Кіно-Ялта’2003

Курортний екран — що це таке?

Оскільки результати змагань фестивалю українського і російського кіно «Кіно-Ялта» (відбувся з 1 по 8 серпня вже втретє) визначають саме глядачі, а торік вони продемонстрували свою нехіть дивитися фільми вдень, організатори Сергій Аршинов та Валерій Пендраковський цього року запропонували перегляди з 6-ї вечора. Знову-таки, оскільки курортники Ялти віддають перевагу морським пляжам та прогулянкам по набережній, їм і тут пішли назустріч — запропонували перегляди фільмів і в кінотеатрах, і на свіжому повітрі. У багатолюдних місцях (біля кінотеатру «Сатурн», біля пам’ятника Горькому) були встановлені великі екрани, поставлені стільці, і можна було безкоштовно дивитися кіно. І це ще не всі новації — тепер ялтинське кіносвято набуло статусу «фестивалю продюсерського кіно». Відомо, що кіно умовно поділяють на комерційне й авторське (хоча далеко не всі цей традиційний поділ приймають, трапляється, що режисери з яскраво вираженим авторським началом тішать себе вірогідністю прибутків. На жаль, таке буває дуже рідко, хоча практика світового кіно знала випадки масової любові до авторських фільмів, серед яких, наприклад, «Денна красуня» Бунюеля, але це винятки, які підтверджують правило). А от що таке продюсерське кіно?.. Питання без відповіді, бо на Заході продюсер така ж елементарно зрозуміла професія, як і режисер. Та не будемо чіплятися до слів, адже ясно: і в Росії, і в Україні потрібно підносити престиж продюсерів, і найталановитіших серед них народ повинен знати, як знає режисерів і акторів

Зміна статусу фестивалю не дуже на ньому позначилась — хіба що фільми представляли російські продюсери і призи вручали також їм. З українськї сторони, щоправда, продюсерів бракувало, тому фільми представляли директори студій — Київської імені Довженка та Одеської. Директорові Київської Миколі Мащенку, чий фільм «Богдан Зіновій Хмельницький» брав участь у конкурсі й виборов друге місце, приз також вручили як продюсеру, бажаючи його, мабуть, заохотити до цієї справи. А ще відбувся круглий стіл «Проблеми продюсерського кіно», основним завданням якого було з'ясувати, хто ж він такий – «продюсер». Загальновживане визначення не підходить, бо російські продюсери, серед яких є вже досить відомі, як-от Сергій Сельянов (його, як і багатьох інших, на фестивалі не було, через поважну причину — вони працюють над новими проектами), навіть за умов інтенсивного кіновиробництва поки що не можуть сказати, що мають прибутки зі свого товару. В Росії головним продюсером залишається держава, в якій нормальне державне мислення включає розуміння сили кіно, його здатності формувати людину. Але й там на ринку поки що панує іноземний продукт, масовий глядач дивиться переважно американське. Що казати про ситуацію в Україні, де державної протекції українське кіно не дістало. Де слова «Купуйте українське!» звучать як знущання (до речі: нещодавно з великою втіхою побачила у продажу записаний на відео фільм Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала», але... російською мовою – навіть у цьому наше кіно позбавляють ідентичності).

На прес-конференції з приводу відкриття фестивалю повідомили, що Ялтинську кіностудію купила Росія і директор студії Валерій Пендраковський щасливий, бо багато років студія перебувала «в комі», а тепер ось вона відроджується: на території, яку він під час екскурсії охоче показав учасникам фестивалю, вже вибудувані дві великі декорації. Найновіша, вартістю 400 тисяч доларів США, через кілька тижнів оживе — розпочнуться зйомки фільму «Та, що біжить по хвилях» (режисер В.Пендраковський). Це фрагмент справжнього середземноморського містечка. Від цієї декорації повіяло чимось забутим і втраченим в кіно, адже сьогодні фільми знімають переважно на натурі, або вдаються до комп’ютера. Але ж іноді треба звертатися до таких авторів, як Олександр Грін, де все незвичне і автор веде у світ власної фантазії... Під час цієї екскурсії почула діалог: «У цьому фільмі будуть зніматися українські актори?» – «Ну що ви! Звичайно, російські...» Москвичі повернуться додому задоволені: Крим залишається російським не тільки в статусі Ялтинської студії, а й у статусі мови, ментальності тамтешніх мешканців. Зрозуміло, що наша держава не змінить ментальності масивом політичної та кримінальної інформації. А на гуманістичні послання своїм громадянам у вигляді анімаційного, ігрового, документального кіно в неї немає грошей. Щоправда, начальник управління кіно Міністерства культури Микола Мазяр заспокоїв журналістів, що не треба з факту продажу студії засмучуватись — така практика у світі досить поширена.

