Круглий стіл "Кінопродюсер в Україні"

9 вересня в редакції журналу «Кіно-Театр» відбувся круглий стіл під такою назвою. В розмові взяли участь керівник департаменту кіно Міністерства культури і мистецтв України Микола Мазяр, його заступник Ярослав Галинський, директор кіностудії «Контакт» Лариса Роднянська, продюсер і режисер Олесь Санін, директор агенції «СТС» Людмила Васильєва. Представники кінопрокату та телеканалів «Інтер», «ICTV», «Новий» на пропозицію взяти участь в обговоренні проблеми не відгукнулись.

Вела розмову головний редактор журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька.

Лариса Брюховецька. Про перспективи українського кіно говориться багато, хочеться вже бачити реальні справи. Але так чи інакше, проблема, яку сьогодні маємо обговорювати, дуже важлива, адже майбутнє кіно залежить від того, чи запрацює в Україні продюсерська система, чи будуть дієздатними представники професії, без якої годі говорити про нормальне функціонування кіногалузі. Продюсер (від продукувати, виробляти) – це той, хто фінансово забезпечує виробництво фільму. Яким чином? Способів, шляхів, комбінацій існує безліч – і за допомогою пошуків замовника, який захоче вкласти кошти в майбутній фільм, і за допомогою кредитів банку: ми бачимо в цьому успішний приклад європейських країн, і насамперед наших сусідів – Польщі та Росії. Отож, як продюсер в Україні може використати такі джерела фінансування: 1) держава, 2) приватний капітал, 3) телебачення, 4) кінопрокат, 5) міжнародні організації в галузі кіно.

Микола Мазяр. 25 грудня минулого року було прийнято Закон України «Про загальнодержавну програму національної кіноіндустрії з 2003 по 2007 рік», в якому серед інших положень чітко зазначено, що необхідно підтримувати продюсерську систему. Сьогодні в Україні уже заробляють гроші на американському кіно, отже, частину цих прибутків необхідно залучити для виробництва кіно українського. Не насильно, а запустивши правовий механізм, як це є в багатьох країнах, – відсоток з прибутку. Ми домоглися, щоб у закон було також внесено пункти про податкові та кредитні пільги для українського кіно. Адже сьогодні держава виділяє недостатні кошти (усього 10% від обсягу фінансування українського кіно за радянських часів). Зараз у Верховній Раді перебуває проект Закону «Про збір на розвиток національної кінематографії». Йдеться про 5% від прокату фільмів, які показують в Україні. Це не є новацією – «Фонд підтримки кіно» вже давно існує у Франції, а в Росії держава на п’ять років зняла податки з кіновиробництва, і нині там кіновиробництво на великому піднесенні. Нам же у проханні зняти ПДВ з виробництва категорично відмовили. Але, незважаючи на відмову, ми знову будемо подавати таке звернення. Для того, щоб підняти кіновиробництво, потрібно 200 мільйонів гривень, держава цього року виділила тільки 18 мільйонів, тобто 10 відсотків від потреб.

Лариса Роднянська. В Україні мало людей, які б розуміли значення кіно. Я працюю в документальному кіно. Воно для багатьох — це, вибачте, як щось незнайоме. Ті, хто міг би його фінансувати, не розуміють, що це таке, вони скоріше дадуть гроші на шоу-бізнес, на «нерозкручену» співачку, яка зійде з екрана чи зі сцени буквально завтра. Їм пояснюєш, що документальне кіно — це той літопис, який після вас залишиться, - їм байдуже, живуть зі своїми грішми сьогоднішнім днем. Тим часом втрачаються документальні реалії, свідки нашої епохи, нашого життя, усього, чим живемо, і негативного, і позитивного.

Сьогодні я була приємно вражена, побувавши у міністра екології, — переді мною сиділа людина прогресивна, демократична, яка розуміє, що потрібно, розуміє, що є повітря, вода, Чорнобиль, що все це отруєне, що потрібно робити фільми, бо треба про це розповідати. Але таких людей дуже мало. Я вчора їхала з Борисполя — над трасою з одного боку стояла церква, і за три місяці з другого боку ще одну побудували. На Володимирському базарі також споруджено церкву. Так, це святе. Але ці хлопці, які кров’ю заробили свої гроші, немовби очищуються, будують ці храми і ніколи в житті не дадуть грошей на кінематограф.

