На всіх періодах мистецької роботи Йосипа Гірняка лежить щаслива печать початкової співпраці з Лесем Курбасом. Здобута від учителя філософська й естетична розгадка поняття «театр» допомогла акторові не загубити себе в тоталітарному столітті. Подумки проаналізувавши ці значущі для Гірняка періоди (театр ім. І. Франка, «Березіль», концтабірний театр в Чіб’ю, драматична секція Львівського оперного театру під час німецько-фашистської окупації, а по війні –театр-студія в Австрії та Німеччині, врешті, – на еміграції у США), приходиш до висновку, що найменш досліджено його психологічне та мистецьке виявлення на невільничій півночі.

А в мене щодо цього – знахідка: якраз натрапив на публікацію про Михайла Названова в журналі «Искусство кино», побудовану на листах цього артиста з гулагівського ув’язнення, де він п’ять років працював у театрі Ухтпечлагу поруч із Йосипом Гірняком. Та про це пізніше…

Керівництво театром Гулагу – синонім лісоповалу

За час ув’язнення Йосип Йосипович, про що раніше не думав-не гадав, оволодів режисерською професією, навіть більше – виявив хист до художнього керівництва театром за колючим дротом. Це звільнило його від щоденної непосильної фізичної праці та врятувало життя. Але хто назве призначену йому в концтаборі мистецьку працю легкою? Козак Мамай у пеклі! – кількарічна інтелектуальна і нервова напруга на межі психічного зриву. Митець мусив не тільки гарантувати художню якість вистав, а й у виснажливій праці з акторами перевиховувати, берегти від бруду їхні душі та гартувати власну волю. Творити в подібних умовах мистецтво – той же лісоповал.

Остап Вишня та Олімпія Добровольська – alter ego Йосипа Гірняка

Витримати початкову пекучу фазу самотності й розгубленості допоміг мудрий друг Остап Вишня – їхні нари стояли поруч, і перешіптування стихало часто під ранок. На жаль, невдовзі письменника перевели в інше місце. До Чіб’ю через три роки як вільнонаймана приїхала дружина Гірняка Олімпія Добровольська зі своєю тіткою Пашунею, котра допомагала по господарству. На той час і Гірняк по закінченню терміну трирічного ув’язнення залишився в таборі як вільнонайманий (на волі лютував 1937 рік). Виховна «психотерапія» Олімпії Остапівни («Юзік – нарваний і невитриманий чоловік», «дуже не стриманий на язик») в умовах каламутного театрального середовища концтабору значною мірою убезпечила життя її чоловіка. Олімпія Остапівна цілеспрямовано вела пошуки репертуару, бралася за режисуру, викладала. На сцені, граючи провідні класичні ролі західного репертуару, була для трупи взірцем професіоналізму. Вона ж стала єдиною і такою необхідною персоною біля Гірняка, що мала право його критикувати, була контролем замислів і вчинків, акторської й режисерської майстерності, рівно як і мудрості художнього керівника.

У присутності духу Курбаса

Поцікавимося, що являв собою Йосип Гірняк у тих умовах? Мистецтвом чи ремеслом була в цілому його робота? Які є докази на користь першого? Щодо другого, то годі й пояснювати: контингент виконавців був не кращим за якістю, та ще й плинним: підготовлені до прем’єри раптом зникали з табору і робота починалася знов. Оті Сізіфову працю і Танталові муки можна поставити як першу ознаку Гірнякового існування без Курбаса, але в присутності його духу. Дещо легше було зі сценографічною, музичною та хореографічною частинами: тут не бракувало стабільної кількості спеціалістів. Важче – зібрати докупи драматичних акторів-професіоналів, точно знайти на них п’єсу і довести до художнього рівня репетиційний процес. Як результат – вибудувати своєрідний гуманітарний діалог між залою і сценою, яка несе флюїди добра і надії. Таким було першочергове завдання Й. Гірняка, тільки воно могло оживити хворобливий мистецький процес.

Творчість театру в Чіб’ю

Сьогодні спиратися на документи в процесі відновлення репертуарного списку театру практично немає можливості. Архів подружжя (листування, записи), що зберігався в будинку батьків О. Добровольської в Черкасах, загинув під час пожежі. Щодо преси, то багатотиражні газети гулагівських підприємств, де друкувалися інформації про табірний театр, також пішли в небуття через регулярне їх нищення. Чимало приватних архівів «слуги Мельпомени» спалили самі, бо їх зберігання заборонялося. Таким чином, основним джерелом інформації стали свідчення Гірняків.

Те, що Йосип та Олімпія Гірняки зберегли в пам’яті, вчасно першим зафіксував, спілкуючись з ними, Валеріян Ревуцький, коли працював над книжкою «Нескорені березільці» (Нью-Йорк, 1985). Сам Йосип Йосипович у своїх «Споминах» мало згадував про власну режисуру того часу, але побіжно вказав назву і час прем’єри своєї першої постановки (до речі, вона не занотована в книжці В. Ревуцького): «У кінці січня [1935 року. – В.Г.] я виступив у ролі режисера. Ішла перша моя постава п’єси К. Фінна “Безглуздя”»^[1].

