Олександр Білозуб у виставі Син, який перетворився на оленя Угорщина

Олександ Білозуб закінчив режисерський факультет Національного університету культури і мистецтв. Брав участь у сценічних проектах режисера Андрія Жолдака. Володіє всіма основними театральними професіями. Працює як сценограф, художник по костюмах, візажист, актор. За режисуру береться тоді, коли йому наболить певна тема. За рік роботи в Національному академічному театрі ім. Івана Франка поставив три вистави. Одна з них, «Батько» за однойменною п’єсою Августа Стріндберґа, була відзначена «Київською Пектораллю». Влітку, коли в Україні настає затишшя у театральному житті, багато працює за кордоном.

— Що спонукає вас після доволі насиченого сезону в Театрі імені Івана Франка брати участь в інших творчих проектах?

— У нас і так слабко відчувається театральний рух, а влітку взагалі все завмирає. В Європі ж з початком літа навпаки — розпал театрального руху. Театри стають на колеса і кочують, майже як цигани. Картини бувають надзвичайно мальовничі — театральні гурти сплять просто на мішках, на майданах. Наприклад, в Угорщині: один фестиваль закінчився — за кілька днів починається другий, і театр вже в іншому кутку країни. Це досить інтенсивний та насичений творчий процес. З різних міст з’їзжджаються режисери, актори. Тут зав’язуються нормальні творчі контакти, митці обмінюються координатами, відвідують постановки одне одного.

— Над чим ви працювали цього літа?

— Як сценограф із режисером Аттілою Віднянським в Угорщині. Перша вистава показана на фестивалі у місті Дюла. Друга – чеховські «Три сестри». Дійство відбуватиметься на пленері в лісі. Для цього ми використовуємо колишні військові казарми, які більше десяти років стояли пусткою. Відтворюємо епоху, майже з усіма аксесуарами. На антикварному ринку я придбав чимало речей ХІХ століття. Але середовище буде сучасним. Тим більше — воно буде живим, відкритим. Це досить великий майданчик із шматком дороги, якою їздитиме конячка, запряжена у візок із сіном. Дійство відбуватиметься надвечір.

І третя робота з Аттілою Віднянським - «Розв’язка» (приблизний переклад назви), за п`єсою сучасного югославського автора Веребеша. То має бути досить авангардова річ.

А з січня місяця з тим же Віднянським плануємо зробити оперу «Єнуфа» чеського композитора Яначека для Будапештського оперного театру.

— А чи може «рухливий» режисер реалізуватися у форматі укранських театральних фестивалів?

— Почнемо з того, що в нас у Києві досі немає театральної кав’ярні, де могли б актори і режисери збиратися після вистави, куди приходили б художники, композитори, поети. Де я, приміром, міг би сидіти, пити каву, писати сценарій або вірші і знати, що поруч зі мною — такий самий божевільний. Нам не завадило б бодай знати одне одного в обличчя, частіше спілкуватися.

У нас немає такого театрального ядра, відсутнє середовище. Тут і слід шукати проблему наших фестивалів. Замало просто знайти гроші, а потім швиденько збити такий-сякий репертуар. Іноді бракує елементарної інформації про фестивалі. Ізольованість, а на додаток ще й амбіції.

— Критики подейкують, що театр імені Франка переживає перехідний період, від театру чогось чекають. Як ви бачите ситуацію зсередини?

— В театрі Франка зараз нормальна творча атмосфера. Є художній керівник, є директор. Керівник не лише геніальний актор — він культурна, інтеліґентна людина. Богдан Сильвестрович має смак і знає ситуацію зсередини. Він хоче, щоб у театрі відбувалося щось неординарне, але це не так просто. Зрештою, завдяки Ступці у нас став можливим «Цар Едіп» у режисурі Роберта Стуруа. Це слід враховувати. Знаєте, я не можу терпіти українське панібратство і провінційне плебейство. На репетиції режисера такої величини студенти в черзі мають стояти. Ви думаєте, їх було багато?

— А як ви, сповідуючи досить модерну естетику, потрапили до Національного академічного театру ім. Івана Франка?

— Мене свого часу запрошував ще Сергій Володимирович Данченко. Я тоді працював із Андрієм Жолдаком, і ми ставили на франківській сцені «Три сестри». Але я ще не бачив себе в академічному театрі. А рік тому була постановка «Кармен» Андрія Жолдака, в якій я також брав участь, і мене запросив уже Богдан Сильвестрович Ступка. Та запросити — це одне, а він дав мені можливість розгорнутися і прийняв усе, що я за рік зробив для театру.

— Остання із трьох ваших постановок – «Прем’єра» за Кромвелом — це така маленька закулісна ситуація величезного драматичного напруження (дія починається за годину до виходу на сцену літньої актриси). Хотілося сказати щось про театр?

