Дми­т­ро Лінар­то­вич – ак­тор те­а­т­ру і кіно. Закінчив універ­си­тет ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го (курс Юрія Ви­соць­ко­го). Сту­ден­том дру­го­го кур­су зняв­ся у стрічці «Не­ве­ли­ка по­до­рож на ве­ликій ка­ру­селі» (ре­жи­сер М. Іллєнко). Пра­цює в те­атрі «Київ» (ролі у ви­с­та­вах «Ци­ліндр, «Та­рас Буль­ба», «Ук­ра­де­не ща­с­тя»). Зіграв Іва­на До­до­ку у фільмі «ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь».

- Як ви по­тра­пи­ли у фільм «То­йХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь»?

– Ми­хай­ло Ге­ра­си­мо­вич – мій хре­ще­ний бать­ко в кіно. Ме­не, сту­ден­та, він за­про­сив у кінострічку «Не­ве­ли­ка по­до­рож на ве­ликій ка­ру­селі», де я зіграв Маркіяна. По­слу­го­ву­ю­чись спеціаль­ним при­ст­роєм, він кру­тить зем­лю (енергійно обер­тає руч­ку – на ек­рані при­швид­шені зйом­ки, повільно – на ек­рані рапід). Га­даю, цю кар­ти­ну (в ній чи­ма­ло об­разів, але­горій, алюзій) бу­ло ство­ре­но рад­ше для фе­с­ти­валів, а не для про­ка­ту.

Ми­ну­ло років шість – я по­чав пра­цю­ва­ти. Мав ро­бо­ти і в те­атрі, і в кіно… І от, під час за­пу­с­ку «То­гоХ­то­Прой­шов­Крізь­Во­гонь» мені за­те­ле­фо­ну­ва­ла аси­с­тент з ак­торів і за­про­си­ла на про­бу. Я прий­шов, поспілку­вав­ся з Ми­хай­лом Ге­ра­си­мо­ви­чем, відзняв­ся, а зго­дом дізнав­ся, що ме­не за­твер­ди­ли. Скільки ак­торів пре­тен­ду­ва­ло на роль, не знаю: кож­но­му бу­ло при­зна­че­но свій час. В ме­не вже бу­ли ро­бо­ти різних фор­матів, од­нак в ук­раїнсько­му фільмі, зня­то­му ук­раїнським ре­жи­се­ром, та ще й для ук­раїнсько­го про­ка­ту, я зіграв упер­ше.

– Сце­нарій «То­гоХ­то» про­чи­та­ли ще до зйо­мок? Яке він спра­вив вра­жен­ня?

– Історія од­ра­зу при­па­ла мені до душі; я, так би мо­ви­ти, відчув го­ло­вно­го пер­со­на­жа – Іва­на Да­цен­ка. Те­ма, яка, на мій по­гляд, йо­го уви­раз­нює, – внутрішня бо­роть­ба. Лю­ди­на ще в до­сить мо­ло­до­му віці по­до­ла­ла чи­ма­ло ек­с­т­ре­маль­них си­ту­ацій: як льот­чик-ви­ни­щу­вач він здійснив близь­ко 210 бой­о­вих ви­ль­отів...

– Ви роз­повідали, що під час зйо­мок вам до­по­ма­гав кон­суль­тант – досвідче­ний авіатор. Зніма­ю­чись у цен­т­ри­фузі, до­ла­ли ре­альні пе­ре­ван­та­жен­ня?

– Кон­суль­тації фахівця до­по­мог­ли мені відчу­ти, яке во­но – ке­ру­ван­ня літа­ком-ви­ни­щу­ва­чем. Вод­но­час цей бік спра­ви мені не чу­жий, оскільки сво­го ча­су (до служ­би в ла­вах армії) я захоплював­ся па­ра­шут­ним спор­том (прак­ти­ку­вав на ае­ро­дромі «Чай­ка», літав на різних літа­ках), підвод­ним, фут­бо­лом, вільною бо­роть­бою, ак­ро­ба­ти­кою, фех­ту­ван­ням...

Важ­ли­во, що під час зйо­мок пра­цю­вав ще й кон­суль­тант з індіансь­кої куль­ту­ри, а індіанців зігра­ли харків’яни, які до­б­ре зна­ють­ся на історії та зви­ча­ях цьо­го на­ро­ду.

– В епізоді, де ка­надсь­кий досвід ви­ро­щу­ван­ня ку­ку­руд­зи вив­чає де­ле­гація з Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу, До­до­ка, вже індіанець, си­дя­чи вер­хи на коні, відповідає май­о­рові (Олег При­мо­ге­нов), ко­ли той, упізнав­ши ко­лиш­нь­о­го в’яз­ня, за­пи­тав, чи він ча­сом «нє мєстний»: «Ту­тешній». Дов­ге во­лос­ся, зірка Ге­роя…

– У цій та в інших сце­нах повністю довірив­ся ре­жи­се­рові: він дик­ту­вав умо­ви та пра­ви­ла гри на знімаль­но­му май­дан­чи­ку.