Варто знати, що сьогодні драматургічну творчість цього письменника трактовано як «тривіальну літературу», за якою легко побачити, які теми потрібні були офіціозу на той момент. І в цьому плані п’єса К. Фінна в гулагівському списку Й. Гірняка вказує на прошарок «драматургічної радянщини», якою театр відгукувався на «сучасну тему», коли «жити стало краще». Сюди за цим же принципом вписалися п’єси О. Корнійчука, Б. Ромашова, М. Трігера, В. Гусєва, В. Шкваркіна, О. Арбузова, К. Треньова.

Одначе судитимемо роботу Гірняка не за реєстром, котрий був обов’язковою ідеологічною даниною на всьому театральному просторі СРСР, а тим паче в такій специфічній «оазі», як концтабір. Непідробну радість спілкування зі сценою згорьованим глядачам приносили, передусім, сюжети і образи класики: О. Островський, М. Гоголь, А. Чехов, О. Сухово-Кобилін, К. Гольдоні, Ф. Шиллер, Лопе де Вега, Е. Скріб, О. Бальзак, П. Меріме, Г. Ібсен… Ці автори були репрезентовані на кону, яким опікувався Й. Гірняк.

За час праці подружжя Гірняків концтабірний театр Чіб’ю випустив близько 60 драматичних, музично-драматичних та оперних вистав, до яких безпосередній стосунок мав Йосип Йосипович – або як постановник і виконавець ролей у них, або ж як художній керівник, відповідальний за роботу інших режисерів. До цього слід додати безліч концертів. Враховуючи особливий цензурний нагляд за ними, Гірняк тримав під особливим контролем їх сценарії та якість виконання.

Археологія теми

Чималенько часу було витрачено, щоб у пошуку вточнень репертуару навести листовні контакти із нинішнім театральним середовищем Ухти (нова назва Чіб’ю). Від режисера Віри Гой, яка, закінчивши харківський вуз, близько 40 років керує драматичною трупою Ухти і добре орієнтується в гулагівській сценічній епопеї, одержав дві адреси, що дали певний результат. Перша уможливила листовний контакт з істориком А. Каневою, від якої маю її рідкісну книжку «Гулаговский театр Ухты» (Сыктывкар, Коми книжное издательство, 2001). Друга адреса встановила зв’язок із провідною вокалісткою табірного театру Зоєю Миколаївною Радєєвою, вдовою Миколи Павловича Жижимонтова, свого часу головного художника того ж таки театру. З. Радєєва до своєї смерті мешкала в Алмати разом із сином Кирилом Миколайовичем та невісткою Галиною Іванівною. Через них тривав обмін питаннями та відповідями; з ними зв’язок не уривається і донині.

«Гейша» – вершина художності та популярності

Саме недавній лист від невістки З. Радєєвої підтримав профільну лінію моїх роздумів: «…Вас конче цікавить оперета «Гейша»? – перепитувала вона. – З розповідей Миколи Павловича, котрий у той час був художником-постановником театру, це був спектакль з оригінальною сценографією. Микола Павлович запросив до роботи в театрі молодого тоді художника Едгара Вардауніса^[2], який опинився в Ухті так само, як і всі інші. Вони удвох придумали оригінальний варіант сценографії з використанням ширм. Вся вистава йшла на частих перемінах. Ширми були марлеві з малюнками японської стилістики та підсвітками. Едгар Альфредович, а для мене просто дядя Еді, дружив із нашою родиною до самої смерті. За освітою він був художником-монументалістом, але Микола Павлович втягнув його до театральних справ, і в майбутньому він став головним художником Ризького оперного театру. Пам’ятаю, він повідомляв, що в постановці Ризького театру «Гейші» успішно відновив цей прийом із ширмами. Вистава мала гучний успіх».

Чому я цікавився саме «Гейшею» з музикою англійця Сідні Джонса (1861–1996)? Концтабірний театр на той час за наказом згори почав активно звертатися до музично-розважального жанру. Відповідна увага приділялася роботі оркестру, балету, вокалістіам, а також музичній режисурі – цій витонченій ділянці режисури як такої. «Гейша» вийшла взірцевою постановкою в обраному руслі.

Був у мене і другий мотив зацікавленості, про це далі.

Михайло Названов – посланець долі

Пошук учасників подій та розгляд їхніх свідчень – мій апробований метод заглиблення в тему. Знаючи, що п’ять років поспіль разом з подружжям Гірняків у театрі Гулагу працював молодий актор МХАТу Михайло Названов, що він був талановитим, музично освіченим, красивим і блискуче грав у «Гейші», я тривалий час штурмував московські театральні музеї та архіви, сподіваючись натрапити на якісь папери М. Названова. По війні Михайло Михайлович став популярним кіноактором. Його дружиною була відома актриса театру і кіно Ольга Артурівна Вікландт, і це давало підстави сподіватися на зустріч з їхніми рукописами...

Коли звідусіль, куди надсилалися запити, прийшли невтішні відповіді, виникло припущення: архів подружжя може перебувати у приватних руках. Підтвердженням цього стало унікальне джерело – стаття Ігоря Гаврилова «Светлый путь Михаила Названова».

1. ↑В російському оригіналі – «Вздор».
2. ↑Едгар Вардауніс (1910–1999) – латвійський і радянський сценограф. Народний артист Латвійської РСР.