Майже десять років близького знайомства, зустрічей за різних життєвих обставин: від тріумфу «Тіней забутих предків» до розпачу від вимушеного безробіття, переживання сімейної драми, інтуїтивного відчуття навислої розправи репресивної машини. Про це все, в міру своїх можливостей, я намагалася розповісти в спогадах про Сергія Параджанова^[1].

І ось уже вкотре перечитую листи Сергія, які він писав із зони (1974–1977 рр.) до дружини Світлани Щербатюк, сина Сурена, сестри Розани, друзів та знайомих. Ці листи, дбайливо зібрані Світланою й передані в Єреван Музею Сергія Параджанова, вийшли окремою книжкою: Сергей Параджанов. Письма из зоны (Ереван, 2000). У книжці зібрано 190 листів і частину малюнків. На превеликий жаль, в Україні такого видання немає, а це унікальний людський і, можна сказати, історичний документ, в якому, ніби в дзеркалі, відбивається становище митця в моторошній атмосфері радянського карального закладу. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком, етап за етапом Параджанов описує своє виживання в брутальному побуті таборів, у середовищі злочинців (меня оскорбили и прочно замурували в тоннах колючей проволоки и бетона, среди сложной среды рецидивистов, воров, наркоманов). Він хоче зберегти себе як гідну і мислячу людину, всупреч розумінню того, що метою СИСТЕМИ було фізичне знищення його як ОСОБИСТОСТІ, яка не вписувалася в цю СИСТЕМУ, – вже самою своєю творчістю і способом життя.

Грудень 1973 року. Арешт, позбавлення волі, Лук’янівське СІЗО, покарання зоною стали катастрофою для Сергія Параджанова. З високого мистецького середовища його вирвано і закинуто в низини брутального різношерсного кримінального середовища. Перші листи із зони – це переживання поразки, що нагадує Параджанову трагічну долю багатьох пам’ятних для нього постатей. Тема смерті, загрози смерті ніби висить над ним. Але поступово вона переростає в тему тривання життя – інакшого, ніж було, але життя, і не тільки його життя, а й життів чужих, зламаних силою різних обставин. Він не замикається в собі, а сприймає свою долю як фатум і шукає серед цього людського горя і бруду маленькі радощі. Може, секрет такого почуття в тому, що Параджанов і тут, як і раніше у відносно вільному житті, був відкритий до світу – насамперед до світу людей. Бачив їх і тут, навіть поза втраченим людським обличчям. Свою долю сприймав як частину химерного людського буття, з великим горем і малими, але такими цінними радощами.

Ось уривок одного із перших листів з тюрми.

Крушения – Гагарин, Енгибаров, Тамаз Мелиава, Эдит Пиаф, Лесь Курбас, Жерар Филип, Цибульский (…). Все будто бы подготавливало мою смерть. Но вдруг загробье – и я жив. Живу в испуге и радости, что живу, дружу, что-то вижу – чужое горе, сочувствую, растворяюсь в нем, нуждаюсь в нем и выражаю все в большом замысле.

Киев, 22 июня 1974 года

І в іншому листі, вже з зони, цього ж 1974 року, бачимо, що гіркота приниженого становища, суворість самооцінки, відчуття виснаженості, комплекс чужості серед криміналу поступово відступають перед упевненістю власної гідності і знанням свого місця у мистецтві і в житті України.

Я чего-то боюсь, вероятно – время. Я лично не могу установить – я катастрофически худею – в чем причина. Характер мой эксцентричен, не соответствует строгости и суровости обстановки. Я оказался нескладным и смешным. Произвожу план на 40-60 %. Я очень слаб и, вероятно, стар.

Мне не удалось за три месяца заработать деньги. В случае, если у меня было бы полкило цветного горошка и хотя бы 1кг повидла, я не чувствовал бы слабость. Трудно сдружиться с коллективом. Я представитель мира Ларионовой и Зыкиной. Я не знаю, кто муж Зыкиной, и все сомневаются в том, что я режиссер. (…)

Меня нет, нет бороды, все обвисло и «жалко старикашка», что я слышу в спину. (…) Из того, что я произвел в свободное время, это 10 иллюстраций к стихам Уитмена.

(…) Я себя считаю честным человеком и изменять мнение о себе – не хочу. Унижаться тоже не хочу. Это моя миссия. Я вспомнил смерть Аллы Горской.

(…) Не знаю, что ждет меня, но знаю, что хотел умереть на Украине. Как бы то ни было, я ей очень многим обязан. Она велика и вторая родина.

Губник, октябрь, 1974 год.

За всіх обставин Параджанов залишається людиною мистецтва. В його листах із зони, поміж неминучих подробиць малоприємного табірного побуту, постійно знаходимо оригінальні міркування про мистецькі явища. Його спостереження завжди цікаві. Це дивно, але він, мабуть, єдиний із тих, хто, знайшовши «притулок» у київській тюрмі, подивився на неї мистецьким оком. Ось уривок із листа до сина Сурена, який хотів стати архітектором.

Архитектура – говорили раньше – это застывшая музыка. Я думаю что это старое понятие. Архитектура – это космическая одиссея форм, ритмов. Сопротивления материалов, предчувствий и познаний.

(…) Видели ли вы Киевскую тюрьму, хотя бы со стороны как она выглядит по архитектуре. Посмотрите. Очень интересный стиль. Екатерина II+Столыпин. Два корпуса и два стиля.

