь дихає. В Києві справи ліпші, ніж у Москві, це я кажу як людина, яка знає. Так, у Києві вони бідні, мало заробляють. Але вони тримаються. Чим у Москві знищили акторів? Грішми. Я кажу про молоде покоління: мало того, що в них порожнеча в очах, вони взагалі не знають, як воно – грати. Є кілька чоловік з Пітера. Пітер не такий, як Москва. І тому пітерська школа існує. Найстрашніша проблема в театрі – це формалізм. Той формалізм, з яким колись за радянських часів боролись. Якщо ти на сцені не зробиш якусь фігню, то це не спектакль… І ще одне: береться, наприклад, класика, і всі «голубими» там стають. Та це ж знущання над класикою! І це все проплачується, на це дають гроші. І цей формалізм їм дозволяє знищувати текст. «Чого це той Шекспір так багато написав? Треба його скоротити. А Чехов – узагалі нудно…» І що страшно – актор розучився говорити, він не може донести думку, змусити глядача почути слово. Режисер йому каже: швидко говори і йди зі сцени! Ніхто не проти експериментів, але вони не повинні нищити театр.

До речі, театр «Сатирикон» Костянтина Райкіна взявся ставити мою п’єсу про Моцарта. Дуже симпатичний спектакль, Райкін розуміє музику. Боже мій, я не бачила, щоб актори так хотіли грати. І раптом уже по суті готовий спектакль відміняють. Що сталося – ніхто не знає, і постановник мовчить, мабуть щось неприємне…

– Тобто ви даєте в театр п’єсу, вони вам платять за право постановки, і на цьому ваш вплив на події закінчується. Театр захотів – поставив, не захотів – не поставив.

– Саме так. Гроші дають у тому разі, якщо їх мають. Якщо театр бідний, то чому я буду з них тягти? А потім ідуть ще проценти. А якщо вони купили і не поставили, то це їхні проблеми. Авторські права – мої. Театр має тільки ексклюзив. Райкін же був дуже засмучений. Спираючись на свій досвід, я гадаю: є якісь сили – в Україні, в Росії, – які штучним шляхом нищать культуру. Саме культуру. Попсу просувають з усіх сил, а культуру… Подивіться, що з дітьми робиться? Вони не знають, хто такий Чехов. Повію Чехову знають. Скажіть, це нормально? І це не тільки у нас, таке у всьому світі: телебачення, комп’ютер. Але у нас це страшніше. Не сумніваюсь, що Україна і Росія мають дуже сильний духовний потенціал, і чим більше вони будуть людей душити ось таким способом: «Я не хочу читати, я не хочу книжку в руки брати…», то дійде до того, що можна книжки палити. Я вважаю, що існує програма задушення культури – чогось хорошого, справжнього. Наприклад, брати Преснякови – драматурги. У них які п’єси? Мат-перемат, хтось когось «трахає», і все це на тлі вбивств, якихось розборок, менти-шменти. Наша російська драма їх поставила, правда, потім зняла. Але ж поставила! Значить, хтось змусив їх це зробити.

– У Кшиштофа Зануссі є фільм «Серце на долоні», там про те, що ви кажете. Показано, хто зацікавлений у розтлінні молоді. Наш Богдан Ступка зіграв олігарха, який фінансує це.

– Якщо людина з екрана телевізора починає захищати щось нормальне, її цькують. Спочатку це було незрозуміло, а тоді дивлюся: цього мучать, того мучать…

– Бачите, ми з вами це розуміємо, а діти, які підростають…

– Тому я не дивуюсь, що з Костею Райкіним сталося, адже всі вони залежать від якихось грошей. У тій московській тусовці вони всі раптом починають дути в одну дудку – і не можна сказати наперекір. Вони на тебе накидаються і – з’їдають. Існують заангажовані критики, яким платять за це. Хоча ніякі вони не критики, просто пишуть всіляку гидоту, яку їм замовляють.

– Чи не є ваші п’єси спротивом, чи вони виникли незалежно від обставин, про які ви говорите?