На документальне кіно потрібні невеликі кошти. Тому боляче і гірко, що в нашій країні недооцінюють кіно. І прикро за нас, коли поруч, буквально за годину льоту, така багата на фільми Росія. Це підтвердив цьогорічний Венеційський кінофестиваль, де були представлені режисери світового класу і де дебютант з Росії одержав головний приз. Зараз, коли по телеканалу «1+1» іде вражаюча картина Володимира Бортка «Ідіот» і рейтинг її такий високий, якого вже дуже давно не було, то розумієш, що люди знудьгувалися за справжнім кіно, вони із задоволенням дивляться фільм, тому що це гарно, професійно. А в українських кінематографістів таке важке життя! Я вже 15 років ходжу з простягнутою рукою по всіх міністрах, у всіх прем’єрів я була. Вони приймали мене, як «кохану жінку механіка Гаврилова», говорили, що все чудово і прекрасно, пригощали кавою, але далі того кабінету нічого не рухалось.

Ми на студії «Контакт» робимо кожного року по 14 фільмів, але в нас немає зворотного зв’язку, немає в нас спеціалізованих кінотеатрів, якими раніше в Києві були кінотеатри «Орбіта» і «Дружба». У нас немає телеканалу «Культура». А в ті кілька годин, які називаються канал «Культура», іншим студіям, окрім «Укртелефільму» проникнути майже неможливо; до того ж те, що там показують, – не кращого смаку. І коли дивишся російський канал «Культура» і порівнюєш з нашим, то починаєш думати: «Господи! Що ми, гірші за інших?». А сьогодні на Заході, в Росії документальне кіно переживає бум, воно стало популярним. У нас же ні науково-популярна, ні документальна студії практично не працюють, здають площі в оренду, залишилось мало режисерів. Моя улюблена «Укркінохроніка» практично знищена, останнім часом навіть продали гараж і гектар землі.

Микола Мазяр. Основне технологічне оснащення «Укркінохроніки» передали кінофакультету.

Лариса Роднянська. Там і технології не залишилось, а колись студія мала цілий корпус проявки.

Лариса Брюховецька. Розгалужена інфраструктура українського кіно сьогодні під загрозою. Та повернімося до нашої проблеми. Створення продюсерської системи — це справді повинно стати ініціативою людей, які цим займаються, і вони мають формувати її в умовах і за законами ринку, а держава не повинна їм заважати. Тобто все це має виникати з волі конкретних людей, які спроможні мобілізувати грошові й матеріальні ресурси. Микола Павлович не висловив оптимізму щодо держави як продюсера. Хоча в Україні як-не-як держава залишається основним продюсером. Сьогодні сподівання тільки на цей Закон, який ви згадали?

Микола Мазяр. Якщо говорити про матеріально-технічну базу кіно, то давайте дивитися реально: вона застаріла й несучасна і така, якою вона є, не потрібна. Великі приміщення потребують багато тепла, опіки і грошей. Навіть якщо говорити про національні кіностудії, не треба боятися приватизації. От дивіться — Ялтинська кіностудія. Вона гинула на очах — не минало й шести місяців, як мінявся директор від чергової кримської бандитської структури, і це тривало досить довго. Врешті-решт життя змусило самих кінематографістів звернутися до найвищих посадових осіб, і було прийнято абсолютно правильне рішення: дозволити приватизувати, але тільки для потреб кіно, без зміни профілю. З’явилася інформація, що російський капітал купив Ялтинську кіностудію. Та нічого страшного! Американці купили «Баррандов». Ну і що? Від цього чеське кіно перестало існувати? Добре, що ми змогли зберегти цю кіностудію — вона розширює своє виробництво, знімаються фільми, в тому числі один з них - «Та, що біжить по хвилях» — з нашою участю.

Олесь Санін. І на цей фільм виділено коштів від Мінкультури Росії стільки, скільки становить річний бюджет українського кіно.

Микола Мазяр. Учора з’явилась інформація: режисер Льоша Павловський повідомив пресу, що буде голодувати на знак протесту проти приватизації Одеської кіностудії. По-перше, ніхто не збирається її приватизувати. А по-друге, який вихід? Скільки цей розвал там існуватиме? А одесити домагаються статусу «Національної». Ну що цей статус дасть? Що він дав кіностудії імені Довженка? Навпаки, стало ще гірше, тому що зв’язані руки. Безумовно, треба шукати нові форми. Я не хочу ні на кого тиснути, і на колектив Одеської студії ми не тиснули, коли саме вони запропонували акціонувати студію. Це їхня була пропозиція! Як тільки це потрапило в Закон, маятник пішов у зворотний бік — тепер давайте статус. Що таке статус національної? Це фільмофонд, митці, які є національним багатством, а не сараї, які маємо на Одеській кіностудії, або той недобудований корпус. Я бачу, що кінематографісти самі багато в чому гальмують процес нормальної перебудови господарства. Як воно буде — важко сказати. Ми не можемо не послухатися кінематографістів, господарі насамперед вони. Але переконати їх, повірте мені, дуже важко. Знову чергові збори, на яких будуть проклинати чиновників. Я пану Отколенку, який представляє одеських кінематографістів, показав недавній протокол, ним підписаний, з вимогою терміново акціонувати студію. Це доходить до смішного і трагічного водночас.

