«Живий труп» за п’єсою Льва Толстого

Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка

Режисер – Роман Мархоліа

Художник-постановник – Володимир Ковальчук

Художник костюмів – Наталія Рудюк

Музичне оформлення – Роман Суржа,

Балетмейстер – Ольга Семьошкіна

Ролі виконують: Олексій Богданович, Тетяна Міхіна,

Наталія Сумська, Анджеліка Савченко, Остап Ступка,

Олександр Задніпровський, Наталія Корпан.

«Живий труп» з’явився на кону театру ім. І. Франка вперше, хоча ця п’єса Льва Толстого має доволі багате сценічне життя. Вже відразу після першої постановки Володимира Немировича-Данченка та Костянтина Станіславського у 1911 році з’явилися вистави й у багатьох європейських столицях. Цікаво, що сам Толстой вважав твір незавершеним і з цієї або інших причин не публікував його.

Тож більш ніж через сто років п’єса знаходить свій шлях до однієї з основних київських сцен, і саме в час, коли репетиції доводиться проводити з перебоями, адже за сотню метрів від театру – барикади, справжні бої, невигадані трагедії та гра з людськими життями. Крім того, п’єсу ставить режисер із Севастополя, який багато працює в Росії. Роман Мархоліа, за його словами, у своїй роботі тужить за «втраченою красою та гармонією», тоді як у виставі страждають, приносять себе в жертву. На перший погляд, це просто цікаві, а може, й надумані збіги. Однак те, що відбувається на сцені, жодним чином не пов’язане з тим, що відбувалося і відбувається на вулицях, все ж залишає за собою відчуття певного зв’язку, ключа, симптому.

В основі п’єси «Живий труп» – справжня кримінальна історія розлучення. Йдеться про чоловіка (у п’єсі – Федір Протасов), який покинув свою дружину Лізу, щоби втекти від свого життя і разом з тим дати можливість дружині бути разом з чоловіком, який її безмежно кохає. Але, приносячи Лізі багато зла, він і тут стає на заваді її щастю вже самим фактом свого існування. Оскільки вбити себе він не наважується, то хоча б інсценує свою смерть, після чого Ліза одружується з Віктором. Та згодом брехня розкривається, тож одруження Лізи та Віктора сприймають не лише як гріх, а й як порушення закону, за яке доведеться відповідати і Лізі, і Федорові. Тому вдруге Протасов усе-таки наважується на смерть.

Цю інтригуюючу, майже детективну історію втілює на сцені зірковий склад франківців – Олексій Богданович, Наталя Сумська, Остап Ступка, Лесь Задніпровський, Тетяна Міхіна та ін. Однак тут їм не доводиться демонструвати свою драматичну майстерність, режисер зробив з них ґротескних лялькових персонажів «без душі», «живих трупів», особливо чарівливою серед яких є Наталя Сумська. Усі – «живі трупи», окрім Протасова: той вирізняється природним кольором шкіри, драматичною грою та схильністю до розмірковувань (персонаж Пєтушков – Наталія Корпан – його візуалізований внутрішній голос, щоправда, схожий він більше на хворобливе, зламане виття). Тоді як інші живуть і керуються засвоєними «природними» законами та суспільною мораллю, яку навіть не піддають сумніву.

Федір же розуміє, що щось у цьому світі не так, від цього він страждає і разом з тим смакує це страждання, здається ні на що інше він і не здатен. Йому постійно здається, що він не на своєму місці, і за це йому соромно. Він не хоче бути частиною системи, але й не може її порушити. Від неможливості щось зробити тікає у свій світ – від дружини Лізи, потім від циганки Маші (обох грає Тетяна Міхіна), від свого життя, згодом від життя як такого. Але чомусь і Богданович, і Мархоліа виправдовують цього втікача ідеалізмом, романтичною натурою, підносячи його як мученика, якому судилося страждати (а це чи не головний принцип східного християнства), й цьому стражданню – бути дієвим. Страждання ніби виправдовує всі слабкості та гріхи героя Богдановича. І навіть самогубство Протасова сприймається як жертва, як втрата, а не як чергова його втеча.

Загалом вистава зроблена досить естетськи: згадуються німі фільми та мода початку ХХ століття. Тривожні музичні акорди у живому виконанні Анни Дацької та Олексія Сікорського часом супроводжуються виразним красиво-болісним малюнком тіла (танцюристи Ольга Семьошкіна та Дмитро Лук’яненко). Простір сцени використаний повністю в глибину, він захаращений різними побутовими предметами та обрамлений контрастними стінами: з одного боку – сіра суха стіна з вікном-відеопроекцією, з іншого – жива, зелена, з великою кількістю рослин, квітів. Мабуть, цей контраст унаочнює той поділ, який провів між акторами і персонажами режисер: живі і «мертві», виділивши в кращих традиціях драматичного театру протагоніста Протасова, який, не визнаючи систему, обирає шлях ескапізму, занурення в себе, алкоголь та страждання.

Однак це вже герой не нашого часу, і вистава «Живий труп», яка ще донедавна могла би бути близькою і зрозумілою, контрастує з новим усвідомленням себе як каталізатора позитивних змін. Можливо, вона досі близька і зрозуміла, але це та історія, яку хочеться лишити в минулому: протверезіти, спрямувати свої думки і рефлексії не в самокопання чи сум за втраченою гармонією, а в продуктивніше русло, позбутися всього зайвого і справді зробити щось для інших.