«Брат-2» – фільм пророчий, сказати б, геніальний. Те, що в ньому заявлено і проявлено, зріло потому довгі путінські роки. Дозрівав – пора сказати прямо – «нормальний» російський фашизм, заквашений на імперському шовінізмі, месіанстві і несприйнятті Західного світу – Америки передовсім. І дозрів.

Внаслідок перемоги Майдану та викликаної ним у відповідь агресії Кремля, що почав переділ кордонів у Східній Європі, багато що, здавалось би, давно відоме, не раз бачене, тепер відкривається в особливій, більш осяжній оптиці. Як, либонь, уже помічено, останнім часом на російському телеекрані замелькав «Брат-2». Саме він, а не 1-й «Брат».

Чим це викликано, всім ясно: репліки стосовно «бандерівців», які лунають у фільмі, загальновідомі. А вже слова «Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!», з якими брат Вітя пристрелює в Чикаго українського «братка», давно стали ледь не приказкою. Слід сказати, ця сцена в актуальному воєнно-політичному контексті видається просто жахливою. Нині йдеться не про позицію самого Балабанова: незалежно від неї, хоч якою вона була, фільм став хімічно чистим результатом художнього дослідження сучасної російської особистості.

Репліки з фільму сьогодні цитують і з протилежного боку. На недавньому київському мітингу проти російської агресії фігурував плакат із виразним написом: «То в чому правда, брате?». Питання адресується, звісно, російському народові, який протягом останніх п’ятнадцяти років інтенсивно «вставав з колін». Початок цього великого процесу якраз і ознаменувався появою фільму «Брат-2» (2000), у якому головний герой Даніла Багров багато розмірковує про правдошукання – улюблена і вічна російська тема.

Втім, тема «вставання з колін» звучить іще в 1-му «Браті»: знамените «Скоро вашій Америці кирдик» уже тоді стало вельми популярним слоганом, такою собі патріотичною мантрою. А в «Браті-2» «кирдик Америці» настає вже суто конкретно. Для розбірок з Американцем (чиказьким мафіозі) брати прилітають до США – кожний зі своєю правдою. Вона в них НЕМОВБИ різна. Поки що облишмо правду брата Віті. Зосередьмося на правді брата Дані.

Даня – це жива ідея «мочити в сортирі», озвучена відомо ким саме тоді, в час зйомок «Брата-2». І він «мочить», прибувши в Штати ангелом помсти – втілений «кирдик Америці». В цьому сенсі фільм став навдивовижу пророчим, адже він вийшов за рік до руйнації двох Веж на Мангеттені.

Треба сказати, що враження від «взяття» Криму сильно нагадали мені 11 вересня. В обох подіях є терпкий апокаліптичний присмак, знак початку руйнації колишнього світопорядку свободи і розуму, який, взагалі-то, тримається на США. Брат Даня виступив російським кінематографічним предтечею тих, хто таранив Вежі. І він же став культурним (а точніше, культовим) символом нашого нового історичного вектора, який нині вивів Росію у безсумнівні лідери світового антиамериканізму.

Данило знаходить мафіозі-кощія, втілення захланного американського духу. Зовнішньою пожежною драбиною він бадьоро вилазить на вежу(!)-хмарочос, повторюючи мантру про «стежинку і лісок, в полі кожен колосок»: «Це вітчизна моя, всіх люблю на світі я!». Тема всесвітньої любові – знову ж таки улюблена російська тема, згадаймо Достоєвського; та й сама спроба режисера відповісти на екзистенційні питання шляхом діалогу і суперечки БРАТІВ нагадує про великий класичний роман. Що ж стоїть за цим «всіх люблю на світі я!»? Постріл в охоронця в коридорі – без жодних рефлексій, автоматичний.

Це дуже по-нашому: тільки в російської людини від всесвітньої любові – до вбивства – буквально один крок. Потім Данило проходить в офісні чертоги, де розсівся мафіозі, бесідуючи за чаркою з якимось чоловіком. Даня з ходу застрелює співрозмовника Американця, не питаючи себе: хто він і навіщо тут? Це могла бути цілком стороння людина – адже сфера ділових інтересів Американця досить обширна. Одначе Данило його просто вбиває – щоб не заважав розбірці.

Ось це вельми важливий момент, на який багато хто, я переконався, звертає увагу. Підозрюю, що в ньому криється дуже непросте послання режисера. Митець такого рівня, як Балабанов, не міг зробити щось «просто так». Балабанов ЗНАВ, що якась частина глядачів неодмінно запитає себе: «А цього-то він навіщо завалив»? Балабанову ПОТРІБНЕ це запитання, яке створює певну оптику сприйняття, що дає змогу режисерові зробити його головну і улюблену справу: зазирнути в прірву. В російську антропологічну прірву.

І він у неї зазирає. Убивши невідомо кого, Данило спокійно всідається на місце вбитого і читає Американцеві проповідь про духовність, про правду. Таке собі російське кредо на тлі чиказьких хмарочосів за скляною стіною. На підлозі труп, на столі перед Данею – іще задимлений пістолет. Ясні очі простого «губастенького» російського хлопця, що їх не спроможна затуманити навіть склянка «рашен горілки».

