Десь наприкінці 1963 року, оформившись на роботу в сценарну майстерню при Київській кіностудії ім. О. Довженка, я познайомився з Сергієм Параджановим. Це було в коридорі кіностудії, де люди не ходять, а бігають, всі дуже заклопотані, де нема часу на зосередження уваги на новому знайомстві. Володимир Денисенко, режисер і мій приятель, з яким ми саме тоді писали сценарій до фільму «Сон» про Т. Шевченка, представив мене своєму знайомому Параджанову як поета, наговоривши цілу купу хвалебних суперлятивів на мою адресу. Але на Параджанова ці похвали не справили жодного враження. Він подав руку, подивився уважно на мене і без слова побіг далі. В. Денисенко розказав мені про цього вірменина, що це дуже талановитий і дуже оригінальний чоловік, що нам, тобто мені і Денисенкові, було б добре порадитися з ним щодо нашого майбутнього фільму про Т. Шевченка.

В українських колах кіностудії панувала думка про те, що Параджанов – особлива людина, надзвичайний кіноталант, якому, одначе нічого путнього створити в Україні не вдасться, бо, по-перше, він занадто неслухняний, по-друге, не знає української культури, є типовим чужаком, присланим з Москви для творення типової радянської, безнаціональної кінопродукції. На мене Параджанов при нашому знайомстві справив дуже добре враження саме своєю неувагою до української сентиментальності, яка обов’язково переоцінює все на світі, особливо, коли йдеться про людей мистецтва. Але мені було неприємно усвідомлювати, що Параджанов, уже тоді певною мірою авторитет для українських кінорежисерів, не розмовляє українською мовою, не знає української історії і літератури, є чужорідним у сфері невеликої групи українських кіномитців, яка тоді формувалась на кіностудії ім. О. Довженка.

Через деякий час я став бувати разом з В. Денисенком удома в Параджанова. Там я зробився активним учасником утвердження ідеї фільму «Тіні забутих предків», тобто як шанувальник творчості Михайла Коцюбинського і як людина, що народилася в Стопчатові, на межі Покуття і Гуцульщини, любитель гуцульських легенд і звичаїв, я агітував Параджанова за те, щоб він узявся за створення кінострічки про Гуцульщину. Я навіть думав тоді написати сценарій для Параджанова за повістю «Тіні забутих предків», але робота над фільмом «Сон» забирала весь час, і я відмовився від цього наміру на користь Івана Чендея – чудового прозаїка, якого я любив і люблю досі.

Навколо Параджанова гуртувався тоді колектив, з якого вийшла майже вся сучасна класика українського поетичного кіно. То була насамперед група, яка взялась за роботу над створенням фільму «Тіні забутих предків» – Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Драч, Іван Миколайчук, Іван Чендей. Я тоді не мав можливості увійти до складу цієї групи, оскільки паралельно з «Тінями забутих предків» знімався «Сон», але духовно я був з тими ж людьми, адже Іван Миколайчук грав головну роль і в «Тінях забутих предків», і в «Сні». А Іван Драч був моїм приятелем, з яким ми мали свої літературні завдання, амбіції, клопоти. Оскільки я відразу, як тільки з’явився Іван Драч у літературі, став на його захист від атак критики, керованої на нього із ЦК Компартії України, тож зайняв відповідну позицію і щодо друзів Івана Драча, серед яких був і Параджанов. Одначе не тільки це було причиною того, що як сценарист і член художньої ради кіностудії ім. О. Довженка я одразу приєднався до групи Параджанова, постійно виступав на його підтримку, і в час знімання «Тіней забутих предків», і особливо, коли фільм був уже готовий, і начальственні кола в Києві, і в Москві сприймали його дуже холодно. Причиною цього було чародійне диво параджановського твору і диво його творчого життя взагалі.

Я переміг у собі нехіть до Параджанова як людини, що принципово говорить у Києві російською мовою. Якщо цей російськомовний вірменин творитиме фільми на українську тематику, причому фільми високого класу, його треба всіляко підтримувати. Так думав я, все більше захоплюючись індивідуальністю Параджанова, його естетикою, а найбільше його громадянською мужністю.

Параджанов нікого не боявся, ніколи не стримував себе в гострих судженнях про начальство в кіно, в культурі, взагалі в державі. Це викликало пошану до нього, хоч інколи здавалося, що він навмисне так поводиться, викликаючи на себе гнів совітської системи. Параджанов легко входив у роль звинувачувача системи і любив себе в цій ролі. Він був безпощадним до всіх, хто йшов на співробітництво із системою, але не обзивався добрим словом і про тих, які на таке співробітництво не йшли, ба більше, говорив зневажливо про тих, які чинили опір системі. Собі подібних не любив. Якось до Києва приїхав вірменський поет Еворк Емін, схожий зовні і характером на Параджанова. Вони зустрілись. Подивились пильно один одному в очі і мовчки розійшлись. Так зустрічаються і розходяться рівносильні леви або тигри без боротьби між собою.

