Надія Титаренко

Створюючи Мистецьке Об’єднання «Березіль», геніальний Лесь Курбас не творив просто репертуарний театр зі звичним складом трупи. Він збирав навколо себе колектив однодумців, поступово будуючи модель ідеального суспільства. І цю модель Курбас пропонував як позитивний приклад суспільству реальному. Мешканці його світу, громадяни його суспільства — актори, молоді і не дуже, можливо, й самі недосконалі, але прагнуть вчитися, розвиватись, удосконалюватись. І найголовніше — в кожному з них є талант, іскра Божа. А своє завдання як режисера і керівника Лесь Курбас вбачав у тому, щоб допомогти талант розвинути, зміцнити і, нарешті, донести до глядача. Тому для них Курбас був не просто режисером, а Вчителем, тому, попрацювавши з ним навіть короткий час, його актори до скону казали про себе з гордістю «ми — березільці». Тому на старих фото актори Курбаса саме такі — натхненні, завзяті, веселі і красиві.

І ще одна важлива деталь. У Курбаса в театрі завжди був дуже сильний жіночий склад. Навіть ідеальний курбасівський актор, за визначенням «розумний арлекін» — це жінка, талановита Рита Нещадименко. Актриси старшої генерації: Любов Гаккебуш, Наталя Ужвій, Ганна Бабіївна; плеяда обдарованих молодих актрис на чолі з визнаною красунею — дружиною Леся Курбаса Валентиною Чистяковою. Серед молодих яскравою індивідуальністю, ефектною зовнішністю, визначними людськими якостями вирізнялася актриса Надія Титаренко. У квітні 2003 року виповнилося 100 літ з дня її народження.

Надія Титаренко з’явилася на світ у селі Македони на Київщині. Незабаром родина переїхала до Білої Церкви. Батько працював у міській гімназії, викладав російську та українську словесність. Мати опікувалася дітьми — їх у сім’ї було четверо. До родини Титаренків друзі та сусіди часто збиралися на музичні й театральні вечори — незмінний атрибут побуту тогочасної інтелігенції. Всі діти успішно закінчили гімназію, зналися на музиці, добре співали.

Ще в гімназії стало зрозуміло, що Надійка виросла справжньою красунею. Невисока, але напрочуд пропорційна, з каштановим волоссям незвичайного попелястого відтінку, з виразними яскраво-блакитними очима і примхливим малюнком аристократичних вуст — вона мимоволі привертала увагу.

Можливо, тому саме до неї звернувся з досить незвичним проханням один із співробітників «Кийдрамте» (Київського драматичного театру). Цей мандрівний колектив був організований Лесем Курбасом, щоб у голодні 1920-21 роки зберегти ядро «Молодого театру», своїх акторів-однодумців. Два роки тривали ці мандри заради життя. Умови праці акторів були жахливі, а платою за мистецтво часто були нехитрі харчі й одежина. І ось під час гастролів «Кийдрамте» у Білій Церкві для вистави потрібна була шкільна форма. Прийшовши в гімназію, співробітник театру звернувся до вродливої учениці з проханням позичити гімназичне вбрання на деякий час. «А за це, дівчинко, ти подивишся нашу виставу!» Надійка Титаренко (а це була саме вона) погодилась, але подивилась не одну виставу, а майже всі, які показував театр. Мистецтво театру вже було знайоме дівчині, але такі яскраві враження від театральної вистави вона мала вперше. Напевно, це і було тим поштовхом, завдяки якому захоплення стало долею — Надія Титаренко вирішує пов’язати з театром своє подальше життя. Коли наступного, 1921 року «Кийдрамте» знову і надовго приїздить на гастролі до Білої Церкви, Титаренко вступає до студії при театрі. Завершує навчання вже у Києві, куди Лесь Курбас з трупою повернувся восени того ж року.

В Білій Церкві у Надії Титаренко залишилися не тільки сім’я, рідні. У свої вісімнадцять надзвичайно вродлива дівчина могла дуже вдало влаштувати своє життя — претендентів на її руку і серце не бракувало. І якби Надія відповіла згодою на освідчення молодого дипломата з блискучим майбутнім, доля її склалася б інакше. Та вона їде до Києва закінчувати театральну студію. Вибір зроблено.