Безумовно, треба створювати на території наших студій, як це записано в Законі, сервісні акціонерні, недержавні підприємства, які обслуговують кіно. Інакше ми нікому не цікаві.

Лариса Брюховецька. Щодо сервісу і Одеської студії — в п’ятому номері «Кіно-Театру» опубліковано інтерв’ю з директором Одеської кіностудії Тамарою Яворською, вона наголосила, що 70 відсотків заробітків вони мають від послуг, а не від продажу своїх фільмів. Але повернімося до нашої теми, хоча проблем кіно — неміряне море. І як переоснащувати студії за новими технічними вимогами — одна з них. Серед нас є перспективний кінопродюсер Олесь Санін, варто послухати його думку.

Олесь Санін. Продюсерів, які фахово займаються цією справою, я знаю в Україні, може, п’ятьох. Є продюсери різного класу. Це не обов’язково той, хто фінансує і в чиїх руках кошти, що їх надає якась структура. Є продюсери, які самі придумують проект і над ним працюють, розвиваючи його. Тобто, умовно кажучи: для фільму продюсер — це тато, а режисер — це мама. Без обох фільм статись не може. Мама виношує дитину, вигодовує, а тато забезпечує усім необхідним. Але я не знаю, чи вже внесли в нас до реєстру цю професію. У вузах готують тільки організаторів виробництва. Продюсери, які працюють у цій галузі, поза законом. А головне — продюсер у нас не має інструмента, з яким він може працювати. Інструмент — це не тільки кошти, а й сама ситуація економічна. Бо йдеться не тільки про те, як шукати, а й як повертати гроші, витрачені на виробництво фільму. Правильний бізнес побудований на тому, що робиться продукт, фільм має вартість, і ціна його хоч на якусь частину більша за ті кошти, що витрачені на виробництво самого продукту. Тоді це бізнес. Навіть якщо це моральні якісь дивіденди. В такому випадку в ролі продюсера може виступати держава, щоб коли не повністю, то бодай якусь частину витрат компенсувати. Є різні проекти, що мають різні плани для свого втілення. На сьогодні продюсер в Україні не має ні законодавства, яке б його підтримувало, ні будь-якого інструмента, з яким він міг би щось робити. Але найскладніша ситуація з тим, що тут відсутній ринок самого продукту, який називається кіно. Єдиний ринок, який для нас трошки відкритий, але який має низьку вартість, — це телебачення. Але на телеканалах за фільм не платять, тому що в нього низька вартість рекламного часу. Звичайно, в тому випадку, коли телеканал вступає у виробництво продукту, він може взяти його в ефір. Але знову ж таки, це якісь експерименти, що не вповні забезпечують виробництво самого продукту і не окупають більшої його частини. Якоюсь мірою документальне кіно намагається це робити, але якщо телеканал іде на співпрацю, то це збитково. Досвід виробництва телеканалами такого продукту як телесеріал — це гроші з-за кордону, переважно російські. Суму, потрібну для виробництва серіалу, в Україні зібрати неможливо — немає таких рекламних бюджетів і т. д. Усе це свідчить про нерозвинутість ринку взагалі. Якщо говорити про ринок кінотеатрів, то каса, яку може (гіпотетично) зібрати найуспішніший національний фільм, недостатня для того, щоб покрити одну десяту бюджету фільму. Сьогодні загальний ринок кінотеатрів не досягає 50 мільйонів доларів. Не кажучи про видатки, які йдуть на їх утримання. Вільних коштів на цьому ринку могло б бути близько одного мільйона доларів. Теоретично. Картини, які сьогодні показують в наших кінотеатрах, є власністю або російських, або американських дистриб'юторів, і тому більшість тих коштів, що надходять до кінотеатрів, належать їм і вивозяться з країни. Така сама ситуація і в українському шоу-бізнесі, коли і квитки, і концерти приїжджих знаменитостей — це все власність іноземних фірм, агентств тощо. Але це вже така наша ментальність, бо не знаю, як ще пояснити таку ситуацію. Хоча українські виконавці збирають більшу касу в Росії, ніж тут.

Тобто Україна в цьому випадку перетворюється на бананову республіку. Ви запитаєте: а якщо з’являться кінотеатри з багатьма екранами? Вони матимуть сенс тоді, коли ринок кінотеатрального показу буде наповнений настільки, що вибиратимуть самі глядачі. Коли в Києві діятиме 50 кінотеатрів, тоді потрібно буде мати один європейський і півтора українських. Знову-таки, навіть за теперішнього законодавства про 30-відсоткову квоту українських фільмів на кіноекранах, невідомо, чи бодай хтось заплатив одну гривню за його порушення.

Микола Мазяр. Поки що ставити так питання безглуздо, бо немає українського товару, який заповнив би ці 30 відсотків. Тобто старі фільми є, але вони не придатні для показу в кінотеатрах, оснащених сучасною технікою.