– Епізодів, які ви­ма­га­ють від гру­пи не од­но­го дуб­ля, бу­ло ба­га­то?

– Ми­хай­ло Ге­ра­си­мо­вич – про­фесіонал, і як ре­жи­сер до­б­ре знає, що са­ме воліє зня­ти. У ме­не під «прицілом» ка­ме­ри труд­нощів не ви­ни­ка­ло: тру­ди­ти­ся під ору­дою Ми­хай­ла Іллєнка бу­ло лег­ко. Фільм зня­то в ос­нов­но­му з пер­шо­го дуб­ля, ви­падків, ко­ли зніма­ли і дру­гий, – не­ба­га­то.

– У фільмі – ба­га­то­ка­наль­ний звук у стан­дарті «Dolby Digital Surround EX». Ак­то­рам до­ве­ло­ся до­дат­ко­во по­пра­цю­ва­ти?

– Ав­жеж. Бу­ло здійсне­но то­ну­ван­ня всієї стрічки: звук фак­тич­но «з ну­ля» за­пи­са­ли в спеціальній студії (дя­ку­ва­ти Бо­гу, в Ук­раїні те­пер та­ка є); ко­жен ак­тор відто­ну­вав (оз­ву­чив) се­бе са­мо­го.

– Чия оцінка ролі Іва­на До­до­ки вас ура­зи­ла?

– При­га­да­ти оцінку?.. Для ме­не важ­ли­во, ко­ли лю­ди­на підхо­дить і з по­ти­с­ком ру­ки ділить­ся: «Дя­кую за ро­бо­ту. Фільм спо­до­бав­ся». Такі сло­ва по­чув не один раз. Зре­ш­тою, гля­дач, щой­но пе­ре­гля­нув­ши кар­ти­ну, ма­буть, не мо­же сфор­му­лю­ва­ти свої вра­жен­ня: для цьо­го потрібен час. Знімаль­на гру­па, до речі, теж йо­го по­тре­бує – щоб пе­ре­ос­мис­ли­ти свою ро­бо­ту, ад­же кіно, зо­к­ре­ма, те, яке жи­ве на ек­ра­нах, існує в не­роз­рив­но­му зв’яз­ку з гля­да­чем; фільм пе­ревіряється ним.

– За по­ра­да­ми звер­таєте­ся?

– У ви­с­таві чи кінофільмі є ре­жи­сер. Це той, хто дасть най­кра­щу по­ра­ду; він – і бать­ко, і на­став­ник. Ви­пе­ре­д­жа­ю­чи ва­ше за­пи­тан­ня про те, чи пе­ре­гля­нув «То­гоХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь» мій рідний бать­ко, відповідаю: так, пе­ре­гля­нув, фільм йо­му спо­до­бав­ся.

– То по­го­во­ри­мо про те­атр…

– Усе по­ча­ло­ся з те­а­т­ру-студії «Дзвін», а пер­ший ви­кла­дач з май­стер­ності ак­то­ра – Лінар­то­вич Ко­с­тян­тин Ко­с­тян­ти­но­вич, мій бать­ко, за­снов­ник «Дзво­ну» (зго­дом, після па­у­зи, він за­по­чат­ку­вав Те­атр Зброй­них сил Ук­раїни; я пра­цю­вав ак­то­ром і цьо­го те­а­т­ру). На сцені я – з 14 років: був задіяний у ви­с­та­вах «Го­лод 33-го», «Свя­тий та грішний», «Циліндр». Те­пер я пра­цюю в Муніци­паль­ному те­атрі «Київ». У «Циліндрі», по­став­ле­но­му бать­ком уже на цій сцені, граю го­ло­вно­го ге­роя Ро­до.

Раніше наш ко­лек­тив дис­ло­ку­вав­ся на Андріївсько­му уз­возі, там у нас бу­ла ма­ла сце­на, нині – в приміщенні ко­лиш­нь­о­го кіно­те­а­т­ру «Краків». «Київ» має кілька залів: на 20 гля­дачів, на 50–60 і на 180. Ди­тя­чу ви­с­та­ву «Як ста­ти справжнім Бе­ге­мо­ти­ком» граємо і на малій, і на ве­ликій сце­нах. А ще га­с­т­ро­люємо: відвіда­ли До­неч­чи­ну, Жи­то­мир, При­лу­ки, Дніпро­пе­т­ровськ, Ко­ло­мию…

– У мю­зиклі «Та­рас Буль­ба» ви не тільки виконали роль Осавула, а й поставили бої на шаблях.