Мета виправдовує засоби?

Програма конкурсу складалася із семи російських фільмів: «Шик», «Бідний, бідний Павло», «Друга дружина імператора», «Ключ від спальні», «Не робіть бісквіти в поганому настрої», «Навіть не думай» і «Кармен» та чотирьох українських: «Чеховські мотиви», «Богдан Зіновій Хмельницький», «Вишивальниця в сутінках» та «Ностальгія». Значно розширилась програма позаконкурсних фільмів, серед яких Україна представила свої найвідоміші за останні роки, ударні стрічки – «Молитва за гетьмана Мазепу» та «Мамай» (ним фестиваль відкривався). Росія показала черговий кіноваріант війни в Чечні («Марш-кидок»), майже документальну «Річку» Олексія Балабанова, дотепний «Кінокапусник» та кілька дитячих фільмів.

Якщо з Києва та Одеси привезли фактично все, що побачило світ протягом останнього року, то принцип відбору фільмів російських, при тому що випускається більше сотні, збагнути важко. Втім, навіть попри нерівність художньої вартості, попри безконечно далекі одна від одної стилістики і тематичні інтереси, з цих фільмів можна скласти певне уявлення не тільки про російське кіно, а й про світоглядні і моральні параметри російського суспільства.

Отже, була нагода переглянути стрічки сучасні та історичні (саме історичні й вибороли всі три нагороди). До них, мабуть, слід віднести і досить слабку комедію «Ключ від спальні» визнаного метра Ельдара Рязанова, який замахнувся на зображення Росії «срібного віку».

Серед фільмів про сучасність – «Шик», «Навіть не думай», «Кармен». Молоді хвацькі герої схожі не тільки віком, а й близькістю до кримінального світу. Характерно, що кожен з них має перед собою чітку мету-ідеал: в одному випадку – задовольнити пристрасть до дівчини, в іншому – до шикарного костюма, виставленого у вітрині магазину для «крутих». Власне, зрозуміло, що той костюм у фільмі «Шик» Бахтіяра Худойназарова — це привід для того, щоб показати розшарування суспільства, це найдоступніший засіб для самоствердження героїв. Про те, що форма, одяг може цінуватися більше за людину, а людину можна розглядати як придаток до костюма, свого часу геніально розповів у «Шинелі» ще Микола Васильович.

У фільмі «Кармен» Олександра Хвана за сценарієм Юрія Короткова дія славетного твору Проспера Меріме перенесена в сучасну Росію. Фільм, на відміну від «Шику», де герої ще не остаточно стали заручниками кримінального світу, не піднімається з кримінальної стихії, а вбивства і «розборки» майже повністю затьмарили пристрасне кохання сучасного Хосе до волелюбної Кармен. Можливо, це сталося ще й тому, що у виконанні молодих, пластичних, тренованих Ігоря Петренка та Ольги Філіпової не вимальовується кохання, не переконують вони у всепоглинаючій, фатальній пристрасті. Все стандартно, як і в багатьох інших фільмах та серіалах.

Кримінал у комедійному ключі з примітивними, але пізнаваними комп’ютерними прибамбасами запропонував Руслан Бальтцер у фільмі «Навіть не думай!» – і саме на цій кліповій суєтній нісенітниці глядачів було найбільше. Жанр комедії робить свою справу.