Олесь Санін. Але ось цей товар з’являється... Давайте посудимося з прокатниками, бо кінотеатри не показують українських фільмів.

Наступна проблема. З болем доводиться констатувати: в Україні відсутня повна технологічна лінійка виробництва фільмів. Немає жодної камери, на якій можна зняти кіно. Все те, на чому знімаються рекламні ролики, – це іноземний капітал, лізинги іноземних компаній і т. д. Ті дві кінокамери, які є на студії Довженка, не придатні сьогодні знімати кіно, вони пристосовані до іншої кіноплівки, інших типів, у них самі механізми працюють вже на грані дихання, і стояння кадру в сучасному кінотеатрі дрижить, тобто це вже брак. У Ялті сьогодні є дві російські камери і одна, яка належить білоруській компанії, і там можна їх наймати.

В цьому випадку технологічне поліпшення можливе тільки тоді, коли це обладнання буде в приватних руках. Інакше саме його використання буде неефективним. Якщо людина здає напрокат камеру і отримує зарплату менше ста доларів при вартості камери більше мільйона, вона в цьому не буде зацікавлена. Якщо це приватний капітал, у них досить гнучка політика цін, вони думають про своє майбутнє.

Була б ідеальна ситуація, коли б держава вступила більшою або лізинговою частиною і запровадила пільги для ввезення обладнання у митному кодексі. Україна не виробляє кіноплівки належної якості, але неможливо привезти сюди плівку і так само вивезти її звідси. Це зупиняє запрошення сюди (законне) іноземних груп. В Україні відсутнє сертифіковане проявляння, хоча в Національному центрі Довженка проявляння якісне. В нас немає представництва компаній «Кодак», «Фуджі». Це все склад, а офіційне представництво — в Москві. Ціна плівки тут у півтора раза вища, ніж у Москві, вона найвища у світі.

Микола Мазяр. Ми буквально сьогодні подали пропозиції до митного кодексу, але це все тривалий процес. У згаданому Законі закладено зі значною участю держави фінансування кількох опорних баз для оснащення національної кінематографії, і студії Довженка в тому числі. Є окрема програма, затверджена Кабміном, і окрема — законом. Проведено переговори із зарубіжними фірмами, які готові доставити устаткування. Цього року планувалося близько 20 мільйонів на переоснащення, але таких грошей нам не дали. На наступний рік замість 20 планують 9 мільйонів. Це тільки затягує процес і знижує ефективність. Зрештою, технології треба поставити або відразу ж, або не ставити взагалі, а не через три роки щось додавати. На студії Довженка ми оновили частково обладнання, але воно не працює ефективно. Тобто модернізація продумана, але проблема в грошах. Ми знову пропонуємо — під кредити. Щоб держава стала гарантом: є Закон, а держава розрахується потім. Це начебто знаходить відгук у Кабміні, ми готуємо туди пропозиції. Планується під кредит Експортно-імпортного банку закупити обладнання. Це влаштовує зарубіжних виробників техніки. Але для цього потрібна постанова Кабміну. Дуже складно знайти розуміння того, що переоснащення в комплексі треба робити. В цілому передбачено устаткування на 50 мільйонів, але вже маємо зсув у часі, реально фінансування почнеться наступного року.

Так, сервісні підприємства, що надаватимуть послуги для створення фільму, мають бути акціонерні, але з участю держави, яка встановить мінімальний контроль за ефективною роботою цього устаткування.

Олесь Санін. Держава повинна зробити максимальне зусилля, щоб контролювати цей процес. Для цього потрібне законодавство, дійові апарати коригування. В Росії сьогодні на кіно витрачається 2 мільярди рублів, наступного року — 2, 5. Це забезпечує виробництво близько 160 фільмів тільки за державний кошт. І хоча участь держави неповна, зате який апарат мають російські кінематографісти! (А не так давно вони були приблизно в такій самій ситуації, що й ми). Насамперед там були зацікавлені самі кінематографісти — хотіли підняти галузь. У нас, судячи з усього, кінематографісти не зацікавлені, на жаль. Це можна пояснити тим, що середній вік зайнятих працею кінематографістів — пенсійний. Вони найкращі свої фільми вже зняли. І хочуть, щоб і морально, і матеріально їх забезпечувала держава. Вони працювали в таких умовах, їх це задовольняло. В сучасній економічній ситуації для них є небезпекою існування продюсерської системи. Я як продюсер не буду шукати 7 мільйонів доларів, якщо не повірю в цього режисера. Вони це знають, вони цього бояться. І якщо молоді піднімають прапор: дайте нам можливість, ми знайдемо кошти, знімемо кіно і їх повернемо, то більшість режисерів не хочуть брати моральні й матеріальні кредити.

