Лів Ульман

Чи не найбільший інтерес на фестивалі кіно Європейського Союзу, який відбувся в червні в Будинку кіно, викликала стрічка Лів Ульман «Невірні» (Швеція, 2000). Власне кажучи, ця українська назва є досить умовною, адже англійський варіант («Faithless») уможливлює й інший переклад – «Невірний» або «Невірна». Власне, жоден із цих варіантів не суперечить логіці сюжету.

Коли б не ім’я режисерки, існували б усі підстави гадати, що нічого нового фільм не принесе. Стара, як світ, тема — розпад сім’ї, адюльтер, нещасливе кохання і смерть через нього (список складових при бажанні можна подовжувати і подовжувати). Плюс стандартна позначка «психологічна драма», під якою «лібретисти» телепрограм вже давно звикли маскувати звичайні мелодрами. Звісно, можна й заперечити: а чим врешті-решт є всі найбільші світові драми, як не інтерпретацією оцих вічних сюжетів та мотивів? Та й чи варто від кінематографа вимагати все нових та нових карколомних і, головне, досі не знаних переходів сюжету? Адже не в цьому, зрештою, його суть (мається на увазі неігровий кінематограф, зрозуміло).

Крім того, відомо, що Мистецтво творять люди. Тож сам факт появи імен Лів Ульман та Інґмара Берґмана, і саме в такому порядку, суттєво зміщував горизонт сподівань. Це, безсумнівно, інтригувало: зіркова «пара», яка тішить глядачів уже майже сорок років, знову з’являється, щоправда, в дещо незвичному амплуа. Творча співпраця цих людей почалася ще 1966-го року, коли Лів Ульман (тоді ще в статусі акторки) долучилася до кінострічки «Персона». І багато хто вважає, що саме роль Елізабет Фоґлер у цьому берґманівському фільмі принесла їй світову славу. За певний час ім’я Ульман, як і Бібі Андерсон, стало частковим синонімом творчості Берґмана загалом. Зігравши у десятках його фільмів (серед найвідоміших — «Персона», «Година вовка», «Сором», «Крики та шепіт», «Зміїне яйце», «Сцени з родинного життя»), Лів Ульман на довгий час у кіносвіті здобула статус суто «берґманівської» акторки. Традиційною казково-романтичною кінцівкою могло б видаватися кохання цих двох людей і народження доньки. Проте (на цей раз уже за законами Берґманових фільмів) так не сталося — адже, як відомо, ідеальних шлюбів не існує. Тож вони таки розлучилися. Але цікаво, що співпраця на цьому не припинилась. Ульман, зігравши в багатьох іноземних, навіть у кількох голлівудських стрічках («Сорок каратів», «Загублений горизонт» — обидва 1973-го року), врешті вирішила спробувати себе й у ролі режисера.

Тому так і склалося, що у фільмі «Невірні» ролі дещо змістилися — Лів Ульман стала режисером, а Берґман — сценаристом (це вже вдруге). Проте не тільки сценаристом. На цей раз великий Деміург прийшов... просто як Берґман. Щоправда, з’явився не зовсім він, а актор, який зіграв його. Хоча це вже не так суттєво. Важко позбутися відчуття, що «Невірні» є багато в чому таки «берґманівським» фільмом і вже значно менше – «ульманівським». Передусім на це наштовхує традиційна вже «камерність» стрічки. Персонажів у фільмі взагалі небагато (фактично, четверо), а конфлікт замикається тільки на трьох. Крім того, є тут чимало театральних прийомів (скажімо, т.зв. «оголення прйому» — поява Деміурга, в свідомості якого нібито й зароджується весь цей сюжет, або переведення кульмінаційних моментів у площину розповіді тощо). Та й, зрештою, сюжет можна вважати своєрідною «візитною карткою» саме Берґмана.

До речі, під час перегляду згадується інший, значно давніший, фільм режисера – «Сцени з родинного життя» (1972). Там, як і в «Невірних», ідеться про розпад «ідеального» шлюбу. Власне, обидва фільми є до певної міри анатомією занепаду сім’ї. Майже з професійною цікавістю психіатра режисер під мікроскопом розглядає «пацієнтів» на всіх стадіях «хвороби» (аж до абсолютного «розкладу»). Власне, у «Невірних» цей «психіатр» з’являється особисто. І це, як можна здогадатися, — сам Берґман. Він фактично стає сповідальником головної героїні, що переповідає свій «клінічний» досвід (до речі, як виявляється вкінці, вона таки гине). Нагадаємо, що у «Сценах з родинного життя» грала саме Лів Ульман. Тому так і напрошується якийсь традиційний епіграф на початок фільму — щось на кшалт «Іn memoriam...» абощо. Проте справжній епіграф до фільму, з Бото Штрауса (німецького драматурга), мав дещо інакший зміст: «Жодна форма родинного лиха — ні хвороба, ні банкрутство, ні процесія невдач — не залишають такого болючого і глибокого сліду у підсвідомості, як розлучення»...