«Не плачте за мною ніколи…». За однойменним оповіданням Марії Матіос. Режисер і художник – Сергій Павлюк. Музичне оформлення – Сергій Павлюк і Лариса Кадирова. В ролі Юстини Лариса Кадирова

18 березня на київській сцені відбулася прем’єра моновистави «Не плачте за мною ніколи…», спільний проект Національного театру імені І. Франка та Херсонського музично-драматичного театру імені М. Куліша. Особливе відчуття природи оповідання Марії Матіос об’єднало у творчому тандемі молодого херсонського режисера Сергія Павлюка та народну артистку України Ларису Кадирову. На прем’єрі в Театрі імені І. Франка (Камерна сцена імені Сергія Данченка) була присутня авторка. Вона засвідчила, що це річ автобіографічна, адже йдеться про її рідну бабусю.

На розмову із глядачем виходить вона, – смілива та безкомпромісна, відверта й емоційна у висловлюваннях баба Юстина, мудро «розгортаючи» на кону сувій власного життя. Очевидно, що приходить вона до нас із віддаленого у часі та просторі західноукраїнського села. Їй властиві діалектична говірка, автентичний костюм та любов до пісні. Та це, либонь, зовнішній малюнок характеру, найважливіше – її монологи із собою, її архетип. Народна артистка України Лариса Кадирова перевтілюється до непізнаваності, застосовуючи низку типових рухів, інтонаційно увиразнюючи кульмінаційні моменти. Актриса розсуває межі камерного жанру моновистави, активно залучаючи глядача до партнерства. З перших хвилин баба Юстина стає рідною й близькою. Їй вірять, чекають, що повідає далі.

Несподівано легко і невимушено говорить вона про… смерть. Це два діаметрально протилежних сприйняття смерті: та, про яку чуємо щоденно, що приносить стільки болю та розпачу, і та, про яку усвідомлено говорить героїня. Виявляється, що впродовж життя вона ретельно готується до цього як до духовного переродження, наслідуючи звичаї. І задля того, щоб воно відбулось, живе по совісті, без будь-яких нарікань, з глибокою вірою у Всевишнього.

Тому труна, що стоїть посеред сцени не стає гнітючим атрибутом, що відштовхує. Для Юстини це наче колиска, з якою вона так трепетно взаємодіє, гомонить, наспівує над нею. Водночас це й скриня, де зберігаються найцінніші обереги її життя: квітчаті хустки, власноруч вишиті рушники, смугасті крайки, а отже – її сподівання, любов і біль. Таке невичерпне джерело одухотвореності пульсує на подвір’ї у баби Юстини.

Згадує вона і про злочини радянської влади, свою вимушену покірність, спричинену невимовним болем від катувань, аж раптом несподівано запитує: «НЕВЖЕ ВОНИ ВАРТІ ТАКОЇ СМЕРТИ???!». Витримуючи паузу, сама й відповідає мелодією «Пливе кача», що озивається особистим болем кожного в залі. Це ключовий момент у виставі. Виявляється, вона все знає про нас, теперішніх. Після цього одкровення життєва мудрість баби Юстини потужно проектується на сьогодення, її тихо проголошені істини стають пророчими: «Видиш, як лялечка, стоїть моя хатка. Другі думають, що їх хатка та, що три поверхи має, або та, що на чотирьох колесах їде, а воно, дочко, ні. Оце наша найголовніша хатка…», або ж інша: «А скільки того мaєтку нa той світ требa? Всі однaково беруть. Бідний не візьме, бо не мaє що, a бaгaтий не візьме, бо не мaє куди. Ото й усього мaєтку – оця чорненькa хатка…».

У моновиставі об’ємна акторська робота проступає на перший план. Характер персонажа – в тонкому, майстерному поєднанні актрисою смішного і трагічного, що спонукає глядача шукати філософський зміст. Павлюк-сценограф «прозвучав» у виставі значно виразніше, ніж режисер. Він не перевантажує простір, послуговується лише відповідною палітрою барв. А Лариса Кадирова метафорами гаптує сценічну канву, полотно, довершуючи актом творення ляльки-мотанки. Таких смислових акцентів забракло в окремих сценах, що часом призводить до монотонності. Тому тема війни на сході країни та Революції Гідності видаються певною мірою штучним украпленням.

«Не плачте за мною ніколи» спонукає глядача до пошуку себе, усвідомлення приналежності до свого роду, коріння. Тож не оминайте можливості переглянути її, щоб причаститись із животворящого джерела на «подвір’ї баби Юстини».