– Незалежно. Я вам хочу сказати, що в мене свій світ. Я живу у власному світі. Я все бачу, що довкола, все розумію, по телебаченню надивилась у Москві усіх цих жахів у дев’яності роки. В Україні не до такої міри жахливо, але є свої потвори. На мене як особистість цей бруд не впливає, впливає як на людину: я можу плакати, переживати і за Україну, і за Росію. Тому що мені людей безкінечно шкода. У мене серйозне загартування з дитинства: я розумію, що таке добре, що погано. І це усталене розуміння дуже важко зсунути. Політичні речі – це змінюється в людей. А є якісь установки суто гуманні – те, що закладено батьками з дитинства, так би мовити, первинно. Якщо вони закладені, то людину важко знищити. Мої п’єси були написані наприкінці дев’яностих, у найважчі часи, а в мене навпаки – не гидота, а бажання допомогти комусь, відкрити чисте повітря, аби хоч подихати.

– Розкажіть про п’єсу «Дуже проста історія».

– Вона йде в багатьох театрах. І дивна річ з нею. Коли театр її поставить, там починаються глобальні зміни, скільки разів це було! Або театру дають гроші, або він починає будуватися, або міняється головний режиссер, і все пішло, пішло… В артистів, які грають там, змінюється доля. Візьміть Ярослава Гаврилюка: він перестав випивати, по-іншому почав жити. А Ліля, що грала цю дівчинку, у неї склалась кар’єра. Тамара Яценко, про яку в театрі майже забули, почала грати одну роль за іншою. Це не тільки в Київському Молодому. Скільки мені розповідали такого! Це дивовижна п’єса. Скільки я не їздила по різних містах – Росії, Білорусі, України, – до мене обов’язково підійде хтось із глядачів і скаже: «Спасибі вам велике. Завдяки вам у нас дитина народилась».

– Це вже екстрасенсорні речі.

– Спершу я дивувалась, але після того, коли це стільки разів повторюється… Вважаю, що це моя велика заслуга, що стільки дітей понароджувалось. (Усміхається).

– Якщо врахувати, у скількох театрах вона йде…

– Театрів чотириста і по всьому світу. Ось тепер піде в Америці. Її вже переклали англійською. Мене запросили в Чикаго, поїду, мабуть, навесні. У США зовсім інші стосунки з автором, потрібен адвокат, який буде цим займатися, і слід постійно з ним бути на зв’язку. В Лос-Анжелесі цю п’єсу дивилась мама Міли Йовович, наша землячка. Вона ридала і питала: «Це Маша? Та не може цього бути!» У Києві ми мешкали в одному дворі з нею, неподалік кіностудії. То був такий родинний двір – свого роду кінематографічне братство. Які б там стосунки не складалися, це справді було братство, яке сьогодні зруйноване. Слава Богу, що хоч студія збереглася.

– Навряд чи когось із сучасних українських драматургів ставлять у США, тому я вас вітаю. А що можете сказати про українські вистави?

– В театрі Франка мені дуже сподобалась «Фріда»: мало слів, але гарно. Лариса Руснак – просто молодчина, грає прекрасно.

– А ваші сценарії для серіалів?

– Режисери Усков і Краснопольський – люди вже старшого віку. Чистота стосунків, наївність – це у них збереглося. І якби не це, я б ніколи не погодилась писати сценарій серіалу. Вони впросили мене. Твір, за яким я писала, – графоманія. Якщо загально, це історія сім’ї за всі роки Радянського Союзу. Треба було щось писати, тож задіяли військово-морський флот, шукали золото, але кіно вийшло тепле, люди дивились, рейтинги високі були. Усков і Краснопольський – талановиті люди, вміють це робити, особливо Валерій Іванович.

У житті я лінива, в мене весь час щось падає, можу тисячу разів про щось забути. Але як тільки стосується справи, я себе не впізнаю. Як мужик. Причому мозок миттєво починає працювати, я точно знаю, що треба у професійному сенсі.

– Тобто ви драматург, який водночас є режисером.

– Я б не могла бути режисером, це не на мій характер. Так, я бачу вади. В кіно головний режисер, в театрі – артист. Театральні режисери не хочуть визнавати, що вони не головні, вони ті, хто має допомагати артисту. В одному з театрів у виставі за моєю п’єсою, всі ходять на котурнах. Актор не може слова сказати – боїться впасти. Навіщо? Все псується, руйнується моє бачення. А от в кіно – там усі повинні мовчати. Просто сидіти тихо, яким би не був режисер.

