Почати розмову про ювілейну «Молодість» можна по-різному. Традиційно – зі згадки про «вічні» проблеми фестивалю: фінансову (на яку відчайдушно нарікають організатори, цього року навіть «пригрозивши» київській владі переїздом до іншого міста) та організаційну (жертвами якої вкотре стають глядачі, змушені миритися з численними перенесеннями показів, а коли й годинними затримками сеансів). Цьогоріч до згаданих проблем додалася ще дві: втрата одного фестивального майданчика (відбудований «Жовтень» цього року не гостив програму «Сонячний зайчик») і відчутне зростання цін на квитки, особливо в деяких позаконкурсних програмах, яке змусило принаймні частину глядачів урізати звичні порції фестивальної кінотрапези.

Але можна почати розмову й оптимістично – наприклад, із зауваження про загальне «міцнішання» національного конкурсу, що звично викликав чималий інтерес глядачів, збираючи повні зали. Продовжуючи такий оксюморонний підхід, відразу скажу про особисту «вершину» й «низину» 45-ї «Молодості». Першою для мене, як, мабуть, і багатьох, стала українська прем’єра нової документальної роботи Сергія Лозниці «Подія» про серпневий путч 1991-го, побачений «зсередини» протестних процесів у тодішньому Ленінграді (цей фільм, що в багатьох сенсах продовжує революційну тематику «Майдану», без сумніву, заслуговує окремої розмови). Другою, на жаль, став український учасник міжнародної програми – фільм молодого режисера, а в минулому піарника, Олександра Литвиненка «По той бік». Зліплений із найбанальніших штампів, він водночас порушує всі звичні для розважального кіно жанрові конвенції: недолуго розіграний трилер тут переплітається з непереконливою містикою та елементами фільму жахів, які викликали в залі сміх у найневідповідніші моменти, а наприкінці ще й обертаються кумедним «психоаналітичним» відкриттям (що вже казати про кульмінаційну сцену в лісі, яка й справді «по той бік добра і зла»). Здається, стрічка повертає глядача до найгірших зразків пострадянських теледрам минулого десятиліття. Остаточно ж фільм добиває «вилизаною» українською озвучкою, накладеною на російськомовних персонажів, і просто-таки непристойно безграмотними англійськими субтитрами, які доводили до шалу міжнародне журі. На жаль, уже не вперше в контексті «Молодості» доводиться констатувати: інколи «нічого» буває значно краще, ніж «щось». Особливо, коли це «щось» має репрезентувати господарів фестивалю.

Що ж до загального наповнення, то, крім двох уже традиційних додаткових конкурсних програм – фільмів на ЛҐБТ-тематику і дитячого кіно «Молодість – дітям», – на фестивалі було представлено новинки європейських кінематографів, лауреатів інших МКФ, низку «спеціальних подій» (у рамках яких було показано і «Подію» Лозниці), а також добірку світової класики в програмі «Століття». Загалом – близько двохста фільмів. Іншими словами, глядацькі маршрути фестивалем, як і в минулі роки, могли бути дуже різними.

Українська програма: гостро чи актуально

На відміну від нашого учасника повного метру, національний конкурс цього року потішив значно більше. Власне, чи не вперше в програмі, куди ввійшло 23 короткометражки, не було ані відверто слабких, ані геть аматорських робіт; та й загальний рівень програми став вищим (і насамперед це стосується сценаріїв і операторської роботи). Ба більше, щонайменше п’ять фільмів справляють справді позитивне враження. А частина імен привертає увагу вже не вперше.

Ще один позитивний момент – це те, що дедалі більше режисерів звертається до різної соціальної та політичної проблематики, і не лише в документальному форматі.

Приміром, «Мішень» Романа Попадька показує складний вибір, який постає перед молодим хлопцем, що отримав повістку в армію, але не готовий ризикувати життям у зоні бойових дій. Тікаючи в село до родича, він намагається зрозуміти, як йому діяти далі, адже повернення до звичного життя в будь-якому разі неможливе, а крім боязні бути впійманим, його гнітить і відчуття провини (відповідальності?). У стрічці доволі точно передано не лише переживання однієї особи, а й страхи та сумніви багатьох молодих людей у нинішніх обставинах, без засудження чи, тим паче, однозначних відповідей.

У зовсім іншому світлі тема воєнного конфлікту фігурує у фільмі Марисі Нікітюк «Мандрагора». Цей «безбюджетний», за висловом самої режисерки, фільм – своєрідний і при цьому цікавий експеримент на межі жанрів, який заграє зокрема з масовим кіно.

«Чоловіча робота» Марини Степанської отримала нагороду «за потужний акторський ансамбль і вражаючу режисерську роботу з акторами». І це справді – чи не найвиразніша стрічка в конкурсі (яку, до слова, було відзначено і на ОМКФ; а попередня робота режисерки, «Канікули», вже привертала увагу критиків). Власне, це історія типового в наших широтах рейдерства: юрист, який працює на багатого власника, скуповує землю, цього разу він має «відтиснути» ділянку в непоступливого фермера, а також вирішити, що робити з недобудованою десь посеред пустки церквою. Тут небагато діалогів (а по суті, лише один, у салоні авто між двома «колегами», і, попри позірну поверховість розмови, дуже місткий), а все найважливіше відбувається поміж словами – на відкритому просторі, який і є місцем для жорст(о)кої «чоловічої роботи».

