Олег Комаров. Світлі душі театру. Друге видання, доповнене. – К.: Фенікс, 2014. – 344 с.

Мемуарів сьогодні, хоча й невеликими накладами, виходить чимало. Та дуже рідко книжка витримує кілька видань. До таких успішних книжок належать «Світлі душі театру» Олега Комарова, доповнене видання якої було презентоване 14 березня в Синій залі Будинку кіно на ювілейному вечорі автора – актора Київського національного театру російської драми ім. Лесі Українки, заслуженого артиста України. Окрім вітань колег, лунали концертні номери: їх дарували своєму педагогогові студенти академії циркового і естрадного мистецтва, де Олег Васильович викладає сценічну мову.

Крім роботи в театрі й кіно, Олег Комаров веде програми на радіо й телебаченні. Одну з таких телепрограм – «Дещо про кіно» (канал «Культура», режисер Галина Черняк) – було презентовано присутнім на вечорі (текст з тою ж назвою є у згаданій книжці). Автор і ведучий застерігає, що не претендує на вичерпні портрети кінорежисерів Миколи Мащенка, Віктора Івченка, Антона Тимонішина, Костянтина Єршова, Григорія Кохана, Бориса Небієрідзе, Олега Бійми, а тільки фіксує епізоди свого з ними спілкування, епізоди, які збереглися в пам’яті. У цих режисерів актор свого часу знімався, тож у передачі його розповіді знято в численних інтер’єрах й натурних об’єктах і доповнено фраґментами фільмів «Хочу вірити» (1965), «Десятий крок» (1967), «Їх знали тільки в обличчя» (1966), «Кармелюк» (1986), «Злочин з багатьма невідомими» (1995) та ін. До режисерської когорти автор долучив і директора кіностудії ім. О. Довженка Василя Цвіркунова, його дружину, поетесу Ліну Костенко, письменника, головного редактора кіностудії Василя Земляка. Спогади, як правило, лаконічні, а легкий і доступний характер оповіді забезпечує якнайширшого читача.

Комарову діставалися в кіно ролі переважно епізодичні, а вони, як відомо, вимагають повної віддачі й творчої концентрації, аби в короткій екранній миті виліпити повнокровного персонажа. Такою майстерністю актор володіє бездоганно. Об’єднані в одне ціле, сюжети циклу «Дещо про кіно» дають повне уявлення про творчість Комарова-кіноактора.

І все ж автор належить театру, тому й переважна більшість героїв цієї книги – актори театру, з якими його зводили творча доля і життя. Олег Васильович народився в акторській родині: батько, Василь Комаров, і мати, Ганна Ніколенко, були акторами. Батька (нарисом про нього відкривається книжка) Олег Комаров мало пам’ятає: той пішов на фронт добровольцем і не повернувся з війни. Мати сім років була провідною актрисою Київського театру ім. І. Франка (грала в чергу з Наталею Ужвій). Мешкала родина в акторському будинку поблизу театру. Тож у дитинстві хлопчина спілкувався зі своїми ровесниками, акторськими дітьми, знав їхніх батьків за роботами в театрі Франка, де не минав жодної вистави. З особливим душевним теплом згадує автор спогадів Івана Маркевича («Друг мого батька»), Миколу Яковченка, Дмитра Мілютенка («Його перевтілення були неперевершеними»). Дмитро Омелянович вражав такими майстерними перевтіленнями, що одного разу під час вистави «Російські люди» за К. Симоновим, де він грав фашистського ката Розенберга, один із глядачів, молодий офіцер, вихопив пістолет і, якби не блискавична реакція сусідів, вистрілив би в актора, ототожнивши його з персонажем.

Усього до книжки увійшли спогади про одинадцятьох франківців і про стількох же акторів та режисерів театру ім. Лесі Українки. Це розповіді про Леоніда Бакштаєва, Юрія Лаврова, Віктора Халатова, Ірину Молостову, Давида Боровського. Друге видання доповнилося спогадами про Валерія Сівача, Мальвіну Швідлер. Автор долучив і спогади про театрознавця, багаторічного головного редактора журналу «Український театр» Юрія Богдашевського, з яким дружив ще зі студентських років.

«Світлі душі театру» – добрий взірець мемуарної літератури, адже Олег Комаров любить людей, про яких пише, захоплюється ними і майстерно передає це захоплення читачам.