Микола Мазяр. Це парадоксальна ситуація. Доти, поки оплата праці кіномитця не залежатиме від глядача, буде те, що маємо сьогодні.

Лариса Брюховецька. Щодо вікового фактору, то, мабуть, не варто абсолютизувати. Єжи Гофман також пенсійного віку, і він ризикнув узяти кредити. І виграв. Очевидно, справа у свідомості, здатності перебудувати власне мислення.

Ярослав Галинський. От недавно ми повернулися з Москви, де знайомилися з досвідом кіностудій «Мосфільм», імені Горького. Все в такому стані, що ніби не в Москві, а в далекому зарубіжжі. На наше питання: «Скільки фільмів робить студія «Мосфільм»?» почули відповідь: «Жодного. Ми надаємо послуги. Фільми робить продюсер». Вони йдуть шляхом корпоратизації та акціонування. Залучають великі банки, великий капітал. Іншого шляху просто немає. Там немає таких розмов, як у нас. Там питання: продюсер — фільм, кошти — студія. Студія розписує свої плани на 2005 рік. Ми також повинні акціонувати свої студії, перейти до приватизації, бо і далі будемо обманювати один одного, і ті фільми, яких чекає український народ, так і не з’являться.

Олесь Санін. Держава повинна заборонити використовувати ці приміщення і обладнання в іншій сфері.

Лариса Роднянська. Я переконана, що величезне значення має особа. Якщо особистість керує заводом, завод буде відновлено, якщо керує фондом, фонд матиме гроші. У нас біда. Скільки років сидять у Верховній Раді Іван Драч, Лесь Танюк, а недавно до них приєднався Іван Гаврилюк. Але жоден за багато років нічого не зробив для кіно. Ми говоримо: держава повинна давати гроші. Під кого? Подивіться на студії. Що вони можуть, навіть якщо їм сьогодні гроші дати? Важливі люди: ті, які керують, і ті, які творять. Якщо цей тандем буде, тоді й гроші можна дістати, і держава зацікавиться. Має діяти принцип: закон — керівник — митці.

Олесь Санін. Я маю певний досвід спілкування з приватним капіталом — у них є великі і вільні кошти на залучення, а я міг би надавати моральні та фінансові дивіденди з продажу картин спільного з іншими державами виробництва. І тепер ми могли б скласти свої гроші. Вони кажуть: а кому? Преса зробила «хорошу» справу — створила супернегативний імідж нашим кінематографістам. Повірте, я кілька місяців займався пошуком інвестицій навіть не у виробництво, а в прокат картини «Мамай». Сьогодні реклама будь-якого американського фільму в Україні коштує від 30 до 50 тисяч доларів (друкування спеціальних часописів, які рекламують прокатні фільми, плакати, телевізійна реклама). Тобто прокат може дозволити брати з кожної картини вже більше коштів на рекламу, бо з прокату блокбастерів уже збирають більше мільйона доларів. Я шукав гроші на рекламу свого фільму, та мені пропонують на будівництво, на обладнання, на підприємство, а на кіно — ні. Якби я був бізнесменом, я б в Україні не будував кінотеатру, тому що за нинішньої ситуації це збиткове підприємство. В Росії тільки суми, що їх пропонують телевізійні канали, вже покривають витрати середньої російської картини. Російські прокатні компанії, які вже два роки на ринку, дозволяють собі повністю фінансувати фільми. І навіть таких некасових режисерів, як Рената Литвинова та Кіра Муратова. Тобто бізнес в Росії запрацював. Існує міжнародний закон: прокатник може фінансувати свої картини за умов виробництва 50 картин на рік (кількість тижнів). Якщо в одному фінансовому мішку виробляється така кількість картин, то весь цей бізнес є прибутковим. Маючи свою мережу кінотеатрів, ви дістаєте можливість щотижня ставити нову картину в прокат. Це може бути національний продукт, але окупається тільки п’ята частина фільмів. Надприбутковими є п’ять фільмів, але вони покривають всі видатки на виробництво інших. Поки в Україні не буде можливості кожного тижня ставити по новому фільму, прокатний ринок неприбутковий. Сьогодні Росія вже може потіснити американських прокатників. Тому що в росіян є свої сто картин. Я, до речі, намагався з’ясувати, чому американці тут продають за низькими цінами свої фільми на телеканали. Вони це робили для того, щоб привчити нас до свого продукту.

Лариса Брюховецька. Фільм «Ідіот» це спростував — юні глядачі кидають «Гаррі Потера» і дивляться фільм за Достоєвським.