– Ви росли в режисерській родині, очевидно були в курсі подій у світі кіно. Скажіть, хто з українських кінорежисерів був для вас авторитетом. Тоді і тепер?

– В українському кіно – Олександр Петрович Довженко. Це геній, диво, це таке, що треба берегти, леліяти і дякувати, що це в нас народилося, що це наше, рідне. Довженко – чудова людина, розумний, великий літератор, кінематографіст. Батько безумно його любив, і він любив батька, зізнавався: «Альошо, ви мені як син». Хотів знімати батька в ролі Андрія в «Тарасі Бульбі». Казав: «Альошо, у вас тип породистого, дуже красивого українця». Далі – Ігор Савченко. Це геній, в 34 роки зняти такий фільм, як «Богдан Хмельницький»! Той же варіант, що й Довженко, робив усе настільки художньо, а політику показувати художньо неймовірно важко. Свого батька, Олександра Мішуріна, вважаю прекрасним режисером: він з нічого робив чудові речі. Параджанов говорив: «Ти був геніальним оператором, а став геніальним режисером». Просто в нього доля не склалася з багатьох причин, він не одержав жодного звання, це несправедливо. Якби тільки йому дозволили зняти те, що він хотів… У нас цілий список є того, що йому відмовили, починаючи з «Кайдашевої сім’ї» і завершуючи «Капітаном Врунгелем».

– Натомість давали ставити надуманий і малоцікавий сценарій Івана Стаднюка. І все ж у фільмі «Дипломати мимоволі» з візуального погляду є прекрасні кадри.

– Параджанов – дуже цікавий режисер. Те, що вірменин зняв такий проникливий український фільм – «Тіні забутих предків», – свідчить про його художній талант. Він відчував предмети. Його посадили через те, що він продавав якісь речі. Це ж просто сміх! Чергове знущання. І слава Богу, що ці режисери були в українському кіно – це велике щастя. Я дуже добре ставлюсь до Івана Миколайчука: прекрасний актор, чудово зіграв Тараса Шевченка, в нього багато ролей, неповторна зовнішність, він поставив чудовий фільм «Вавилон ХХ». Але для мене: із Савченком не порівняти. Там могуть.

– У творчої людини завжди чимало планів. Як правило, митці не люблять щось конкретне відповідати, аби не зурочити…

– Мене цікавить історія. Дід по лінії батька – із запо-розьких козаків, бабуся – з кубанських. Тому в мене сильне коріння. Що мене дуже тішить. Начитавшись архівів, я прониклась історією козацтва. Мені їх так шкода! Є люди, які не розуміють цього. Я в житті не розмовляю українською мовою, але так люблю Україну! Козацтво – унікальне утворення, навіть не знаю, з чим його порівняти, з якою країною, з якою армією. От у Савченка в «Богдані Хмельницькому» показано, що це таке було, які вони були хвацькі, яка була в них залізна дисципліна. Я вірю в характерників, їх турки страшенно боялися: одна чайка йшла – і всі вони кидались врозтіч, бо знали, що їм буде гаплик. Один козак 500 ворогів покладе. Це унікальні люди, вони захищали свою землю. Ця проклята Катерина ІІ, за її царювання було знищено ні з чим незрівнянну армію. Потім були азовські, кубанські, донські козаки… Я дуже люблю запорожців. Батько робив «Запорожець за Дунаєм», був чудовим оператором, але не міг зняти як слід виконавицю, яка дівчину зображала. Вона гарно співала. Там Паторжинський, Литвиненко-Вольгемут – просто чудові! Це треба показувати як педагогічний матеріал для оперних співаків. Люблю цю оперу. У ній знову-таки – трагедія козаків. Мало того, що їх позбавили меча, військових чинів, та ще й довелося поселитись у турків. Хан відпустив їх, мабуть, грошей дав цар Павло.

Цю мою українську п’єсу треба видати в Україні…

– Ваша зацікавленість українською історією, її розуміння заслуговують і на похвалу, і на підтримку. Успіхів вам!

Листопад, 2012.