Минулого року у Львові вийшла книжка Валерія Грабовського «Житейське море» про театральну діяльність зірок української сцени Таїсії Литвиненко та Федора Стригуна – з покоління українців-шістдесятників.

Герой і героїня книжки свого часу заворожуюче ностальгічно грали (жили!) у виставі І. Карпенка-Карого «Житейське море», і ось тепер ця назва доречно стала символом їхнього приватного та театрального існування. Ловлю себе на тому, що, переглядаючи книжку – від сторінки до сторінки, від світлини до світлини, – ніби слухаю популярну пісню, що славить любов, схожу на сон…

Я щасливий свідок (ми в один час починали працю в Запорізькому театрі) кохання і акторського злету цієї уславленої пари. Були там і хмари – та ще й які, але кому потрібно це згадувати, адже закохані їх розігнали своїми руками і зробили чистим небосхил життя і творчості… Все це разом, вперед і вперед, плече до плеча, через десятки років і сотні вистав, через натягнуті нерви та вимогливу (історичну!) відповідальність за серцебиття провідного колективу України – театру імені М. Заньковецької, де вони працюють понад півстоліття. Де Федір Миколайович з поетичною віртуозністю, не подаючи сигналу перевтоми, існує в різних іпостасях: актор, режисер, художній керівник, педагог і – як це важливо завжди, й особливо сьогодні! – людина щирого серця. А його обраниця (як про це написав Валерій Грабовський) суперактриса Велика Таїсія теж із насолодою для глядачів живе на сцені, ставить вистави зі своїми спудеями – молодими акторами, і як жінка – не розгубивши краси, привабливості, – ось уже тривалий час нагадує мені дотеп Марті Ларні: «Двері відчинилися, і увійшла прекрасна дівчина років… шістнадцяти–шістдесяти…»

Анна Дмитрівна Радлова, дружина знаменитого театрального режисера Сергія Ернестовича Радлова, порівнювала секрет надійності їхнього подружнього і творчого життя з архітектурною аркою, дві колони якої витримують тим більше навантаження, чим вони міцніше поєднані тією аркою. У Таїсії та Федора все життя аркою служать відшліфований до блиску талант, крицева воля та – зовсім не пишномовно, а природно, як дихання – обов’язок перед Україною, якій живеться найчастіше нелегко...

Колись у Запоріжжі я кинув на їхню адресу фразу: «Ви – наші українські Елізабет Тейлор та Річард Бартон». Переконуюсь, що сьогодні звичайний комплімент набрав виміру європейського рівня мистецтва цих українців.

І, чесно зізнаюсь, мені лестить, що через півстоліття В. Грабовський схожу оцінку поставив у контекст своїх роздумів: «Якби Таїсія Литвиненко народилася десь поблизу Голлівуду, безумовно її талант постав би врівень з талантом кращих зірок кіноіндустрії. Там знають ціну особистостям, відчувають їх на відстані, бережуть, як безцінний скарб. Якби вона народилася в Парижі, мистецька Франція створила б для неї світової слави стезю і пишалася б співучістю свого соловейка. Якби вона народилася в Італії – світ про неї довідався б раніше, ніж місцеві шанувальники».

Про патріотизм нашої пари: вони переїхали з украй русифікованого Запоріжжя до Львова, бо, не пхекаючи на росіян (коні не винні!), все ж воліли жити і творити у середовищі рідної мови. Для митця таке – мов солона вода, що тримає тебе під час плавання і допомагає швидше долати шлях до мети…

Праобраз цієї художньо-документальної повісті (так визначив жанр своєї книжки автор) стукав у двері часу відтоді, як Федір Миколайович сів за письмовий стіл і розпочав час від часу нанизувати на папері фрагменти спогадів-думок. Все найцінніше з написаного маестро згодом лягло до підвалин «широкоформатного» узагальнення досвідченого журналіста і письменника Валерія Грабовського. Зазначимо, що тексту, мов епіграф, передує ключове слово в житті Федора Стригуна: «Сів писати з ЛЮБОВ’Ю до всього, що зустрічалося мені в моєму творчому житті, а не з холодним серцем і раціональним розумом скептика». Любов до світу – його єство. Це – з українського села Томашівка, де він народився…

Погляд автора книжки на масштаб особистості Федора Стригуна: «Він різьбяр, дослідник, охоронець театральної чаші Грааля. І тримає, несе її гідно, величаво, а головно – постійно наповнює зміст ідеями, задумами, втіленням, що ніколи не виплескуються намарно».

Так, герої книжки – митці бездоганної сценічної правди, що однаково володіють палітрою драми і комедії, а їхній дует, мов збільшувальне скло, підсилює художнє враження від сценічної дії.