Параджанов до своєї зустрічі з Гуцульщиною був рядовим режисером, який надаремно шукав себе в патетичних рапсодіях на честь дружби народів і взагалі на честь фальшивої системи життя, до якої він жодним способом не міг пристосувати свій гарячий протестантський характер. Гуцульщина збудила у ньому великого митця. Він сприйняв легенду «Тіней забутих предків» як реальність надреалістичного буття й мистецтва. Це відповідало його характеру і його чисто малярському обдарованню. Адже він віднайшов у поетичному кіно місце для кадру, що нагадував картину живопису. Кадр за кадром Параджанов вибудовував кінокартину як галерею малярських творів, де все перебувало в певній статиці, що нібито йшло проти динаміки, блискавичної зміни образів, притаманних класичному кіномистецтву. Але диво: ця параджановська статика вражає більше, ніж непродуманий рух кадрів, бо в ній є глибина світу, непорушна трагедія, невлаштованість людських доль, що на екрані пов’язані між собою уявою глядача.

Фактично київська творча еліта 60-х років минулого століття вперше серйозно заговорила про Параджанова тільки після того, як на екрани вийшов фільм «Тіні забутих предків». Пригадую, як щиро захоплювався кінострічкою Микола Бажан. Він говорив: «Це геніально!»

Параджанов з’явився на вечорі Олеся Гончара, коли під контролею ЦК КПУ відзначали 50-річчя письменника, що якраз тоді видав свою найкращу і скеровану проти русифікації України книжку «Собор». Режисер уже тоді славного кінофільму зайшов у зал, несучи високо перед собою гуцульську трембіту. Начальство так розгубилося, що мало не попадало зі стільців. Ця витівка Параджанова не обійшлась без моєї намови й організаційної допомоги, бо я тоді був одним із секретарів правління Спілки письменників України, і був, до речі, єдиним, хто наважився у привітанні Гончареві на тому ювілеї згадати «Собор». Гуцул і прихильник Олеся Гончара, я був зацікавлений, щоб трембіта з’явилась на його вечорі як інструмент печалі, але разом з тим як символ єдності українських Карпат з Наддніпрянщиною.

Не можу згадати дослівно, що говорив я на захист «Тіней забутих предків», коли фільму давала оцінку художня рада кіностудії ім. О. Довженка, але знаю, що то була вирішальна хвилина, коли треба було зайняти позицію. З кадебістських кабінетів віяло холодом на постать Параджанова. Відчувалось, владі цей непокірний митець не подобається, занадто несподіваним виявився успіх його фільму, що переносило увагу світу з Москви на Київ. Одного разу, коли я вже виходив од Параджанова, з його квартири, він подав мені в коридорі дві дошки і сказав: «Бери собі, це з твого Космача». Було темно, я не роздивився, що то за дарунок. Але вже вдома побачив, що то образи з іконостасу Космацької церкви. З тієї малої церкви, що її зачинили, а потім і зруйнували запопадливі прислужники радянської влади. Яким чином ці образи потрапили до Параджанова, не знаю. Мене цей дарунок заболів, я не відав, що робити. Повісити в хаті ікону і хизуватися цим, як це робили деякі письменники, виставляючи вдома крадені з церков речі, я не міг. Десь у той час я був у Москві, гостював у В. Солоухіна, бачив у його помешканні склад ікон, слухав про кожну з них оповідання господаря і співчував йому. В. Солоухін збирав ті дорогоцінні мальовидла, рятував їх від знищення. Переді мною постало питання: а хто рятуватиме розграбовані з Космацької церкви ікони? Параджанов (я дізнався про це, будучи якось у Бажана й бачачи там ікони із тієї ж Космацької церкви) роздавав привезені з Карпат образи київським письменникам і кінематографістам. Я дізнався тоді ж, що в Космачі живе благородний чоловік Дмитро Коб’юк, який бореться за відновлення тієї церкви. Я привіз Параджанову космацькі образи і попросив його повернути їх у Карпати, передати Коб’юкові на збереження. І тут вибухнула між нами суперечка. Параджанов скипів. Чому це він має возитися з іконами в Космач? «Тому, – сказав я, – що ти їх взяв звідтіля, взяв з церкви, церкві й поверни!» Параджанов почав кричати: «Тої церкви нема! Вона згоріла 1965 року!» Я люто крикнув йому в лице: «Під тою церквою поховані воїни УПА! Та церква вічна!» Наша гаряча розмова закінчилась тим, що я залишив ті святі дошки в його хаті, гримнув дверима й вибіг надвір, не сказавши йому «до побачення».

Справді, ми довго не бачились. Тимчасом Параджанова почали виховувати найвищі достойники радянської системи. Його викликав Петро Шелест, тоді перший секретар ЦК КПУ, на розмову. Я так само бував на таких розмовах у П. Шелеста (про це він згадує у своїх спогадах) і добре знав, який осад залишається на душі після того, як тебе закликають виправитися, хвалять твій талант, але твердять при цьому, що цей талант не працює на утвердження великих ідей комунізму. Так сталося, що я зустрівся з Параджановим, коли він ішов од Шелеста. Це було на розі вулиць бульвару Шевченка й Володимирської. Він ішов додому, і я пройшов з ним тополиною алеєю бульвару і площею Перемоги аж до під’їзду його дому.

Він розповідав мені, як його хвалив Петро Юхимович. Як делікатно натякав на те, що треба виправитися, щоб здобути справжнє визнання держави і народу.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)