«Син» Пилипа Сотниченка – фільм про подружжя в процесі розлучення, яке «воює» за опіку над сином. Стрічка доволі точно фіксує реалії нашого досі корумпованого суспільства, де правда зазвичай на боці того, хто має більші можливості.

Через дотепний сюжет Марина та Оксана Артеменко показують у стрічці «Абонент» «надійність» побутових послуг, які отримують українські громадяни. Знята в комедійній естетиці, ця замальовка показує, як просто в наших реаліях «озвіріти» навіть урівноваженій людині і як легко з володаря ситуації перетворитися на жертву.

«Наждак» Мішеля Ладеса – вже не ігровий, а документальний фільм, у документальність якого, втім, не відразу віриш (надто колоритними здаються персонажі, щоб бути справжніми). Але йдеться таки про реальну молодь, чи то пак юнаків, нерідко неповнолітніх, не обтяжених зайвими знаннями і сумнівами. Розчаровані загальною «розрухою», ці хлопці вирішують утворити нову «громадську організацію», яка почне боротьбу з олігархами та корупцією «радикальними методами» – як-от через погроми гральних закладів. І теорія таки переростає в практику, хай і лише до першого затримання правоохоронцями.

До проблем захисту прав людини привертає увагу «Пенальті правосуддя» В’ячеслава Бігуна – документальна стрічка, знята в анімаційній стилістиці: йдеться про історію футболіста з Івано-Франківська, свого часу покаліченого правоохоронцями, який зумів добитися правосуддя, але не в Україні, а вже в Європейському суді з прав людини.

Втім найпронизливішим документальним висловлюванням став, як на мене, інший фільм – «Останнє літо» Андраніка Берберяна та Алі Хмайдуша, дуже приватна розповідь 27-літнього співрежисера Алі, який приїхав до України на навчання, а вже за кілька місяців утратив шанс повернутися згодом додому, адже на його батьківщині, в Сирії, почалася війна. Реальності теплих спогадів, у які поринає хлопець на початку, протистоїть страшна реальність аматорських відеосюжетів, знайдених в інтернеті: війна вривається в його життя як руйнівна стихія, що нищить не лише теперішнє, а й спотворює минуле (адже як любити колись рідну вулицю, якщо тепер на ній когось позбавляють життя; вже не кажучи про те, що просто опинитися на цій вулиці для нього тепер не лише небезпечно, а й нереально). Особливого драматизму додає і відчуття своєрідного «задзеркалля»: український глядач мимоволі екстраполює цей сюжет і на себе, вловлюючи значно більше подібностей у розповіді про події та змальовані переживання (візуальний ряд супроводжується закадровим голосом оповідача), ніж би хотілося.

З іншого боку, цікава короткометражка не обов’язково має бути злободенною. І це переконливо засвідчує «Віддалік» Катерини Горностай (про її першу роботу, «Між нами», зняту в школі Марини Разбєжкіної, «Кіно-Театр» уже писав) – стрічка, що отримала головну відзнаку в конкурсі, а перед цим теж стала переможницею ОМКФ. Молоде подружжя лежить уночі в ліжку й розмовляє про свої стосунки – про те, що лишилося після закоханості та фізичного потягу, з яких усе починалося, і що відтепер очікує їх далі (якщо очікує). Не боячись звертатися і до найінтимніших тем, режисерка, втім, дуже далека від епатажності. Й, мабуть, саме таке тонке балансування між відвертістю, з одного боку, та ненав’язливістю й особливою делікатністю – з іншого, і робить цей фільм (у візуальному плані геть простий) таким психологічно переконливим.

Міжнародна програма: і особисте, і політичне

У повнометражний конкурс цього року потрапило декілька робіт, уже відзначених на відомих МКФ. А один із учасників програми – дебютна стрічка «Здалеку» венесуельського режисера Лоренцо Віґаса – отримала «Золотого лева» як найкращий фільм цьогорічного Венеційського МКФ.

Це історія про одержимість і неможливість близькості, що обертаються драматичними наслідками. Армандо, заможний чоловік середнього віку, любить спостерігати за молодими чоловіками, при цьому не потребуючи фізичного контакту з ними. Та все змінюється, коли в його житті з’являється Елдер – молодий вуличний бандит, який поступово порушує встановлену Армандо дистанцію. І якщо спершу Елдером керує лише бажання матеріальної наживи (він навіть робить невдалу спробу пограбувати чоловіка), то поступово ситуація кардинально змінюється: тепер уже хлопець прагне контакту з Армандо, а наприкінці навіть готовий на злочин заради нього. Чоловік же, своєю чергою, раз піддавшись спокусі близькості, таки не готовий впускати стихію у своє «дистильоване» життя, тож врешті здає хлопця правоохоронцям.

Власне, дистанційованість у цьому фільмі – не лише в поведінці Армандо.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)