Березень 1922 року був ознаменований появою нового театрального колективу — Мистецького Об’єднання «Березіль», перша вистава якого була випущена Л.Курбасом тільки восени, до жовтневих свят. І вже у цій, найпершій виставі – «Жовтень» — була зайнята і Надія Титаренко.

Після вдалого дебюту молода актриса багато грає. Спочатку це невеликі ролі в програмному репертуарі «Березоля»: робітниці у виставах «Газ» та «Рур», сестра-жалібниця у «Джіммі Хіґґінсі», одне зі «слів поета» у легендарних «Гайдамаках». Це були спектаклі, поставлені Лесем Курбасом. Але вже з 1924 року Курбас надає сцену «Березоля» для самостійних постановок своїм учням — талановитим молодим режисерам. Фавст Лопатинський, Павло Береза-Кудрицький, Януарій Бортник, Борис Тягно, Гнат Ігнатович, Василь Василько, Лесь Дубовик, Володимир Скляренко — усі вони охоче працювали з Надією Титаренко, даючи їй разнопланові та різноманітні ролі у своїх виставах.

Молоді режисери — завжди експериментатори, а учні Курбаса — особливо. Тому навіть класична комедія М.Старицького «За двома зайцями», поставлена В.Васильком 1925 року, набуває рис авангардної вистави. У ній Надія Титаренко зіграла Галю, але трактування ролі було досить далеке від традиційного. Її Галя в будь-яких умовах зуміє постояти за себе; це вона крутить Голохвостим (роль його виконував Йосип Гірняк), а не навпаки. Численні фото, що, на щастя, збереглися, дають уявлення про виставу в цілому і про Галю у виконанні Н.Титаренко — енергійну, темпераментну, задерикувату.

Взагалі, ролі київського періоду роботи «Березоля» у Надії Титаренко були переважно характерними. Часто її обличчя важко впізнати під шаром гриму, наприклад, у ролі американської журналістки Руфі Арнольдс з вистави «Секретар профспілки» за Е.Сінклером (реж. Б.Тягно, 1924). Вродлива двадцятирічна актриса перетворюється на жінку середніх літ майже без ознак статі, у циліндрі на голові і з моноклем. Досить сказати, що цю роль Титаренко грала в чергу з Любов’ю Гаккебуш, а двох більш несхожих актрис годі й уявити.

Грає Надія навіть травестійні ролі. У спектаклі «Жакерія» П.Меріме, поставленому Б.Тягном 1925 року, вона вийшла на сцену в ролі хлопчика Конрада, сина барона Д’Апремона. Титаренко яскраво і переконливо грала у незвичному для себе амплуа. Різнопланові, різножанрові ролі розвивали природний талант актриси, часом розквіту якого став харківський період роботи театру «Березіль».

Створюючи вже на схилі життя літопис «Засновники «Березоля», відомий актор і режисер Роман Черкашин написав, що Надія Титаренко відзначалася гарною зовнішністю, привабливою жіночністю, поетичністю. Режисери стали використовувати її принадну жіночність як необхідну складову характеристики персонажа. Така її Зося з вистави «Сава Чалий» І.Карпенка-Карого (реж. Ф.Лопатинський, 1927) — витончена, ніжна, спокуслива. Це заради неї Сава (арт. А.Сердюк), людина вольова і сильна, зраджує свій народ.

У 1927 році на запрошення Курбаса до Харкова приїздить режисер В.Інкіжинов, який з успіхом працював у Москві, в театрі В.Мейєрхольда. В.Інкіжинов здійснив на сцені «Березоля» кілька постановок, найцікавішою з яких була «Мікадо» А.Саллівена. Вирішена у жанрі оперети, вистава відзначалася яскравою театральністю. Сюжет і костюми були історичні, японські, а зміст і проблеми — сучасні, українські. У головній ролі — фаворитки мікадо красуні Юм-Юм виступила красуня Надія Титаренко. Грим, костюм, незвичний східний колорит — все це тільки підкреслило природну вроду і грацію актриси. У пригоді став і приємний голос, і вміння співати. Титаренко була єдиною виконавицею цієї ролі, аж поки наприкінці 1932 року з поважних причин не вибула з активного театрального процесу. Юм-Юм стала візитною карткою, безсумнівним успіхом актриси.