Петербурзька стрічка «Не робіть бісквітів у поганому настрої» Григорія Нікуліна розрахована на аудиторію середніх літ. Героїня бальзаківського віку, самотня інтелігентка нагадує чудових героїнь радянського кіно, яких життя змушувало страждати, впадати у відчай, але, зрештою, все-таки винагороджувало. Регіна Морська (такий псевдонім взяла собі в молодості Женя Капустіна) обрала богемний стиль життя і принцип «Живи сьогоднішнім днем!». У неї виходили поетичні збірки, але вершин творчого успіху вона не досягла, на життя заробляє викладацькою роботою. Критичний момент настав, коли опинилась перед фактом власної фінансової неспроможності (їй мають відрізати телефон за несплачені міжнародні розмови). І от цей момент постановник і взяв для того, щоб знову-таки показати розшарування суспільства, виявити, як згубно впливає «золотий мішок» на таку річ, як людська дружба. Регіна ходить до своїх колишніх друзяк і теперішніх багатіїв із святою вірою, що вони мають їй допомогти в тяжку хвилину, а ті навіть і не думають цього робити. Крах ілюзій, розчарування: життя не склалось. Але небо посилає їй незнайомця, який виявиться кондитером і який, немов добрий ангел, втішить і словом і, поки жінка, наковтавшись снодійного, спатиме, спече торт — справжній шедевр кондитерського мистецтва. Життя прекрасне! І в назві, і в епізоді кондитерської творчості помітні смакові уподобання постановника. Земні радощі, стверджує він, можуть стати надійною протиотрутою від танатичних нахилів невдах. У «Бісквітах», отже, також показана прірва, яка виникла між заможними і незаможними. Актриса Е.Зиганшина зіграла жінку твердих переконань, розумну і незалежну, але автори фільму акцентують увагу на отому нездоланному розриві, який виник між нею та її колишніми друзями (вражає, правда, її наївна віра в те, що вони допоможуть їй, — виходить, раніше вона не розгледіла справжньої суті цих людей). Фільм, ця реалістична замальовка із відносно щасливим фіналом, який нагадав «Ночі Кабірії», залишає по собі двоїсте враження.

Трохи інакше – іронічно примруженим оком — дивиться на сучасність Микола Седнєв у фільмі «Вишивальниця в сутінках». В межах камерної драми, яку не назвеш психологічною, скоріше гротескною, він звертає увагу на те, як легко деморалізується молодь. Слава Богу, немає тут убивств, кримінальної круговерті. Є тихе безжурне життя трьох героїв на морському узбережжі під час відпустки, яке постановник скрашує якимись випадковими комічними ситуаціями. Гармонія у стосунках батька, доньки і батькової коханки порушується з появою іншої жінки, яка дотримується в житті чітких правил. Ось тут і виникла суперечність, отут і виявила донечка свої хижацькі інстинкти, схильність до маніпулювання іншими людьми. Її втручання в життя дорослих закінчилося трагедією для жінки, яка мала нещастя з’явитися в їхньому колі. Правда, з коханням тут також не дуже — важко відчути його у героїв Олександра Гетьманського, Наталі Сумської та Тетяни Комарової. Але в такій значною мірою умовній стилістиці, мабуть, цю колізію треба сприймати як щось дане.

«Чеховські мотиви» Кіри Муратової також не додають оптимізму. Спершу різко, надокучливо й нескінченно двоє малюків повторюють фрази: «Магазин». – «Ні, сарай», сперечаючись, що ж будують у їхньому дворі. Побутова реальність родини нагадує і реальність «Серед сірого каміння», і реальність «Астенічного синдрому». Стихія шизофренії посилюється понурим чорно-білим зображенням. Кіра Муратова зняла актора з попереднього фільму — Пилипа Панова, який запам’ятовується своєю дистрофічною зовнішністю, чудернацькими, речитативними інтонаціями. У «Другорядних людях» він грав хворого з психіатричної лікарні, тут у нього центральна роль, хоча Кіра Муратова не шкодує часу на зображення інших персонажів, які немовби віддзеркалюють, кожен по-своєму, жалюгідний стан юнака-ізгоя. Режисура фільму рухається до якоїсь аж моторошної ритуальності, скостеніння потворного в житті.