Олесь Санін. Це унікальна ситуація. Мій товариш Валерій Тодоровський — продюсер цієї картини. Він взявся за неї, хоч ніхто не чекав, що під час першого показу «Ідіота» Достоєвського буде рейтинг, як в Україні у поєдинків Кличків. Максимальний рейтинг. Тепер цей фільм радикально змінив позиції російських продюсерів, які були настроєні на «Ментів». Наскільки я знаю, зараз уже знімається 20 одиниць назв серіалів за російською класикою. Тобто глядач, виявляється, трохи розумніший, аніж про нього думали. А те, що на прокатні фільми не йдуть наші глядачі, то це свідчить, вибачте за цитату з Кучми, що Україна — не Росія.

Ярослав Галинський. Російський фільм провалюється і в Росії. Як поєднати інтереси продюсерів та дистриб'юторів? Як провести синопсис, ідею через дистриб'ютора до продюсера? Від цього виграють глядачі, буде те, що вони хочуть. І ми до цього прийдемо.

Микола Мазяр. Коли говорити про те, що відбувається з глядачем, то є якісь внутрішні спостереження, а є статистика. Брехлива чи ні, але проти неї не попреш. Різко зросло відвідування кінотеатрів. Пов’язане це з оновленням кінотеатрамів, яких уже понад 70, інші швидкими темпами реконструюються, будуються нові. В Києві просто бум — ми на порозі того, що буде кілька мультиплексів (універмаг «Україна», Петрівка, Солом’янка, Бесарабка). За рік удвічі збільшилося відвідування. Зросли касові збори. І не тільки в кінотеатрах, а й у звичайних клубах відеопересувки. Набридло вже по телевізору американське кіно — люди пишуть селами: припиніть! Глядачеві став цікавий і доступний цей вид відпочинку, але він чекає нашого фільму. Це позитивний процес.

Олесь Санін. В Україні 30 мільйонів потенційних кіноглядачів. І нікуди ми від цього не дінемось. Зараз держава повинна зорієнтувати цей ринок, щоб його не втратити. У Франції, наприклад, немає державного бюджету на виробництво фільмів, але є окремий фонд. У цьому фонді є кошти, вони активно поповнюються, і останні роки він повертає витрачені на виробництво гроші. Він дозволяє продюсерам шукати недержавні гроші на фільм, що є національним (є 12 пунктів, за якими це визначається). Продюсер може звертатися до будь-якої комерційної установи, до банку і просити в них гроші на картину, а фонд дає гарантію. Це є державне страхування. Рідко який продюсер береться за проект, на якому він не хоче заробити грошей. Збитковими для Франції є тільки проекти костюмованих драм.

Україна повинна активно вступити в копродукцію з іншими країнами. Для цього потрібні проекти, які були б цікаві не тільки для внутрішнього, а й для міжнародного ринку.

Ярослав Голинський. Сьогодні Україна прямує курсом, мета якого — приєднання до Європейської конвенції про спільне кіновиробництво і вступ у Єврімаж. Є підписаний Президентом України указ про делегування міністрові культури і мистецтв Юрію Богуцькому повноважень для приєднання до європейської конвенції. Європейські структури ставлять безконечні питання, на які потрібно відповідати, і оскільки вийшла «Історія українського кіно» французькою мовою, то ми їм надішлемо цю книжку. Вже передбачені кошти для вступного внеску.

Фонд Єврімаж фінансує не стовідсотково, а відповідно до продукції. Тобто українець має знайти у країні, що є членом Єврімажу, продукцію, яку він може робити. Вона ділиться на частини, а далі кожна частина окремо фінансується. Гроші не даються просто так, вони проходять через страхову компанію.

Але є ще більша проблема. Це вступ до СОТ. Питання дуже складне. Україна входить у перелік п’яти країн, які лібералізують свою економіку. Ми до цього вже вісім років ідемо і, в принципі, наближаємося до того, що нас приймуть у СОТ. А це означає, що ми відкриваємо кордони, відкриваємо ринок в усіх сферах виробництва товарів і послуг. Кінотеатри і телебачення належать до сфери послуг. Американська сторона у переговорах наполягає на тому, щоб ми відкрили цей ринок, але вони хочуть, щоб український ринок був прогнозований. Сьогодні можна у кінотеатрах показати американський фільм, вивезти капітал, але завтра ми залишаємо за собою право змінити правила гри, регулювати аудіовізуальний ринок залежно від умов, які складуться на ньому, залишити за собою право підтримати національний продукт. Поки що таку позицію нам вдається відстоювати на переговорах.

Вони хочуть використовувати ринок, але не дати розвиватися вітчизняному виробнику. Усі країни світу прагнуть бути членами СОТ, але європейські країни хочуть захиститися. Наприклад, два роки тому Хорватія пройшла узгодження з усіма країнами СОТ, підписала всі протоколи, і її готові прийняти. Але вже два роки її тримають через аудіовізуальний сектор. Ідуть переговори не Хорватії з американськими кіновиробниками, а Європейського Союзу, який захищає Хорватію, з американськими кінопромисловцями. Так гостро стоїть питання захисту культури і мистецтва.

