Десь два роки тому, проходячи повз ятку з піратською кінопродукцією на Краківському базарі у Львові, я звернув увагу на незвичну картинку. З обкладинки диска на мене дивився зек у вушанці й бушлаті на тлі відповідної концтабірної «натури». Фільм, а точніш серіал, називався «Второе восстание Спартака». Заінтригований, прочитав анонс, із якого випливало, що однойменний герой «организует самый крупный бунт заключенных за всю историю советского режима». Довелось розкошелитись.

Річ у тім, що саме тоді я працював над есеєм про легендарного «патріарха української зони» Михайла Сороку (провів в ув’язненні 34 роки), якого українські політв’язні небезпідставно вважають чільною постаттю Кенгірського повстання – властиво наймасштабнішого й найбільш значимого в історії ГУЛАГу: невдовзі по його кривавім придушенні почалась поетапна ліквідація того монстра, ну а далі – ХХ з’їзд – хрущовська відлига – дисиденти – ланцюгова реакція, що в кінцевому висліді призвела до розпаду СССР… Одне слово, стало цікаво, як означена тема виглядає у виконанні «нового русского кино».

Я здавав собі справу щодо умовностей-домислів-допусків (це ж бо художній фільм і це ж бо по-русски), терпляче погоджуючись і з московським походженням, і з радянською біографією, і з цілковито інакшими, аніж навіть у солженіцинській версії керівників Кенгіру, особистими рисами «Спартака» (ну, нехай вже йому на роду і за пашпортом написано ту символіку). Адже мене цікавили не деталі, а художній концепт: мотиви початку, характер перебігу, причини масштабності й унікальності повстання, якому вдалося те, чого не вдавалося іншим… Думалось, що зумію перетерпіти ще й не таку «серіяльність», одначе, коли додививсь до «деталі», що «бунт» був… у Карелії, перемкнув на прискорений перегляд.

Благо, крім цієї функції DVD, до глядацьких послуг були ще й українські субтитри (піратська копія з телеекрану, де на каналі «Україна» серіал демонструвався під назвою «Спартак»). У такому штрих-пунктирно-конспективному форматі він не так дратував, до того ж, окрім економії часу, нерозмито-виразніше проступили магістралі «концепту».

З’ясувалося, що перенесення терену «самого крупного бунта заключенных за всю историю советского режима» зі «степів гарячих Казахстану» за полярне коло – то ще півбіди, і навіть чверть. Біда полягала в «исконно русском» трактуванні того самого «бунта», як і належить у цьому контексті, – «бессмысленного и беспощадного» (ця класична ідіома цитується у фільмі). До того ж «матрьошно» зануреного в римський контекст (Москва ж – «третий Рим»!), доречний тут, як колізей серед тундри.

Висловлюючись фабульно-схематично, у стилістиці прискореного перегляду (цього тут цілком вистачає): раби-«гладіатори» спершу довго лупляться межи собою, відтак під проводом «Спартака» беруться лупити начальство, що, звичайно ж, веде за собою неминуче придушення…

Все логічно: саме так реагувала б у подібному випадку пенітенціарна система будь-якої країни – саме на такий сценарій і розраховувало гулагівське начальство, розпалюючи межи в’язнями внутрішні війни й заливаючи кров’ю оті власноруч спровоковані пожежі (по смерті Сталіна готувалося суттєве скорочення непомірно роздутих каральних органів, що раковою пухлиною виснажували і без того підірвану війною економіку, отож, гебешники хотіли показати свою потрібність і незамінність). Зокрема, й у Кенгір напередодні повстання було завезено 650 особин т. зв. «блатних» (переважно російських кримінальників), котрі мали влаштувати різанину з «політичними» (переважно українськими партизанами, вояками УПА), однак – о, диво – цим разом сценарій начальства не спрацював!

Збагнувши його диявольську сутність, «політичні» й «блатні» зуміли домовитись (ключову роль у цьому, до речі, відіграв Михайло Сорока, відкидаючи «спартаківські» методи боротьби). Це й забезпечило далекосяглу ефективність Кенгірського здвигу, зробило його й направду «самым крупным за всю историю советского режима» властиво не «бунтом», а свідомим, організованим виступом, що за більшістю типологійних ознак дивовижно нагадує наш сучасний… Майдан! Багато кому в Москві страшенно хотілося, аби він був таким, як у тім серіалі. Однак він вийшов таким, як у Кенгірі. Із трагічним, проте й оптимістичним продовженням. Несподіваним шоком, від якого Кремлеві вже не отямитись.

Детально про це я розповів у своєму есеї про Михайла Сороку^[1]. Тут додам хіба те, що тоді, коли хибить стратегія, то й «тактичні» деталі всуціль – невпопад. Приміром, оті перманентні «понти», що визначають стилістику поведінки геть усіх персонажів – від начальства до «гнаних і голодних» зеків. Якби останні отако нахабно дивилися в очі першим, відважуючи провокативні репліки, то не вилазили б з карцеру, а «найкрутіші» отримали кожен свою автоматну чергу з вертухаївського ствола. А, якби, порєзвів і повкаливав на лісоповалі, ще мали силу відтискатися від долівки (на взір качків-мексиканців та чорношкірців з американських «тюремних» бойовиків), якої б то калорійності мала бути ота карельська баланда?! «Найкрутіший», звісно, Спартак.

Якби автори цього дванадцятисерійного неподобства йшли за логікою ними ж запропонованої історичної аналогії, то в кінцевому висліді Спартака слід було розіп’ясти край якоїсь Аппієвої дороги гдє-то мєжду Пєтрозаводском і Москвой. Одначе кривавого придушення бунту в серіалі… не показано.

Десь за кадром, йде чутка, війська збираються; але ж очі не бачать – серце не болить. Нащо глядачеві дивитись, як Зенко Рак за руку з коханою кидаються під танк кривавого кенгірського досвітку? Най ліпше думає, що вони втекли за границю (ось чому, виявляється, потрібна Карелія – там недалечко до кордону з Норвегією); і резюмує: не такий уже й страшний той ГУЛАГ, поруч з ним можна жити, у нім можна вижити, ще й «залізну завісу» за потреби перескочити, не розбивши лоба…

Ця кінцівка із жанру антинаукової фантастики (в «Архіпелазі…» Солженіцина є розділ «Побеги с моралью и побеги с инженерией», де йдеться про те, що з ГУЛАГу втекти було неможливо; поготів з-за потрійно ешелонованого кільця облоги) потрібна для отвода глаз від архіпитання, котре зостається без відповіді: а для чого властиво увесь сир-бор? Для того, аби представники різних категорій таборового люду випустили пару взаємного озлоблення, під прикриттям якої могли змитись на Захід закохані супергерої? Це єдиний «смисл» того цілого русского бунта, в «решті» таки направду – бєссмислєнного і бєспощадного.

Або він – або мертва стагнація, немилосердне закручування гайок, од якого по певнім часі знов зриває різьбу й зносить кришку. Іншого в Росії не розуміють, «tertium non datur», але ж саме оте, «третє», й забезпечує поступ… Саме тому про нього там ніколи не знімуть кіно.