Жовтень 1974, Губник

В одному з листів знаходимо надзвичайно цікаве самопояснення дивної для багатьох знайомих і друзів пристрасті Параджанова до всілякого, як він іронічно називав, «хламу», – пристрасті, що пояснює дещо і в психології та естетиці його творчості, і в особливостях його стосунків з людьми, зокрема кидає світло на легендарну параджановську щедрість.

Квартира, принадлежащая Суренчику в Тбилиси, кишит красотой и богатством, боюсь, что у тебя не хватит сил и понимания, что это все твое и сына… Это больше чем наследство, – это музей. Все стоит очень много и очень уникально. Мое состояние усугубляется и все больше сумрачнеет. (...) С моим концом все это может стать «хламом»...

Тебе… кажется, что я купец и старьевщик. Да, это так. Я выражал и выражаю свое внимание к людям через вещи. Это, вероятно, еще один порок.

А ось що він пише з приводу листа Романа Балаяна – цей лист зворушив його тим, що в ньому він побачив і доброту друга, і розуміння його, Параджанова, артистичної гри в щоденному житті як захисної реакції на дискомфортність особистого і суспільного побуту.

Как удивительный его мир доброты и веры. Как точно он понимает миссию моего декоративного сосуществования с толпой и многолюдием. Ощущает одиночество и обреченность.

Далі – знову стримані скарги, з яких видно щоденний трагізм його становища.

Работаю на новом месте – сейчас я прачка. (Был строитель, штопал мешки…) Везде я последний и слабый.

6 декабря 1974 г., Губник

Масштаб його особистої трагедії має позаособистісні виміри, асоціюється із свідченнями світової культури, а водночас абсурдністю виходить за її межі.

Я знаю где я нахожусь и что со мной. По-моему, это еще не все! Все сложнее. Когда я говорю Босх, – это мистика. Это Гоголь, Достоевский и весь сюрреализм, обращенный в патологию. Это лагерь рецидивистов и сложных судимостей. Что и как я выживу – это покажет время.

Губник, декабрь, 1974

Я сижу за какие-то дела, которые мне неизвестны. Нужно много лет и времени, чтобы я был реабилитирован.

Губник, декабрь 1974

Йому довелося скидати зі свого обличчя павутину фальшивих звинувачень...

…У меня искали валюту, оружие, иконы, драгоценности, картины, изнасилованных девиц. И выставили ложного свидетеля Воробьева…..

Губник, март, 1975

Минуло більше року його ізоляції. І ще десь глибоко в душі теплилася надія на звільнення. З листа до Світлани.

Вероятно, если бы меня освободили, то боль, которую ощущал я на протяжении 430 дней, я мог бы только выразить в стоне, пролежав плашмя то же количество дней.

(…) Мир, окружающий меня, это племя рецидивистов, воров. Количество судимостей, включая малолетство, доходит до 10–12 судимостей.

Февраль 1975 г., Губник

Может быть и есть Бог! Мир Босха удивителен. Какой это круг ада по Данту – я не знаю. Но для всех я тут сумасшедший старик – что-то проповедующий и клеящий.

12.09.1975 г.

Это строгий режим – отары прокаженных, татуированных, матерщинников. Страшно! Тут я урод, т.к. ничего не понимаю – ни жаргона, ни правил игры. Работаю уборщиком в механическом цеху. Хвалят – услужлив!

1.6.75 г. Стрижавка

Постійно звертається він до образів друзів і знайомих, до їхнього і свого буття в мистецтві чи поза мистецтвом... до самооцінки... Вражають його проникливість і одвертість у судженнях про інших і про самого себе.

…Кальченко жаль, т.к. поставила при жизни себе памятник, а не Леси Украинке.

Ни одного я не могу назвать человека, кроме Юры Ильенко, который не терял ни одного моего предложения в период, когда снимал фильм. Когда он не пользовался советом, он проваливался! Но если (парадокс) я такой советчик, как я мог попасть в такой просак, в котором нахожусь! Почему Бог не дал мне хитрости, жестокости и нормальной доброты!

29 апреля 1975 г., Стрижавка

І знову картинки жахливої дійсності.

«Губник» был 10 месяцев. Сейчас Стрижавка! Что потом? Мытарства! И острова прокаженных!

Стрижавка, апрель, 1975

Светлана, не исключено, что это конец. Я так красиво жил 50 лет. Любил – болтал – восхищался – что-то познал – мало сделал – но очень многое любил. Людей очень любил и очень им обязан. Был нетерпим к серому. Самый модный цвет. Необходимость времени! (…)

Я в страшном мире, я среди проказы и пиратов. Как сохранить себя?

Стрижавка. май 1975

Пишу будучи в тяжелом состоянии. В слово «тяжелое» – я вношу конкретный смысл. Прошло два с половиной года. Все было нормально. Кому-то показалось, что я выживаю и началась провокация. Одна за другой. Я даже не двигаюсь уже несколько дней. Избит средой, провокациями и лагерным террором, который возникает среди заключенных. Состояние мое трагично.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

1. ↑ Дзюба Марта. Сергій Параджанов // Сергій Параджанов і Україна. Зб. ст. / Упор. і ред. Л. Брюховецька. – К. : Редакція журналу «Кіно-Театр», В-во «Задруга», 2014.