Кінець двадцятих — початок тридцятих років для Надії Титаренко — період творчого розквіту, цікавих ролей, визнання глядачів. Вона стає однією з провідних актрис провідного українського театру.

В «Березолі» одна з жіночих гримувальних кімнат вважалася «гримеркою кращих актрис». Власницями її були четверо: Валентина Чистякова, Наталя Ужвій, Надія Титаренко і Леся Даценко. Мине зовсім небагато часу, і їхні долі розійдуться назавжди. Але поки що вони — провідні актриси театру «Березіль».

Як керівник театру Лесь Курбас прагнув збагачувати репертуар виставами різних жанрів і напрямків. Так на сцені драматичного театру з’являються оперети, різноманітні вистави-ревю. Театр розмовляє з глядачем на сучасні хвилюючі теми, використовуючи широку палітру засобів виразності: поезію, вокал, танці, хори, балетні номери, навіть циркові елементи й гімнастичні вправи. На афішах театру «Березіль» 20-х років поруч з прізвищами драматургів можна бачити: «Текст творчого колективу». Поставлений Л.Курбасом 1927 року «Жовтневий огляд» — результат колективної праці, своєрідна вистава-концерт. У таких спектаклях актори часто грали декілька різнопланових, а іноді й протилежних ролей. Завдяки прекрасним хореографічним і вокальним даним Надія Титаренко не лишалася осторонь таких дійств.

Ще в Києві у 1926 році відбулася прем’єра п’єси-сатири на непівське міщанство «Шпана», створеної театром у співдружності з драматургом В.Ярошенком (реж. Я.Бортник). Н.Титаренко грала кілька ролей: драматичні — наприклад, роль Буржуазії, естрадні — виконувала «Танок смерті» разом з визнаним березільським красенем Петром Масохою, який згодом слідом за Курбасом захопився мистецтвом кіно і навіть зробив блискучу кінематографічну кар’єру.

Того ж 1926 року до режисерської лабораторії було зараховано Володимира Скляренка, випускника Київського муздрамінституту ім. М.Лисенка. Дев’ятнадцятирічного режисера-лаборанта Курбас одразу залучає до серйозної роботи — постановки «Пролог», присвяченої подіям 1905 року. В.Скляренка у «Березолі» називали «режисером-вундеркіндом», бо з плеяди курбасівських учнів він був наймолодшим. Згодом режисер отримав першу самостійну постановку, і новий 1929 рік «Березіль» зустрічав веселим ревю «Алло, на хвилі 477» (на цій радіохвилі транслювалися міські новини Харкова). Вистава вийшла динамічна, дотепна, але за її легкістю і невимушеністю стояла велика режисерська й акторська праця. Володимир Скляренко виступав у спектаклі також як актор, деякі сцени з Надією Титаренко вони грали разом. Можливо, саме захоплююча спільна робота зблизила молодих людей, і через деякий час вони поєднали свої долі. Надії задля цього довелося розлучитися — її першим чоловіком був режисер Гнат Ігнатович.

