«Підніміть мені повіки…»

Автор сценарію і режисер – Ростислав Плахов-Модестов

Оператор – Марат Радовський

Художник – Сергій Якутович

Композитор – Станіслав Крутіков

Керівник групи – Валентина Сичова

Національна кінематека України, 2013

Амбіції юного Миколи Гоголя у завойовуванні столиці імперії, сягали трьох сфер: державної посади, театру і літератури. Здійснилася третя: «Вечори», написані в Петербурзі, за нинішньою лексикою, завоювали культурний простір Росії, а, написавши «Мертві душі», за тодішніми табелями про ранги, Гоголь став родоначальником критичного реалізму. Нині ця етикетка вже не особливо в ходу, бо справді, чи можна його твори звести тільки до критики соціального устрою? З часу їх написання зміни устроїв відбулися радикальні, та людські пороки не зникли, тож популярним на сценах лишається «Ревізор», а викриття захланності, зажерливості, хабарництва (корупції) так само актуальне. Завершував Гоголь свій земний вік, звертаючись до Бога, нагадуючи про моральне самовдосконалення, а без індивідуального зусилля в цьому сенсі людини не бачив благополучного суспільства. Критичний реаліст у нинішньому дослідницькому дискурсі поступився місцем містичному романтику, майстру творення атмосфери страху, митцеві, що торкався екзистенційних та моральних проблем. Майстерність його слова сприймається як само собою зрозуміле, натомість вабить загадка його особистості, таланту, причин його вичерпаності й передчасної смерті.

Гоголь пережив славу за життя, не зраджує вона йому й донині. Нові книги, дослідження, фільми – усе це наслідок незмінної зацікавленості. Ростислав Плахов-Модестов – один із небагатьох сучасних режисерів в Україні, який не спокушається дешевою сенсаційністю чи реєстром загальновідомого: Гоголь привертає його як комплекс складних проблем, які знаходимо в особистому досвіді і творах письменника. Майстер кіно уже запропонував свою відповідь на складні питання у попередньому фільмі «Втрачений рай» (2009). Ішлося там про творчу кризу Гоголя, яку спричинила відірваність від рідного українського коріння: ні російське проміння слави, ні італійська «батьківщина душі» не могли замінити втраченого, адже відірваність була внутрішньо-світоглядна. І талант вичерпався.

Утім, знайдена відповідь не здалася Плахову-Модестову остаточною, і він пішов далі в пізнанні психології Гоголя-письменника й Гоголя-особистості. Так з’явився фільм «Підніміть мені повіки…».

Що ж маємо цього разу? Автора зацікавили слова Гоголя про два шляхи, через які гріх проникає в людське життя і через які людиною керує диявол: жінка і мистецтво. Показує режисер це двома творами письменника: «Вій» і «Портрет». У «Втраченому раї» образ Гоголя творили його сучасники, відгукуючись про нього – хто захоплено, хто скептично, а він вислизав з тих характеристик і формулювань. Цього разу Гоголь здобув право монологу, значною мірою через персонажів – Хому Брута і Чарткова. Коментарі автора фільму займають скромне місце, хоча саме вони спрямовують хід думок.

У Гоголя, як відомо, прізвища персонажів не випадкові – у них є смислове навантаження, тож зупинимось на прізвищі Хоми. Зрозуміло, бурсакам, які вивчали у ХVІІІ столітті латину й давньоримську історію, Гоголь дає імена Тіберій Горобець та Хома Брут не без іронії. Прізвище другого має конотацію зради: разом з Кассієм той давньоримський Брут очолив змову проти Юлія Цезаря і взяв участь у його вбивстві, однак через два роки він покінчив життя самогубством. Панночку Хома убив, через це й сам досить швидко вмер від страху. Однак питання гріха і розплати у «Вії» настільки заплутане! У випадку Хоми (якщо вести паралель) змова проти правителів недоречна. Коли батько померлої Панночки припустив, що Хома відомий своїми благочесними справами, то відповідь була негативна, підтверджена зізнанням, що навіть проти страсного четверга він ходив до булочниці. Зазіхати на будь-кого, тим більше на відьму, в Хоми і в думках не було: у фатальну ситуацію з донькою сотника його завела агресивна містично-незбагненна сила. То чому ж тоді він Брут?

Ще одне «як відомо»: мотивом творчості Гоголя є своєрідне ставлення до жінок. У їхній красі досить часто підкреслюється демонічна сила. Й чи не найбільше це стосується Панночки з «Вія». Цікаво: в ранній статті, що так і називалася – «Жінка», Гоголь висловив діалектику ставлення чоловіка до жінки, цієї «безкінечної безодні підступного серця». У відповідь юнакові, якого зрадила кохана, мудрець пояснює: «Ми зріємо і вдосконалюємося; але коли? Коли глибше й досконаліше осягаємо жінку».

