Богдан Андрійович Батрух за походженням українець, народився у Польщі. Закінчив театральну академію ім. Зельверовича у Варшаві. Після цього жив у США і Канаді, де займався монтажем фільмів, а також у Швейцарії, де працював у фундації Карла Поппера. З 1990 року – в Україні, де почав як дистриб’ютор компанії «Дісней». Заснував компанію «B&H», однією з видів діяльності якої був кінопрокат. Кінотеатр «Кінопалац» в Києві, відкритий його зусиллями 1998 року, був обладнаний за сучасними світовими стандартами. Через якийсь час було створено мережу «Кінопалаців», до якої ввійшло 14 кінотеатрів у різних містах України.

– Ви поляк українського походження. Навчаючись в театральній академії, відчували себе поляком чи українцем?

– Тема моєї дипломної роботи – «Театр товариства “Руська бесіда”». Цей український музично-драматичний професійний театр, заснований у 1864 році у Львові, відіграв велику роль в культурному житті Західної України і мав цікаву історію. Щоправда, за радянських часів не було змоги досліджувати обрану тему у львівських архівах, тому працював в архівах Мюнхена.

– Як почалася ваша робота в Україні?

– Поки дружина закінчувала правничі студії університету в Монреалі й Торонто, я працював у Канаді та США. З переїздом до Швейцарії почалась моя робота у Фундації Карла Поппера в Женеві, яка мала на меті підтримати розбудову демократії у пострадянських суспільствах. Фундація відкривала представництва в країнах Східної Європи, сприяючи тому, щоб правляча еліта цих країна могла безпосередньо знайомитися з демократичними суспільствами.

– На початку дев’яностих в Україні почало занепадати не тільки кіновиробництво, а й кінопрокат, а кінотеатри, в тому числі зовсім нові й добре оснащені, перетворювались на крамниці меблів або на нічні клуби. Коли ви взялися за відродження кінопрокату в Україні?

– 1995 року було укладено контракт з компанією «Буена Віста Інтернешнл». На той час у пострадянських країнах дистрибуція склалася таким чином: Росія закуповувала за кордоном фільми пакетом, дублювала чи озвучувала російською і продавала в колишні союзні республіки. Ясна річ, що фільми ці демонструвались російською. Крім того, така система блокувала розвиток підприємницької ініціативи в незалежних країнах. Всіляко намагаючись змінити цю ситуацію на користь українського бізнесу, наша компанія активно відстоювала потребу показувати іноземні фільми державною мовою. Врешті, долаючи шалений опір наших проросійських прокатників, які нічого не хотіли змінювати, таки вдалося домогтися на державному рівні і затвердити українську мову на екрані рішенням спершу урядової постанови, а потім і Конституційного суду.

Результат діяльності мережі «Кінопалаців»: за 20 років здійснено показ близько 700 фільмів. Варто відзначити: ми перші почали діяльність у цій сфері й тому, що в Україні сьогодні є прокатна індустрія і працює вона прозоро, прибутки озвучуються, що в цій сфері відсутня корупція, є наша заслуга. Прокатники своєчасно сплачують податки і не приховують своїх прибутків. «Кінопалац» показав, що такий бізнес може бути успішний. Хоча успіх прийшов не відразу – перші сім років ми працювали збитково. Ми ніколи не приховували механізму бізнесу, зокрема, у «Фінансовій газеті» була опублікувана схема нашої діяльності, включно з устаткуванням, яке необхідне для оснащення кінотеатрів. Уже після цього з’явилися інші мережі, такі як «Батерфляй» тощо.

– Бізнес був успішним. Але на початку 2011 року на вас «наїхали» податківці, звинувативши у несплаті податків…

– Податкова інспекція Шевченківського району Києва (як стало відомо згодом, за вказівкою керівника цього відомства Клименка) нарахувала величезну суму боргу за нібито не сплачені податки, хоча це було безпідставне звинувачення. Сплативши суму (досить велику!) до державної казни, ми вразили чиновників відомства. Але водночас подали на податкову до суду, який виграли у першій інстанції, проте наступна інстанція винесла вердикт не на нашу користь. Після зміни влади з’ясувалося, що звинувачення було сфальшоване і сьогодні проти того інспектора відкрито кримінальну справу, зрештою, як і проти колишнього керівника Держкіно України К. Копилової.

