«Будинок на кордоні» польського письменника-абсурдиста Славомира Мрожека, написаний 1967 року як телевистава, не мав великої кількості сценічних утілень. Серед нещодавніх українських версій можна згадати виставу у Центрі Леся Курбаса 2011 року, в якій ішлося про проблему пристосуванства. Сьогодні цей текст Мрожека виходить за межі суто морально-етичних питань і набуває гострої злободенності. Це підтверджує й інтерес до п’єси: у листопаді-грудні минулого року відбулося одразу дві прем’єри «Будинку на кордоні». Одна – в херсонському театрі ім. М. Куліша, друга – в київському «Сузір’ї». Текст Мрожека стає дзеркалом повсякденного абсурду, який часом видається настільки звичним, що його важко розпізнати і усвідомити.

Під час перегляду херсонської вистави «Будинок на кордоні» (режисер Сергій Павлюк) глядачі мали нагоду зануритися у атмосферу абсурду, трагіфарсу та подивитися на себе збоку. Вистава починається ще з порога театру, де глядачів зустрічають не звичні білетерки, а вартові на пункті пропуску, вони перевіряють перепустки-квитки та просять вимкнути телефони. Але це лише перший етап «переходу кордону». Далі на глядачів чекає анімаційний фільм «Конфлікт» (реж. Гаррі Бардін, Союзмультфільм, 1983), у якому за допомогою простого, але промовистого образу та матеріалу – сірників – удається показати руйнівну природу війни, яка спалює все. Такий пролог стає ключем для розуміння вистави, думати над ним доводиться, йдучи вузькими коридорами, які ведуть до сцени під колом. Звуки сирени, напівтемрява, долання простору занурюють глядача в атмосферу напруги, неспокою, страху, невідомості.

У невеликому просторі глядачі стають свідками «історичної миті»: у спокійний ритм життя звичайної сім’ї вриваються дипломати з місією провести прямо посеред будинку державний кордон. Режисер Сергій Павлюк наділив цих персонажів несхожими рисами: одну сторону представляє громіздкий і грізний російськомовний дипломат, з іншого боку – високий та худий містер з англійським акцентом. Ще два дипломати виступають своєрідним хором, в унісон проголошуючи різні дипломатичні шаблони. Чоловік, його дружина та батьки дружини, що проживають у будинку, одразу випадають зі свого звичного життя-напівсну зі щоденними газетами та спільними вечерями. Збентежені гостями, вони все ж намагаються їм догодити, створивши умови для проведення конференції з розподілу кордонів, яка проходить у формі гри в карти на мапі світу. Зрештою, кордон проведено, будинок поділено на сектори, переміщатися через які треба з перепустками та документами. Його ж мешканцям доводиться миритися з життям під постійним наглядом митників, з підрахунком кількості поглинутих вареників та постійними гостями (то в ліжку, то під столом), які намагаються нелегально перетнути кордон.

Годі й визначати паралелі з нашою сучасною реальністю, вони одразу прочитуються. Попри те, що костюми у виставі з минулої епохи, Павлюк насичує її додатковими алюзіями. Так, на сцені з’являється холодильник «Донбасс», який з усіма його наїдками одразу виносить «російський» дипломат на свою територію. Такі прямі алюзії, за словами режисера, народжувалися вже у процесі роботи. І справді, текст Мрожека дає можливість «виговоритися» (творцям вистави) і знову подумати (глядачам) про наболіле. Для порівняння, «Будинок на кордоні» в театрі «Сузір’я» дав простір режисеру з Криму Антону Романову розповісти про свій досвід та біль.

У виставі Павлюка немає доброї і злої сторони, як в опозиції противників (дві дипломатичні сторони), так і в опозиції жертва – агресор (сім’я – дипломати). Жертва не викликає співчуття, адже вони пристосувалися і до такого варіанту розвитку подій. Ба більше, часом Павлюк знижує виставу до вульгарності, тим ще більш посилюючи відчуття огиди, зневаги, від чого стає інколи моторошно. Молодим акторам доводиться нелегко, адже кожен їхній рух, погляд, міміку, звук не приховати у цьому малому просторі. Попри це, акторам вдається передати трагіфарс, ґротесковість, надмірність. Надмірна близькість персонажів посилює їхню потворність, слабкість, ницість, викликаючи нудоту та огиду. Шлагбауми на сцені, які розділяють сектори будинку для глядачів перетворюються на дула, відчуття мішені теж не дає спокою.

Сцена під колом розташована під головною сценою, а саме під сценічним колом, на яке з одного боку прикріплено завісу. Коло під час вистави обертається, таким чином позначаючи зміну дій, а також своїм гуркотом нагнітаючи страх. Межа-завіса проходить прямо перед обличчям глядачів, торкаючись їх, межа між акторами і глядачами майже відсутня. Це один простір – ґротесковий і трагічний водночас. Останній раз, коли коло обертається, на завісах прикріплено невеликі дзеркала: абсурд на сцені став віддзеркаленням трагіфарсу сьогодення, а маленька мрожеківська людина – теж наше відображення?

Сцена під колом стала для херсонського театру не лише навчальною та експериментальною лабораторією Сергія Павлюка для роботи з акторами, а й простором для спільного розмірковування та рефлексій, для того, щоб поділитися своїм болем та страхом і, може, подумати, хто і чому допустив війну, яка спустошує.