Степан Коваль (н. 1965) – український режисер анімаційного кіно, лауреат премії Академії мистецтв України. У 1999-му закінчив факультет режисури анімаційного кіно КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (курс Євгена Сивоконя). Створив анімаційні фільми: «Йшов трамвай №9» (2002, Ґран-прі кінофестивалів «Крок» і «Молодість», «Срібний ведмідь» Берлінського МКФ), «Злидні» (2005) і «Глінька» (2008) зі збірки «Гора самоцветов», «Стати твердим» (2010), анімаційний серіал «Народна мудрість» (2011) та ін. Художній керівник проекту «Моя країна – Україна», режисер низки її серій («Чаша Ярослава», «Чарівна грязюка», «Коломия» («Писанкова історія»), «Чорне озеро», «Казочка про місто Борщів», «Чорнозем»). Проект було презентовано на квітневому Книжковому Арсеналі. Окрім Степана Коваля, над серіями працювали: Оксана Карпус («Башта Беати», «Мелітополь», «Умань»), Сергій Могильний («Легенда про Святогора», «Сонячний камінь»), Оксана Несененко («Козацька дума про Якима…»), Наталя Скрябіна («Легедзине», «Петриківка»), Людмила Міщенко («Петриківка»), Ольга Макарчук («Хто живе на дні Пісочного?»), Сергій Руденко («Верхівня», «Про Львів»), Андрій Слєсаревський («Чому Вилкове?», «Тернопільська квітка», «Кривий Ріг»), Олександра Мушенко і Маріанна Мурашко («Таки Одеса!»), Оксана Прищепа («Опук»), Катерина Чепік («Шешори»), Олег Цуріков («У Лірника в гостях»), Євген Альохін («Луганський степ»).

– Розкажіть про ваш проект «Моя країна –Україна».

– У проекті «Моя країна – Україна» 26 серій, створених різними режисерами, художниками, аніматорами, операторами. Працювали над ним близько чотирьох років. А з початку задуму, від першого сценарію – усі п’ять років. Кожна серія – три-чотири, до п’яти хвилин. Це казка, або легенда, або подія, яка справді відбувалася, просто оформлена під більш казкову історію. Мета проекту – так зробити кожну серію, щоб створювалося враження: куди не стань і куди не поглянь – скрізь щось відбувалося. Ми створювали фільми і про міста, і про місця, і про місцевості, і про села, і про людей. В основі більшості сценаріїв – події, які відбувалися, просто іноді казкова форма, інтерпретація є цікавішою для втілення в анімаційному кіно. Якщо ви тут побачите якісь артефакти, то не думайте, що це ми вигадали. Вони справді існують: чаша Ярославни, Чорний ліс, чорний карась, гора Опук, чарівна грязюка... І чорнозем – це таки чарівна земля села під такою назвою на Чернігівщині. Ну, і багато іншого. Це все наша країна, і ми впевнені, що люди мають знати про це і пам’ятати, що ми живемо в такому середовищі, на такій землі, в країні, багатій своєю історією, своїми подіями, яка своєю енергетикою усіх нас об’єднує. І якщо ми на патріотичній хвилі почали себе звати українцями, усвідомлювати свою унікальність, гідність – це все закладено було ще кілька тисячоліть тому. І ми це починаємо ворушити і піднімати з дна глибокого… Запитували, чому немає серії про козацтво (я на «Громадському телебаченні» інтерв’ю давав). Ми не вважаємо, що ця епоха тривалістю три століття – шароварщина, це не варто уваги… Ні, варта, це дуже великий період, він дав поштовх новій історії України. Але це – тільки один період. Історія, те, що відбувалось, – значно ширше, глибше і багатше. Тому ми так розширили свій діапазон, до пошуків якихось ідей, до давнини такої, що навіть важко собі уявити, і до сучасності. Наші історії цей діапазон охоплюють, а не тільки якийсь період... Ну, що ще розповідати?

– А хто займався пошуком легенд? Режисери самі пропонували чи ви давали їм теми?

– З самого початку – це ідея сценарію: вона шукалася, формувалася, і ми самі не розуміли, якими ж будуть наші історії. Перший десяток сценаріїв, з яким ми подавали документи і запускали проект, то були сценарії Сашка Лірника [казкаря Олександра Власюка. – А. П.] – він на свій манір їх зробив. Відомий казкар, надзвичайно хороша людина, дуже допомагав, але потім з’ясувалось, що нам не вистачає подиху, не вистачає повітря з цим світоглядом. І ми почали шукати інших сценаристів, вигадувати свої сценарії, тому що вже зрозуміли, в якому форматі, в якому руслі йтиме робота. Виявилось, що чим більше сценаристів та ідей приходило з інших джерел, тим різноманітніші вони були, і це впливало й на технології, і на внутрішні сюжетні лінії.

– А зі самими місцевими мешканцями спілкувалися?