Лариса Роднянська. Найбільша помилка — це те, що передали кінотеатри у комунальну власність, прирівнявши їх до хімчисток та ательє. Відтоді, як я увійшла в кіно, я знала всіх директорів кінотеатрів. Кожен кінотеатр — це була маленька країна, яка проводила фестивалі, зустрічі. Міністерство культури робить, що може: пише, намагається все це у Верховну Раду передати, але ці закони не проходять. Я маю кілька проектів і шукаю молодих режисерів-документалістів. Я перебрала всю книжку Cпілки кінематографістів, але там їх немає. Тому поки у нас не буде кадрів, поки не буде керівників, технічного оснащення, а головне, законів, ми будемо тільки те й робити, що говорити.

Ще одне. Серед усього старшого покоління до продюсера у нас сьогодні ставлення, як до директора картини. Мало хто розуміє, що це нова професія. Вона завжди існувала в світовому кінематографі й була знищена в Радянському Союзі. Якщо коротко про цю професію, то треба розуміти, що тепер фільм створюється не тільки як мистецьке -явище, а й як фінансово-мистецький проект. Тому в особі продюсера мають поєднуватися розуміння мистецтва й сучасних ринкових відносин. А у кіношному середовищі, яке давно працює з директорами картин, існує усталене уявлення: ти продюсер — сиди збоку, а я режисер — я головний.

Лариса Брюховецька. Не з усім погоджуюсь. Коли ви, Ларисо Зіновіївно, кажете, що немає молодих, то, по-перше, такий присутній серед нас. По-друге, нещодавно телеканал «1+1» випустив фільм, який завоював авторитет. Я маю на увазі фільм «Війна. Український рахунок», продюсером якого був Олександр Роднянський. Тобто телебачення починає розуміти, що треба вкладати гроші у національний продукт, і до того ж якісний.

Лариса Роднянська. Мені «1+1» замовили проект — десять найкращих українських пісень, на кожну по 30 хвилин. Треба зробити історію пісні, історію виникнення, час, історію поета, композитора тощо. Це має повернути старі забуті пісні.

Ярослав Голинський. Міністерство намагається робити багато корисного, але важко втримати кіновиробництво, кіностудії. Ми не втримали б ще й кінотеатри. Тільки завдяки тому, що вони перейшли з державної власності у комунальну, вони стали привабливими для глядача. Це нормальний процес, у ньому виграє глядач.

Олесь Санін: Мені хочеться наголосити ще одне: найбільша біда на сьогодні — це те, що немає обміну, немає людей. У нас те, що називається кіноосвіта, — дуже велика умовність. Хай мені пробачать, я два рази закінчував той ВНЗ, який дає кіноосвіту, і раз у ньому ще й викладав. Зараз я покинув займатися цією абсолютно бездарною справою через те, що люди, які здобувають фах режисера, — це режисери розмовного жанру. Це режисура стрибання в мішках, вони нічого не вміють, майже нічого не знають. Це не їхня вада. Люди через півроку навчання у ВНЗ втрачають інтерес до професії, приходячи з дуже талановитими ідеями. Бо немає ані ресурсу, ані технологій, на яких вони могли б учитися, ані викладачів, які могли б розказати про те, що таке сучасне кіно і чим воно займається. І вони перестають, власне, бути професіоналами. Держава витрачає на них гроші, навчаючи; кожного року випускається десять фахівців режисури, п’ятнадцять операторів. Але це все самодіяльність, не професія. І ситуація не поліпшується. А талановитим людям треба шукати можливість їхати навчатися за кордон. Я вам розкажу одну історію, дуже специфічну для мене. Річ у тім, що дуже багато моїх близьких друзів, добрих знайомих польських кінематографістів, які вчилися зі мною у школі, навчалися за кордоном. Був у мене друг на п’ять років молодший, тільки я закінчив Київський театральний інститут, а він закінчив не найкращу європейську кіношколу. Практика у них проходила на студії Warner Brothers, а у мене на національній кіностудії Довженка. Я там був два дні, мені поставили печатку, що я там був. Лише через те, що художнім керівником був Леонід Осика, я з першого курсу був на знімальному майданчику. Вся інша практика у мене була з американською компанією Internews Network і робота у бойових умовах, де мені давали в руки камеру, казали: оце твоє місце, на післязавтра 20-хвилинний документальний фільм для BBC. Іншого не буває. Але проблема не тільки зі спеціалістами «вищої касти» — режисери, оператори, художники, а й з драматургами, яких практично немає. Є одна історія. Як тільки у Росії вартість сценарію перевищила 20 тисяч доларів, національною грою стало написання сценаріїв. Попасти на вищі сценарні курси у Росії просто неможливо. Письменники кидають видавництва і пишуть кіносценарії, тому що це вигідніше. Для того, щоб співпрацювати з іншими державами, Україна має створити умови, про які ці люди говорять.