– А чи поверне держава гроші?

– Про повернення грошей на разі не йдеться, адже їх в держави немає.

– Якщо говорити про наш прокат, чому в Україні так мало європейських фільмів?

– Права на фільми для всієї Східної Європи купують переважно росіяни, тому що їм це комерційно вигідніше. Але бувають і такі випадки: вони можуть купити європейський фільм та не показати його з політичних причин. Так, зокрема, було з фільмом Анджея Вайди «Катинь». Ми дуже хотіли його показати, однак через російський бар’єр не вдалося прорватися. В Росії ринок у 12 разів більший за ринок в Україні. За 2013 рік в Росії прибуток прокату становив 1 млрд 200 млн доларів, в Україні – тільки 100 млн.

– Фільм «Поводир» Олеся Саніна довів, що українське кіно має успіх у глядача. До його прокатного успіху причетні й ви. Розкажіть, як саме вдалося прорватися в прокат?

– По-перше, для того, щоб домогтися комерційного успіху, насамперед треба мати продукт, не гіршої якості, ніж американський. У професійному і в технічному сенсі. Щоб кіно було глядацьким, усе – актори, оператори, звукорежисери – має скластися гармонійно й оптимально. Хоча кіно – це такий бізнес, що вгадати успіх, прорахувати його наперед неможливо. Бо це річ добровільна: глядач хоче – йде в кінотеатр, хоче – не йде. Однак є стандарт продукції. Так, ви можете обдурити рекламою, але не більше, як на 15 відсотків. Якщо фільм неякісний, то все одно буде провал. По-друге, в Україні є потреба в національному продукті, запит на епічне, історичне кіно. І от нарешті такий фільм, професійно зроблений, вийшов. Тоді можна його рекламувати. «Поводир» – це фільм, який дивимось на одному подиху. Окрім того, існує жанрова градація. Сьогодні чи не найбільший попит мають фільми фентезі – «Вій» (спільне виробництво «Інтера» й Росії) зібрав у прокаті 40 млн грн. «Поводир» іде в бік драми – такий жанр збирає від 5 до 17 млн. Я би порівняв фільм Саніна з драмою «Лють» з Бредом Пітом про події Другої світової війни. Глядач хоче дивитись історичні епопеї – це підтвердив свого часу й успіх в прокаті фільмів «Вогнем і мечем» і «Тарас Бульба».

– Я передивився усі зарубіжні версії «Тараса Бульби». Цікаво порівняти…

– …щоб переконатися, що за одним і тим же твором можна зняти фільми, зовсім не схожі на першоджерело.

– В результаті є міф, що сформувався, а джерелом для нього була українська історія і твір Гоголя. Кіно – потужна сила у творенні міфів.

– Я окреслив кон’юнктури ринку, і добре, що в Україні почали виходити фільми, які її враховують. Хоча не всі. «Брати» – хороший фільм, але він не має аудиторії. Сьогодні кажуть: «Треба робити українське кіно і патріотичне». Але українське має бути насамперед українською мовою. Ось з’явився «95-й квартал», став успішним – вони самі себе зробили, стали зірками. Чому б їм не перейти на українську мову? Глядачів не стане менше, в Україні глядач не відрізняє, якою мовою іде фільм чи передача, якщо це його захоплює.

– Нині віце-прем’єр-міністр України В’ячеслав Кириленко бачить чи не основний вихід із становища кінематографічного безгрошів’я у прийнятті Закону «Про збір на розвиток українського кіно». Тільки ж надто затягнулися у нас розмови про такий закон,а віз і нині там. У Польщі теж не одразу все сталося, а все ж такий закон прийняли, він працює, і дуже ефективно.

– Так, але зауважте, що в поляків доволі широка база того закону, податок на вітчизняне кіно знімається з багатьох учасників ринку. З кожним із них треба було домовлятися, тільки тоді буде довіра. В Україні незрідка прагнуть нав’язати правила гри, а це неправильно. Треба багато і важко працювати, аби Закон про збір був прийнятий, а головне – щоб він запрацював. Повторюю – для цього потрібна солідарна робота багатьох ланок державного та суспільного життя. Одначе ж мета того вартує – кінематограф в Україні має бути, хоч би там що.

Київ, 2 лютого 2015