«Камеримаж» – новий рік для операторів і найважливіший та найочікуваніший тиждень року. Казковий світ, де можна спілкуватися технічною мовою, не боячись, що тебе не зрозуміють, де можна протестувати найновішу модель камери, яку ти бачив тільки на картинках, де о десятій ранку ти вже в кінозалі, а опівночі тільки починається останній сеанс, що його ніяк не можна пропустити – адже показуватимуть Нюквіста чи Олкотта з плівки і переповнена зала довго аплодуватиме, коли в титрах з’являться імена операторської групи!

Щороку студенти кіношкіл з усього світу, представники технічного сектора індустрії, оператори-постановники телебачення і кіно, пайовики і освітлювачі, асистенти і оператори стедикаму, живі легенди історії операторської майстерності і просто любителі гарного кіно на тиждень вириваються із повсякдення і, наче маги та відьми в казках, злітаються до чарівного світу «Камеримажу», де всіх хвилює одне – зображення в Кіно.

Загалом кількість фільмів у цьому році перевищила 350, що вже казати про десятки лекцій і зустрічей. Головний організатор фестивалю Марек Зілович, польський продюсер, історик мистецтва та режисер. Ідея створення фестивалю народилася у неформальній розмові Зідовича та оператора Вітторіо Стораро на початку 90-х. На перших етапах цю ідею з великим ентузіазмом підтримував легендарний американський оператор Конрад Голл. Марек Зідович і сьогодні говорить, що «великодушністю Голла пронизана суть фестивалю, і його постать продовжує надихати нас усіх». Будь-який відвідувач фестивалю скаже, що якби «Камеримажу» не було, то його терміново треба було би заснувати.

Важливу роль відіграє підтримка місцевого уряду, держава виділяє кошти та інфраструктуру. Рівноцінним за значенням уже багато років поспіль є внесок виробників кінотехніки. Вони організовують невелику виставку обладнання, яка діє під час усього фестивалю.

Операторів тут цінують і приймають як істинних художників. Протягом восьми днів вони можуть ділитися новим досвідом, захоплюватися і критикувати роботу один одного, вчитися в студентів, обговорювати найсвіжіші фільми і просто добре проводити час у неформальній атмосфері. Таке середовище унікальне як явище, і знайти його на якомусь іншому фестивалі практично неможливо. Виняток – хіба що ще один фестиваль, присвячений операторському мистецтву, – імені братів Манакі: він уже 30 років проходить у місті Бітола, на південному заході Республіки Македонія.

На «Камеримажі» немає спеціальних закритих показів і прес-конференцій з ексклюзивним доступом, не побачиш і режисерів та самозакоханих зірок. Меттью Лібатік, оператор більшості фільмів Даррена Аронофскі, – традиційний гість. Уже другий рік він бере участь у роботі журі, та простіше зустріти його на організованих фестивалем вечірках.

Вітторіо Стораро, що стоїть біля витоків фестифалю, буває відсутнім у Бидґощі тільки через поважні причини. Цього року він привіз новий фільм. На жаль, трепетного передчуття від знайомства з новою роботою майстра я не відчував, оскільки трейлер оприлюднено вже давно, а безпосередній перегляд стрічки тільки підтвердив найстрашніші побоювання.

Фільм «Мухаммад – посланець Бога» Маджида Маджиді, є формальним переказом однієї з версій життєвого шляху ісламського пророка. Схематична побудова кадрів, формальні ефекти освітлення, велика кількість погано виконаної, а місцями навіть банальної комп’ютерної графіки, всі актори наче вийшли з салону краси зі стерильними костюмами в пустелі і наклеєними бородами, що ніжно розвіваються на вітрі, – усе це нагадує дорогу замовну роботу для якоїсь організації, найімовірніше – для Іранського уряду. Авторитет майстра навіть такого рівня, як Стораро, не безмежний і він, знімаючи подібні роботи, не може не втрачати свого статусу. Я щиро вірю, що цей фільм зостанеться одним із небагатьох його промахів.

На майстер-класі Гаррета Брауна сюрпризи, навпаки, були тільки хорошими. Великий винахідник, що змінив світ кіно завдяки системі стабілізації стедикам, виявився неймовірно жвавою, цікавою та відкритою людиною. Його прагнення до інженерних інновацій зумовлене передовсім потребою розв’язати художні завдання, позаяк Браун не лише винахідник, а й оператор. Він не розуміє сучасного масового використання ручної камери без причини. «Якщо людський мозок у житті стабілізує зображення для нашого сприйняття, то чому дехто вважає, що дивитися на зображення, що постійно тремтить, приємно. Стежити за дією на екрані, знятою таким методом, фізично важко, що вже казати про сприйняття його художніх якостей». Крім розробки стедикаму, йому належить близько 50 різних патентів, серед них незамінна на будь-якій професійній трансляції футболу система Skycam і система Divecam, яка надає змогу камері слідкувати за спортсменом із моменту стрибка з вишки і до самого занурення у воду.