Зараз позитивним в Україні є те, що усі провідні оператори працюють, і працюють на виключно якісній техніці. Зараз знімаються в Україні виключно якісні технологічні кліпи ( музичні відео), реклами. Українські оператори витіснили з цього ринку росіян, поляків, чехів, югославів, і вже витісняють з російського кінематографічного ринку операторів-росіян.

Україні потрібне нове обладнання, і, на мою думку, держава має дати гарантію його придбання і якихось пільгових прав використання для фільмів, які мають державне посвідчення. Це дуже проста система, при якій я завтра знайду гроші для того, щоб сюди привезти високотехнологічне кінознімальне обладнання. Якщо мені буде гарантовано умови того, що я як бізнесмен зможу забезпечити цьому ринок. Я зможу через два тижні укласти контракт, сюди я привезу десять американських фільмів на спільне виробництво на території України, я привезу п’ять європейських картин. Я за рік забезпечу підготовку кадрів другого плану: асистентів, звукорежисерів тощо. За рік сто чоловік підготую, і не потрібно мені державного інституту і посвідчення. А держава нехай їх сертифікує як спеціалістів і дасть можливість тільки сертифікованим спеціалістам виходити на знімальний майданчик. Отакі от поради, нічого більше не потрібно. Є вищі курси, по закінченні яких отримують сертифікат. За сертифікатом профспілка випускає на знімальний майданчик. І тут знову працює Спілка кінематографістів, як дуже дійовий пресинговий контроль над фінансами. Ти член спілки, ти член гільдії — тебе захищають, ні — то з тобою контракту ніхто не підпише, може, ти режисер, а не знаєш, з якого боку об’єктив у камери. Заслуги — це все дуже важливе, але є абсолютно інша, сучасна система структурування роботи. Поки що Спілка кінематографістів — це організація, яка зібрана з наказу Сталіна для контролю над митцями. Щоб вони не вешталися по вулиці – «я вільний митець». Маєш посвідчення — член Спілки, і Спілка тебе контролює, які у тебе переконання: ідеологічно правильні чи неправильні. Поки що це недійова форма, і спілки самі зараз не знають, що з собою робити. Але ми не зможемо довго опиратися змінам.

Людмила Васильєва. Всі, хто сьогодні говорив, правильно бачать ситуацію зсередини. Ми можемо подивитися на цю ситуацію ззовні, як програма, що досліджує певні соціальні та економічні проблеми. Ми кажемо: держава має зробити, держава щось повинна, але знаєте, мені здається, що держава цього не чує, бо для неї це не є першочерговим питанням. Для неї це взагалі не питання. По-друге, держава, скажімо, не приймає програми про розвиток автозаправних станцій компанії «Лукойл» до 2007 року. Цей бізнес приходить і починає працювати. Він працює з депутатами, з Кабміном, робить всі закони під себе. Для мене залишається питанням, чому капітал, бізнес не розглядає свою присутність на цьому 30-мільйонному ринку глядачів як бізнес. Чомусь цей процес не відбувається. Можливо, тому закони не пишуться, не приватизуються ті потужності, які тут є. Є кіноіндустрія, яка існує за законами бізнесу, це класичні правила бізнесу, не має значення, чим ви торгуєте — фільмами чи бензином.

Лариса Брюховецька. Якраз має, бо це різні речі, це не той самий бізнес. Наприклад, Франція, коли захищає національне, вона якраз його захищає через те, що бізнесменам вигідніше показувати американське кіно, а не французьке.

Людмила Васильєва. Гаразд, нас держава не захищає. Давайте розвинемо ту ідею, про яку ви казали: шукати партнерство за кордоном.

Олесь Санін. Я скажу про Єврімаж. Чехія заплатила 200 тисяч євро, маючи студію «Баррандов», на якій виробляється у рік принаймні 7–12 американських блокбастерів із дуже великими бюджетами. Вона є приватною власністю. Але земля, основні акціонерні капіталовкладення і 51% належать державі. Усе, що має капітальні умови, нерухомість належить державі. А боротьба за ринок — у приватних руках. Знову про особу — першим виконавчим директором студії «Баррандов» була дочка прем’єр-міністра країни. Це був стимул для іноземних капіталовкладень. Там держава виступає як гарант національного бізнесу.

Завдання української держави — не втратити якісного контролю над цим ринком, не віддати його іншому бізнесу, щоб вона могла забезпечити своєму національному бізнесу ринок та правила гри для розвитку бізнесменів.

Потрібен закон, який допоможе розвиткові національного кіновиробника, але робота над ним була призупинена владними структурами, які контролюють ці рішення у парламенті. Які, наскільки я розумію, зацікавлені у тому, щоб цей ринок отримали інші держави.