– Ні. На жаль, у багатьох випадках нам навіть не вдалося побувати на місцевості. Скажімо, я, режисер фільму «Чорнозем», тільки на мапі те село бачив. Там нині мешкає трохи більше двадцяти людей, такий собі маленький хутір. А коли село розквітало, там було близько півтори сотні мешканців. А дехто їздив на місце. Дівчата з Харкова, які робили серію «Одеса», побували там. Дівчинка родом із Грузії їздила в Крим дивитися на гору Опук, як вона виглядає, перед створенням фільму. У Вилково режисер також побував, але заздалегідь уже знав, як там усе виглядає. А пошуки місцевих мешканців ми не задіювали, тому що порахували витрати… У нас немає транспорту, щоби ми могли швидко пересувалися Україною. І тому так локально копали, засобами, які нам доступні: Інтернет, книжки, ті люди, з якими ми спілкувалися: Сашко Лірник, композитори наші, або ті зацікавлені, хто приходив на студію і казав: «Ми хочемо знімати кіно!». І приносили свою історію. Ми тоді дивилися, що варто уваги, що ні, в багатьох випадках просто дозволяли, і за півроку знаходили спільну мову, навчали, якщо не було досвіду, і далі так рухалися.

– Наскільки складніше створити пластичний образ місця, якого не бачив ніколи?

– Місцевість, якої не бачили? Такого випадку не було. Все одно ми розглядали фотографії: і давні, і сучасні, і читали історію про цю місцевість. Не було такого, щоб ми взагалі не приділяли уваги тому, що ж насправді там зображено. Навпаки, ми вивчали досконально історію кожного села, про яке йшлося. Але їздити туди не мали можливості, ось і все.

– Чи складно було працювати з аматорами?

– Завжди складно працювати, навчати складно. В нас не було такого досвіду – навчати анімації або режисурі. Але коли бачиш в очах блиск і бажання, коли відчуваєш цю енергію, що ось прагне людина творити, то ми не мали права забороняти, навпаки, допомагати намагалися. Були такі випадки, що хтось казав: «Я вже втомився, все, я переконався в тому, що анімація – це дуже важко, це складно, я помилявся…» І вони йшли. Але на їхнє місце приходили інші, терплячіші, сильніші, і доводили кіно до кінця, і потім уже відчували задоволення від твору, щастя.

– А щось для себе від спілкування з ними ви отримали? Вони, мабуть, приходили зі своїм особливим баченням.

– Я теж у них багато чому навчився. І вважаю, що мав можливість зростання і як режисер, і як уже керівник (досі в мене не було такого досвіду). Тобто вони вчили мене, а я намагався передати своє уміння їм. І не тільки я: поруч зі мною були професійні художники, оператори і режисери. Євген Сивокінь у нас був куратором, він виправляв помилки і молодих режисерів, і аніматорів. І мої також, тому що я почергово передавав цю естафету: спочатку приймав роботу, потім давали її більш професійному, досвідченішому або зі стороннім поглядом режисерові. І тоді ми вже мали можливість виправляти щось разом, якщо десь помилились. Тому я навчався також, як і решта. І, я впевнений, Сивокінь навчався у нас теж.

– Чи плануєте ви далі співпрацювати з аматорами?

– Ми з ними створюємо наступний проект. Професіонали і частина тієї команди залишились, частина працює в інших студіях, в інших місцях, дехто в інших професіях. Але та команда, яка існує нині на «Новатор-фільмі», створена з людей, які прийшли з самого початку і знайшли в собі сили й бажання працювати далі.

– Є надія на те, що зміниться культурна політика. Які перспективи ви бачите? Чи є можливість того, що держава нарешті підтримає анімацію?

– В усі часи політика змінювалася, але не завжди була потреба в кіно, в анімаційному, в дитячому. Думаю, що кіно не повинне бути політично заангажованим. Питання в тому тільки, що означає «змінилося»? Більше уваги культурі чи більше уваги анімаційному кіно або дитячому? На мою думку не варто це розділяти: в державі повинна бути увага до власної культури, бо інакше це не держава, якщо вона свою культуру не підтримує. Якщо держава потужна, вона потужно підтримує культуру, а якщо слабка – то слабка і увага до культури. Я вважаю, що кіно, анімаційне в тому числі, – це культура. Анімаційне ще більш впливає, ніж ігрове, адже його дивляться діти і молодь, і вони набувають певного досвіду, їхній світогляд формується. А якщо наша держава, станеться так, стане міцною, згуртованою, вона культуру неодмінно підтримуватиме. Ми маємо надію і віримо в це. І тоді більше буде уваги до анімаційного кіно... Гадаю, без роботи ми все-таки не залишимось, тому що реклама була завжди, і коли в держави щось не так і на культуру не вистачає ресурсів, тоді рятує реклама чи замовлення, чим ми й користуємося нині. Якось виживаємо.

12 квітня 2014 року