Зустріч із оператором Крістофером Дойлом відбувалася після показу його останнього фільму. Працюючи головним чином із азійськими режисерами, він став автором зображень, що вже встигли ввійти в історію, фільмів – «Любовний настрій», «Герой», «Ерос». Культового статусу Крістофер Дойл досяг завдяки інноваційному та сміливому підходу до матеріалу. Радикальні ракурси і композиційні побудови, вишукана робота з насиченим колоритом, дослідження руху камери – усе це створює операторський стиль, упізнаваний з перших кадрів.

У подекуди заплутаному виступі майстер намагався донести наповненій студентами і колегами залі головні для нього принципи: «Операторська майстерність – це не професія, це пошук рішень, суті зображення, це життєвий шлях. Не намагайтеся бути кимось, когось наслідувати, шукайте способи власного вираження. Забудьте про кадри, їх не існує, є тільки бачення!».

2015 рік став роком повернення кіноплівки, і це, поза сумнівом, найліпша тенденція в кіно. Загалом за минулий рік понад 90 студійних та незалежних фільмів було знято на фотоматеріали фірми Kodak. Для мене поняття змагальності плівки з цифровою матрицею недоречне. Цифровий запис має свої переваги, він відкрив нові можливості для операторів-документалістів і зробив можливою зйомку в найнедоступніших локаціях за екстремальних умов. Кіноплівка, а головне, знімальний процес на плівку, продовжує народжувати істинно кінематографічне, пластично-виразне зображення, і думка про її зникнення рівнозначна думці про зникнення кінематографа в цілому.

На жаль, не всі тенденції року можна віднести до розряду позитивних. Дедалі частіше примітивний, формальний візуальний ряд, що не має нічого спільного з кіномовою та кіномистецтвом, стає звичним явищем не тільки в масовому прокаті, а й на кінофестивалях. Фільм «Кімната», який брав участь у головному конкурсі, став одним із найгірших прикладів сучасної операторської роботи. Приголомшливий натуралізм і побутовізм зображення, дрижача камера, відсутність бодай однієї чіткої композиції і роботи з кольором та світлом справляють сумне враження. Відбір до конкурсної програми таких стрічок я розглядаю як спробу фестивалю показати максимально широкий зріз актуального стану речей у кіноіндустрії. На щастя, на «Камеримажі» таких фільмів одиниці.

Щодо розвитку художніх напрямів у сучасному кіно варто відзначити дедалі менш помітну межу між документальними і постановочними фільмами. Чимало кінематографістів, як режисерів, так і операторів, прагнучи до незалежності від великих студій і продюсерських рамок, знаходять можливість інтерпретувати історії, що їх хвилюють, у документальному жанрі.

Кількість чудових фільмів, які мені вдалося переглянути протягом восьми днів, налічує десятки. Сподіваючись, що читачеві пощастить раніше чи пізніше їх побачити, наведу назви, а також дам детальніший аналіз трьох стрічок, що брали участь у головному конкурсі.

«Спокуса святого Тоні» (Püha Tõnu kiusamine), Естонія, 2009. Контрастне чорно-біле плівкове зображення виступає одним із головних розповідних елементів фільму. Освітлення створює містичну атмосферу, яка підтримується візуальними трансформаціями в кадрі, багатством операторських прийомів. Такий виразний і образний візуальний ряд є рідкістю у сучасному кінематографі.

«Клуб» (El Club), Чилі, 2015. Візуальний еквівалент трагічного змісту створено завдяки суворим, статичним композиціям, що підкреслюють безвихідь ситуації. Напруження і драматичність передано темною тональністю. Низький ключ зберігається навіть у сонячних натурних зйомках.

«Я, Ерл і дівчина, яка помирає» (Me and Earl and the Dying Girl), США, 2015. В сучасних інтер’єрах і з ефектами освітлення, що зазвичай імітують природне світло, візуально-пластичної виразності досягнуто внаслідок нестандартної побудови композицій і руху камери.

«Осінній бал» (Sügisball), Естонія, 2007. Фільм вибудуваний на простих, але кінематографічних рішеннях. Операторська робота може й не запам’ятатися пересічному глядачу, одначе виконано її на високому професійному рівні. У композиційних побудовах варто відзначити кольорові співвідношення та акценти.

«Volta á terra» (док.), Португалія, 2014. Документальне зображення в цьому фільмі нітрохи не поступається кращим взірцям операторської роботи в сучасних постановках. Тривалий знімальний процес і необмежений доступ до персонажів дали можливість автору знайти максимально виразні композиції і зафіксувати ключові щирі моменти, вишикувані в монтажні розв’язання з практично невербальною оповіддю документального матеріалу.

«Брати» (Bracia) (док.), Польща, 2015. Черговий приклад виразного художнього зображення в сучасному документальному кіно. Композиції не випадкові, камера завжди перебуває в потрібному місці. Монтаж створює враження багатокамерної зйомки, у глядача є можливість зблизитися з головними героями завдяки безлічі крупних планів, які створюють виразні кінопортрети персонажів.

«Погляд тиші» (The Look of Silence) (док.), США, 2014. Операторська робота більше нагадує телевізійний формат, однак обраний стиль якнайліпше відповідає змістові, перетворюючи фільм на свого роду репортаж трагічного абсурду.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)