– Так, бої – на­ша спільна з Іго­рем Мис­ли­вим ро­бо­та. На­вча­ю­чись в універ­си­теті, я пев­ною мірою опа­ну­вав фех­ту­ван­ня, у те­атрі ж от­ри­мав змо­гу ре­алізу­ва­ти вив­че­не. До ство­рен­ня мю­зик­лу керівництво до­лу­чи­ло по­ста­нов­ни­ка Мис­ли­во­го; він дав нам, ви­ко­нав­цям, май­стер-клас із технічних навичок. Я швид­ко опа­­ну­вав Іго­реві на­ста­но­ви (за­нят­тя спор­том зро­би­ли ме­не лю­ди­ною ко­ор­ди­но­ва­ною) і, зре­ш­тою, на­вчив­ся во­лодіти шаб­лею. Дов­гень­ко тре­нуєшся – і твої ру­хи ста­ють ав­то­ма­тич­ни­ми.

У «Та­расі Бульбі» я, окрім усь­о­го, ще й співаю (що­прав­да, в гурті) ко­зацькі, ук­раїнські на­родні пісні.

– У грудні 2011-го в те­атрі «Київ» відбу­ла­ся прем’єра – «Ук­ра­де­не ща­с­тя» за Іва­ном Фран­ком. Ви граєте Ми­хай­ла Гур­ма­на…

– Ре­жи­сер Ми­ко­ла Яремків пе­ре­гля­нув кілька на­ших ви­с­тав і ска­зав: «Оць­о­го, оць­о­го і Лінар­то­ви­ча – до ме­не. В ро­бо­ту!» Я не вичіку­вав, мов­ляв, ви­ро­с­ту – і гра­ти­му та­ку-то роль. Га­ру­ва­ти тре­ба, тоді все з’явить­ся са­мо со­бою.

– Ви пра­цюєте на дуб­лю­ванні. Чи до­во­ди­ло­ся з Олек­сан­д­ром Ігна­ту­шею, парт­не­ром у фільмі «То­йХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь», пра­цю­ва­ти ра­зом і біля мікро­фо­на?

– У дуб­ляжі ак­то­ри ста­ють до ро­бо­ти пліч-о-пліч тільки тоді, ко­ли тре­ба за­пи­са­ти гуртівку; взагалі кож­но­го пер­со­на­жа фахівці за­пи­су­ють ок­ре­мо. Це вже потім зву­ко­ре­жи­сер і ре­жи­сер зво­дять ак­торські ро­бо­ти, от­ри­му­ю­чи в підсум­ку діало­ги. Усі свої ролі на дуб­лю­ванні (а їх у ме­не чи­ма­ло) ціную, всі до­рогі сер­цю. Ка­жу це аб­со­лют­но щи­ро, по­за­як у кож­ну ро­бо­ту (бай­ду­же – епізо­дич­ну, дру­го­го пла­ну чи го­ло­вну роль) вкла­дав ко­ло­саль­ний труд: що­ра­зу вжи­вав­ся в пер­со­на­жа.

– І в кадрі, і під час прес-кон­фе­ренцій ви спілку­ва­ли­ся тією літе­ра­тур­ною ук­раїнською, яку приємно слу­ха­ти. Звідкіля знан­ня і го­ло­вне – ор­ганічність?

– Га­даю – пра­вильні книж­ки: Іван Фран­ко, Та­рас Шев­чен­ко... Як­що йдеть­ся про су­час­них, то про­чи­тав усі ро­ма­ни Ва­си­ля Шкля­ра, Ірен Роз­до­будь­ко, Юрія Ан­д­ру­хо­ви­ча, чи­ма­ло по­езій Се­ме­на Ли­бо­ня, Юр­ка По­за­яка… Не­що­дав­но «відкрив» творчість Спи­ри­до­на Чер­ка­сен­ка. Йо­го мо­ва – над­зви­чай­но ху­дож­ня, су­час­на і зро­зуміла.

Як­що лю­ди­на меш­кає в Ук­раїні, то її не­бай­дужість до кла­сиків-зем­ляків – нор­ма. До то­го ж, тво­ри зга­да­них ав­торів цікаві. А, пе­ре­чи­ту­ю­чи їх у свідо­мо­му віці, на­трап­ляєш на всі, так би мо­ви­ти, 17 шекспірівських сю­жетів. Дя­ку­ва­ти Бо­гові, наші пись­мен­ни­ки мо­жуть ви­я­ви­ти й сар­ка­с­тичні, й іронічні, й цинічні яви­ща, а ще чу­до­во зна­ють­ся на драмі. Гріх – сво­го цу­ра­ти­ся.

Січень, 2012