Брат Даня взагалі «мочить» людей в Америці з особливою легкістю – і відвертих гнид і, як бачимо, зовсім сторонніх. Він сприймає Америку як якусь віртуальну реальність, «гру-стрілялку», де в принципі все дозволено. В ній немає людей, її населяють пласкі двомірні означення людей.

Ні, часом таке ставлення пом’якшується горезвісною російською душевністю, і тоді виникає цілком людський персонаж водія-дальнобійника, що везе Даню в Чикаго – відверта перекличка з російським дальньобійником із 1-го «Брата» (у фіналі).

Але загалом Америка для Данила – якийсь поганий сон його межової свідомості. Хтось назвав росіян «пограничним народом» – через наш неприхований потяг до ме-жового стану. В ньому перебуває і Даня, попри його цілковиту зовнішню адекватність і безпристрасність (утім, солодкий «межовий» трепет, наче нерв, пронизує весь фільм).

Повторюся, вбивши стороннього, Данило з льоту, без паузи, проголошує свої міркування про правду («сила в правді»). Це дивовижно місткий і страшний образ: «пограничний народ», що промовляє до світу над трупом мимохідь убитої людини. Раскольников – той іще переживав, а Даня – це особлива пострадянська генерація, російський історичний підсумок. Народ, який, на жаль, так і не пройшов під наглядом Заходу курсу «реабілітації» і «лікування» (така можливість була після Серпня-91). Народ, який, «встаючи з колін», повчає Америку духовності на тлі її ж хмарочосів, які ось-ось почнуть падати – у супроводі всезагальної радості.

«Брат-2» – фільм пророчий, можна сказати, геніальний. Те, що в ньому заявлено і проявлено, зріло потому довгі путінські роки. Дозрівав – час сказати прямо – «нормальний» російський фашизм, заквашений на імперському шовінізмі, месіанстві і несприйнятті Західного світу – Америки передовсім. І дозрів.

Нині «пограничний народ», що історично має вкрай занижене уявлення про цінність людського життя (зокрема й свого), вирушив у «хрестовий похід» проти Заходу. За Севастополь «бандерівці» вже відповіли. Тепер, очевидно, вимагатимуть «відповісти» саму Америку – за крах СРСР, соцтабору та Варшавського блоку, за вимушене відхилення Росії від «особливого шляху» і багато-багато чого іншого…

Брати Даня і Вітя, що нагрянули в Америку, – це периферійні варвари, які прибули в абсолютно чужий для них Рим. Данило, як ми знаємо, пішов на нього війною, виїхав – щоб воювати з ним знову (сьогодні). Віктор залишається, щоби розбагатіти і освоювати цей Рим зсередини. Брат Вітя – він аж ніяк не антипод Данила, хоча й «полюбив» Америку. Адже він полюбив її знову ж таки по-російськи, з суто російською вірою у всемогутню силу грошей. Цей варвар, готовий увірватися в американське життя, щоби переробити його під свої варварські ПОНЯТТЯ. Таких, як Вітя, нині на Заході тьма-тьмуща. Захід від них стогне, однак поки що терпить (згадаймо той же Куршевель).

Росіянами, мабуть, у нормальних країнах невдовзі лякатимуть людей. Балабанов, до речі, говорить про це відкритим текстом. На питання: «Ви гангстери?», повія Даша, звільнена Данилом із сексуального рабства, відповідає просто: «Ми росіяни». Тобто «росіяни» – це чіткий маркер життєвого екстриму і антисоціальності, добре пізнаваний на Заході. Маркер небезпечних «пограничних людей», здатних, скажімо, влаштувати п’яний дебош у авіалайнері. Чи підвісити на тонкій ниточці міжнародну безпеку – це вже залежить від можливостей.

У Достоєвського є такий роман про колишнє російське життя: «Бідні люди». Нині росіяни, перейшовши пекло ХХ століття і переважно зоставшись бідними, радше – страшні люди. Страшні не «по-людськи», а, скажімо так, метафізично. Так, симпатичні навіть у бандитизмі і пияцтві, як брат Вітя. Так, душевні і взагалі кльові, як брат Даня. Часом привабливі. Але при цьому, повторюю, – страшні. До того ж невідомо, хто страшніший: просто кілер Вітя зі своєю дикунською вірою в силу грошей, чи кілер-ідеаліст Даня зі своєю російською правдою. Бо ж вони таки БРАТИ. Оце і є запитання, що його лишив нам Олексій Балабанов.

Його фільм виявився культурною міною сповільненої дії, чий смисловий потенціал розкрився повною мірою лише тепер, коли «москаль», який стріляє в «хохла», стає воєнно-політичною реальністю, а російські політологи, на вигляд цілком нормальні, закликають нас звести нову «залізну завісу» і не боятися міжнародної ізоляції. Пісня «Ґуд бай, Америко», яка лунає у фіналі «Брат-2», стала пророцтвом про велике розлучення путінської Росії із Заходом.

Межовий стан нині на всю країну транслює телевізор в особі Дмитра Кисельова, який пообіцяв Америці атомний «кирдик». Ще трохи і з думської трибуни заявлять, що сила – у нас, бо з нами – правда Божа, не кажучи вже про боєголовки, освячені особисто патріархом.

(Друкується за: Руфабула, 11.04.2014))

Переклад з російської

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)