Та до Хоми це не застосуєш, бо йдеться у «Вії» про насильницьке заволодіння Хомою: він навіть відчув насолоду від чаклунства («Он чувствовал бесовски сладкое чувство, он чувствовал какое-то пронзающее, какое-то томительно-страшное наслаждение»). Та він переборює чари і вбиває відьму. Колізія ускладнюється казковим перетворенням потворної відьми у Панночку-красуню. А також узагалі невизначеним статусом реальності, виникає питання: був це сон чи сталося насправді. «Видит ли он это или не видит? Наяву ли это или снится?»

Йдеться не про екранізацію казкового «Вія». Та й не казка це – у вигадках Гоголя стільки тлумачень! Якщо Євген Маланюк категорично стверджував, що Гоголь вивів на арену заможну верству населення України, яка вироджується, і в порожнечу їхніх душ проникає усіляка диявольська сила, то в режисера було інше завдання: проникнути у свідомість Гоголя, зрозуміти його алегорії, носіями яких, за стилістикою бароко, є його герої. Тобто, чи тільки страх перед жінками, їхньою містичною силою, жертвами якої стають невинні люди передав Гоголь?.

Не менш містична і друга історія: про владу портрета, точніше, зафіксованої на портреті особи, над художником. Для художника, який узявся творити за гроші, уклавши із замовником диявольський контракт, тобто продавши свою душу, процес малювання перетворюється на кару. Намальований портрет набуває вампіричної сили: Чартков не витримує психологічного стресу й гине. У тому, що сталося з Чартковим, Гоголь міг передбачати і власну долю – він був одержимий і повністю залежний від творчості; коли щось перешкоджало творити (чи внутрішні, чи зовнішні чинники), життя йшло наперекіс. Гоголь, на відміну від свого героя, не був продажним. Але разом з тим він був стипендіатом царя; автор фільму наводить його улесливі слова, звернені до імператора як основного замовника його творів. Отож, доки письменник не брав до уваги імператора, були створені «Вечори», «Миргород», «Ревізор», «Невський проспект», «Мертві душі». А коли захотів догодити його величності й уславити Росію, якою так ідеально править цар, показати ідеальних героїв, нічого не вийшло. В листі до Миколи І слова про те, як «мало він зробив», цілком слушні, але закінчення фрази «щоб виправдати Ваше високе довір’я» звучить самовбивчо. Наступало творче безсилля, що було рівнозначне смерті.

Як же домагається режисер візуального вислову означених вище думок? Вишукане мереживо зображення, в якому, на відміну від «Втраченого раю», в кадрі немає акторів (вони озвучують тексти Гоголя і автора фільму за кадром), а портрети, малюнки, макети, стилізовані рукописи, іронічні анімаційні ілюстрації (останні є доречною гумористичною інтерпретацією, яка активізує сприйняття). Епізод з Хомою знято в декорації занедбаної церкви зі «зловісним» освітленням, де й відбувається шабаш нечистої сили: Панночки, що піднімається з труни, і «конструктивістської» скульптури Вія. Все це зцементовано баченням і візуальною культурою Сергія Якутовича.

Гоголівських персонажів у фільмі «Підніміть мені повіки…» намальовано на картонах. Якщо слово «картон» вжити як метафору, то на початку творчості Гоголя вони живі й іскряться, та щойно письменник почав догоджати можновладцю, вони стають картонними. Й не було іншого виходу, як ці картонні зображення, спалити. Що й робить режисер, завершуючи вогнищем, у якому спалюється все, що становило зображення фільму. Як Гоголь палив свої невдалі твори – «Ганса Кюхельгартена», другий том «Мертвих душ».

Зображення супроводжується не менш витонченою музикою, стилізованою під барокову. Хтось може закинути, що у фільмі забагато слів. Але ж: слова, яким тісно, і думки, яким просторо, – це також від Гоголя, геніальність якого не піддають сумніву навіть його противники.

Фільм став удачею не тільки Плахова-Модестова, студії, а й українського кіно, всупереч чиновникам, які спрямовують те кіно до «ярмаркового періоду». Такий серйозний, інтелектуально й художньо повноцінний фільм хочеться дивитися знову і знову. Успіх став можливий завдяки ансамблевості, спрацьованості однодумців, взаєморозумінню в колективі, якому довелося працювати взимку в спартанських умовах неопалюваної студії. Результат підтвердив: творчість незнищенна.