— Я дуже люблю літніх акторів. Коли людині за шістдесят, вона стає практично нікому не потрібною в театрі. Я близько знаю Юлію Семенівну Ткаченко й Наталю Семенівну Лотоцьку і дуже їх поважаю. Вони свого часу дуже багато зробили для театру і намагаються робити. Але і вік, і постійна зміна ситуації призводять до того, що вони опиняються ніби на узбіччі театрального процесу. І коли я познайомився з цією п’єсою, я зрозумів — мені є що сказати про акторську професію. Це не просто фах — це спосіб життя і саме життя. Коли старі актори залишаються без роботи, вони помирають. А крім того, працюючи з цими чудовими актрисами, я сам набрався досвіду. Вони мені повірили, я їм повністю віддався. Це була захоплююча робота.

— Обидві ваші вистави на малій сцені Театру Франка – «Батько» і «Прем’єра» – психологічно пронизливі й напружені. Головні персонажі поставлені у ситуацію, коли вони несподівано опиняються перед викликом долі. Що ви вкладаєте в поняття людської долі?

— Я фаталіст. Іноді кажуть, що в житті треба «пробиватися», аби чогось досягти. В якийсь момент я зрозумів, що від долі нікуди не втечеш, — вона дасть тобі те, чого ти потребуєш в цей момент. Просто треба бути пильним до того, що довкола тебе відбувається. Успіх треба заслужити роботою — напруженою, щоденною.

— У виставі «Батько» за Стріндберґом ви підкреслили той момент, коли людина опиняється у своєрідній точці розриву. Речі, що здавалися непохитними, раптом починають хитатися і давати тріщини. Наприклад, дружина змушує чоловіка засумніватися у факті свого батьківства.

– Є таке поняття, як больовий поріг проблеми. І в «Батькові», і в «Прем’єрі», і в «Божественній самотності» постає питання про те, як час трансформує людину і досить часто — ламає. Питання про людину, яка йде проти свого часу. Це той вузол життя, який я не можу обійти. В тій же виставі «Батько» — минуло шістнадцять років, і настав момент відпустити дитину. Батько у п’єсі бачить, що донька може повторити помилку своєї матері, як та колись — своєї. Йде ланцюгова реакція, і він хоче витягнути дитину з цієї неминучості, але сам гине. Відтоді як сто років тому з’явилася п’єса «Батько», твір трактують як женоненависницький, пояснюючи це тим, що Стріндберґ боявся своєї дружини. Любив, але ненавидів її.

Тема зачепила і мене, і я продовжив її у «Божественній самотності». Там теж ідеться про те, що чоловік і жінка — це дві різні планети, які існують на своїх орбітах і зустрічаються лише ненадовго. «Божественна самотність» — спектакль про неможливість любити.

— Але ж цей спектакль (поставлений за п’єсою Олександра Денисенка «Оксана») насамперед про Шевченка, який прагнув любові й залишився самотнім...

— Шевченко жив з великою пристрастю, він все життя шукав, як її реалізувати, і до кінця так і не зміг цього зробити. Життя дуже жорстоким боком до нього повернулося. Як на мене, то Шевченко знав, якою ганьбою може закінчитися його затія з одруженням, але свідомо йшов на це.

У спектаклі є сцена з повією. Я не сумніваюся, що такий епізод міг бути в житті Шевченка.

Одна справа, читати науково пригладжені дослідження шевченкознавців, інша — листування самого Шевченка, де між рядків багато можна відчути. І, взагалі, Шевченко, це — мій больовий поріг, мій маніфест, якщо хочете.

— З назви виходить: або любов (це при неможливості любити), або самотність?

— Самотність, треба сказати, дуже гарне слово. Я вибрав цю назву тому, що перед смертю людина має вийти на той стан божественної самотності, в якому вона з’являється в цьому світі. У виставі означено шлях Шевченка до цього стану через добровільне прийняття ганьби, уготованої йому людьми.

— Але складається враження, що Шевченко опиняється не те щоб у самотності, але майже у вакуумі. Інші персонажі занурені в якісь сірі сутінки, що їх нівелюють. Хоча йдеться не про вигаданих осіб, а про людей, які чимало зробили в культурі...

— А чи можна за дві години сказати правду про Костомарова, про Білозерську, про багатьох інших і не забути сказати головну правду про Шевченка?! Для того, щоб детально розказати про кожного, мені треба не менше восьми годин. А, по-друге, я будував виставу на основі п’єси «Оксана». Іншої у мене не було.

Я не історик, і театр не займається історією. Театр працює з емоцією і впливом цієї емоції на людину. Вистава має бути цікавою для глядача. Людина прийде з театру додому, сяде на диван, вип’є «Мартіні» і ввімкне телевізор, на якому не менше двадцяти чотирьох каналів. Моя вистава забудеться через десять хвилин. І ці десять хвилин, коли вистава не стерлася в пам`яті, думається мені, є найважливішими для глядача. І якщо ці десять хвилин таки були, – значить, між сценою і глядачем виникло щось, заради чого, власне, і живе театр.