Історія і метаісторія

Автор сценарію і режисер Віталій Мельников («Ленфільм») поставив історико-психологічну драму, з гармонійною рівновагою змісту і форми. Тут є доба і переконливі у своїх вчинках люди. Та це не все — тут є підтекст, в якому роздум над суттю людини, країни, історії, складна діалектика постаті імператора як чудовиська і жертви. У фільмі «Бідний, бідний Павло» події кінця ХVІІІ століття показано як момент в історії Росії, коли її доля висіла на волосині, коли міг запанувати повний хаос. Безумний монарх, чия влада абсолютна, міг дуже швидко завдати своїй країні непоправної шкоди – її симптоми, як-от спорудження «денно і нощно» царського палацу або випущені з в’язниць люди – показано другим планом. Тримаючи увагу глядача, постановник виходить за межі локальної історії. Наголосивши на зраді наближеної до імператора особи графа Паліна (психологічно напружений дует Віктора Сухорукова – Павла та Олега Янковського – Паліна над усякі похвали), автор змушує задуматись над тим, що ж це за країна така, де навіть найблагороднішу справу не можна зробити цивілізовано, не проливши крові, в тому числі крові монарха, особи недоторканної, захищеної Богом. Режисер далекий від замилування своїм героєм, але вміло його олюднює, показує його драму як драму людини, включивши родинні перипетії, тим самим роблячи фільм насамперед про людину, а потім про царя. І саме тому для мене як глядача немає значення осучасненість окремих постатей, їхньої поведінки, немає значення, що царська фаворитка Аннушка не могла так вільно себе тримати перед царицею. В історичній картині потрібно знайти розумний баланс між вірогідністю та умовністю. В цьому фільмі правда історії мене переконала, бо фіксована не тільки на зовнішньому вигляді людей, подій, явищ, а й на їхній суті. Історія стала метаісторією. Ти задумуєшся – чому потрібно стільки жертв? І розумієш, що це тільки поставлене питання, відповіді на яке немає, бо навіть якби вона й була, то це нічого не змінило б.

Думаєш про те, що вбивства і грабіжництво неминучі. У згаданих російських фільмах вони виправдовуються різними бажаннями (шику, задоволення хоті тощо). У фільмі Віталія Мельникова — великий знак питання. Чи можна виправдати вчинок Паліна, як його кваліфікувати: як злочин чи благо?

Зате ніякими етичними проблемами не переймається автор сценарію, постановник і продюсер фільму «Друга наречена імператора» Світлана Дружиніна. Імператор-підліток (13 років) п’є, курить, веде розпутне життя нарівні з дорослими (і показується все це зі смаком, навіть ідеалізується: «Витривалий, як і його дід», — захоплено відгукнеться хтось із оточення, дивлячись на підлітка-царя). Які тут уроки? Та ніяких. Фільм перенасичений сценами гулянь, танців-хороводів, — актори переграють, життя б’є через краї. Коли тут над чимось задумуватись? «Хто не знає своєї історії, той не має майбутнього,» — повчально мовив Дмитро Харатьян (знявся в одній із головних ролей) перед початком фільму. Все правильно, тільки такою картинною історією можна і на концертах народних ансамблів розважитися.

Якщо згадати про гуманістичні послання, то воно мало місце в історичній епопеї Миколи Мащенка. Про фільм «Богдан Зіновій Хмельницький» ми вже писали у №3. Можна тільки додати, що Микола Мащенко залишається одним із останніх романтиків у кіно і не хоче від себе відмовлятися. І хоча, представляючи свій фільм, він сказав, що це його прощання з кіно, в це важко повірити, бо навіть після цієї складної постановочної картини він не виглядає вичерпаним. В кіно, очевидно, навпаки: чим більше енергії режисер вкладає в свою роботу, тим енергійнішим стає. Та й фільм ще не завершений, є чимало знятого матеріалу й Микола Мащенко планує зробити його двосерійним, а тоді пропонувати широкому глядачеві.

Епілог

На закритті всі, хто виходив на сцену палацу «Ювілейний», запевняли: цей фестиваль потрібний. Тож повторимо услід за ними: до зустрічі на «Кіно-Ялті» через рік.