Валерій Грабовський оголошує композицію свого творіння: «Окреслюючи сюжетну лінію життєпису, я не ставив перед собою завдання провести її в класичному розумінні – творчість ніколи не піддавалась чіткому визначенню. Це – незбагненна таємниця єства Таїсії Литвиненко і Федора Стригуна. Опис їх земних путівців у книжці складається з ПРОЛОГІВ і ЯВ. Тут вони, немов зі сцени, розмовлятимуть зі своїми симпатиками про минуле і насущне. А численні дослідники творчості потвердять незаперечний постулат: маємо справу з геніальними особистостями, що сотворили і продовжують творити воістину взірцеві сторінки сучасного житейського моря, ім’я якому Український Театр».

Справді, текст вдало базується на жанровій поліфонії – поруч з рефлексіями В. Грабовського в розповідь вмонтовано згадки самих героїв книжки, а також поцінування їхнього творчого доробку театральними критиками, публіцистами. Текстовий матеріал підсилюється могутнім відеорядом: у ньому понад сто раритетних світлин із життя героїв, яким воно є поза сценою, і життя на сцені в образах з вистав.

Книжка написана легко – отже, майстерно, – з великою симпатією не тільки до героїв, а й до читачів, котрі, по суті, своєю присутністю в залі виплекали талант цих самородків та визнали їхнє лідерство.

Гортаю сторінки і навмання цитую шматочки прозорого ліризму і непідробного драматизму. Згадує Таїсія Литвиненко: «Початок моїх шкільних років припадає на воєнний час. Було важко, але школа працювала. Спочатку діти вчилися в кімнаті клубу, в сільраді, потім перевели до приміщення сільської лазні. У восьмий клас ходила в Зазим’є, щоб не було холодно в ноги, мій дід змайстрував чуні, щось подібне на валянки. Підошви клеїв на гумі. Справжній шик. Взуття було червоного кольору, через це мене прозвали “Червона качечка”.

…Здібності дитини даються взнаки змалечку. В школі вони особливо помітні: Тася Литвиненко – серед кращих у художній самодіяльності, в хорі – перша солістка, в драмгуртку рівних не відшукати. І що найцікавіше – її лідерство визнавали усі. Найсміливіший крок – постановка п’єси “Украдене щастя”, де режисером виступила вона, школярка Тася Литвиненко! Поголос пішов по району».

А ось постать Федора Стригуна у любові й захисті кохання – ніби прекрасний екзаменаційний етюд на амплуа сценічного героя: «Хлопець перед екзаменаторами поводився вільно та незалежно, і це при тому, що ніхто його не вчив, не готував до творчих конкурсів. Враження цілковито сформованого для сцени актора. Юнак, немов від душі національної набрав перших життєвих та мистецьких обертів»…

І далі: «Мамо, я вас познайомлю з нашою актрисою. Її звати Тася Литвиненко…» Мамині враження перевершили всі його сподівання: «Дуже хороша жінка… Ось тобі б таку дружину…»

Й головне – неоглядна сміливість, бій з невігласами:

«Мов грім серед ясного неба, – Федора Стригуна виключено з комсомолу. Приводом стало його одруження з Таїсією Литвиненко і звинувачення – ви відняли її у чоловіка…

…Стригун мовчки підвівся, спокійно оглянув сидячих перед ним комсомольських ватажків й звернувся до секретаря обкому:

– Ви жонаті?

– Так, – ошелешено відповів той…

– А свою дружину любите?

– Так, – чулося у відповідь.

– А дружина вас?

– Так.

– А коли б я захотів забрати її у вас, мені це вдалося б?

– Ну, не знаю… Та як ви смієте?!

– Так от що я вам скажу: ви не любите своєї дружини. Свою Тасю я не віддам нікому, якщо б цього захотів сам Хрущов…»

Це відбувалося в Запорізькому театрі імені М. Щорса. Федора було поновлено в комсомолі, але молоде подружжя вже запланувало перейти до Львівського театру імені М. Заньковецької. Запоріжжя їх проводжало зі сльозами.

Подейкують, що Сталін з гумором відгукнувся на збірник віршів Костянтина Симонова «З тобою і без тебе»: «Може, й хороша книжка, та навіщо такий великий тираж? Треба було видати два примірники – для нього і для неї…».

Щодо наших героїв, навпаки, тираж книжки «Житейське море» – 500 примірників – замалий. Ймовірно, що скоро доведеться зробити нове, можливо, й доповнене видання. На превеликий жаль, невдовзі після виходу книжки перестало битися серце Валерія Грабовського. За життя він встиг одержати гідну оцінку своїй праці. Схвальні слова додаємо сьогодні й ми. А Таїсії та Федору, цим вічним молодятам, бажаємо здоров’я, щоб легко було нести далі чашу Грааля…