Збагачуючи репертуар свого театру, розширюючи жанрові обрії, Лесь Курбас завжди пам’ятав, що першооснова повноцінного театру — повноцінна драматургія. Тому появи в українській літературі такого драматурга, як Микола Куліш, не міг не помітити керівник «Березоля». Щоправда, постановку перших п’єс драматурга він доручає своїм учням — молодим режисерам. Ще у Києві, у 1925 році Павло Береза-Кудрицький розпочав роботу над постановкою «Комуни в степах», а Януарій Бортник — над постановкою «97». Прем’єрою першої вистави розпочався березільський сезон 1925–26 рр.; прем’єра другої з творчих причин не відбулася. Лесь Курбас виступив проти наміру Я.Бортника кардинально переробити п’єсу, бо у випадку з драматургією Куліша «...тим більше досягнення режисера, чим менше дописано». «97» побачила світло рампи вже у Харкові, в новій редакції 1930 року, з новим режисером Лесем Дубовиком. В обох цих виставах була зайнята Надія Титаренко. У «Комуні в степах» вона грає наймичку Мотроньку, що ніяк не наважується зробити вибір між прагненням жити у комуні та любов’ю до куркульського сина. У виставі «97» актриса втілює образ Параски, дружини і товариша ватажка незаможників Мусія Копистки. Обидва персонажі — соціальні героїні, і Надія Титаренко була переконливою у зображенні ролі жінки в сучасних суспільних процесах.

Після переїзду до Харкова і знайомства з Миколою Кулішем Лесь Курбас особисто береться за постановку його п’єс. Саме ця співдружність дала якісно нові вистави не тільки у театрі «Березіль», а взагалі на українській сцені. Навесні 1928 року відбулася прем’єра вистави «Народний Малахій», вирішена Лесем Курбасом у єдності гротескових, іронічних і трагедійних барв, котрий визначив її жанр як «комічна трагедія». Роль Надії Титаренко була однією з найбільш гротескових у виставі — вона грала мадам Аполінару, хазяйку борделю, в якому опиняється Малахій у фіналі. Навіть там він продовжує агітувати за негайну реформу людини, не помічаючи власної дочки, яку пошуки батька-втікача довели до борделю.

А ось у виставі «Мина Мазайло», поставленій Л.Курбасом навесні наступного, 1929 року, роль Надії Титаренко — одна з центральних. Вона грає дочку головного героя Рину (Мокрину) Мазайло, амбітну харківську міщаночку, головна мрія і мета якої — щоб батько змінив мужицьке прізвище на «благородне». І чим більш правдивою і повнокровною була гра актриси, тим більш нищівною ставала сатира на міщанський світогляд і дріб’язкові прагнення персонажа.

Так, на якісній драматургії і сміливих експериментах, на розмаїтті сценічних жанрів і форм Надія Титаренко виросла у справжню талановиту велику актрису, якій були під силу складні ролі в різних амплуа. В театрі її любили — за працелюбність, талант, характер. Курбас, а за ним і вся трупа називали лагідно — Надійкою; було ще не менш приязне прізвисько — Титарівна (як героїня п’єси М.Кропивницького).

Титаренко грала у всіх п’єсах Куліша, поставлених на березільській сцені, за винятком останньої – «Маклени Граси». Причина відсутності актриси у виставі була дуже поважна — наприкінці жовтня 1932 року Надія Титаренко народила двійню — дівчаток Інну та Інгу. Ця подія стала сенсацією у театральному житті Харкова — актриса у зеніті сценічної слави на невизначений час залишає сцену заради сім’ї. До театру вона повернулася тільки наприкінці того ж року, коли фатальні події вже відбулися — прем’єра нової вистави заборонена, Леся Курбаса усунуто від керівництва «Березолем» і звільнено з роботи, а незабаром — заарештовано.

Знищення Леся Курбаса — моральне і фізичне, насильницьке вилучення його з керованого ним театру і всього театрального процесу фатально позначилося і на самому процесі, і на театрі «Березіль», і на долі кожного з Курбасових учнів — акторів, режисерів, сценографів.

Театр «Березіль» (в недалекому майбутньому Харківський театр ім. Т.Шевченка) очолив актор і режисер Мар’ян Крушельницький. Прекрасний актор, талановитий і щирий, зайнятий у найкращому курбасівському репертуарі, як режисер і керівник трупи виявився набагато слабшим. Йому, а, можливо, й нікому, було не під силу підтримувати роботу пущеного й налагодженого Лесем Курбасом могутнього механізму — театру «Березіль». І театр поступово втрачає свої позиції флагмана української сцени, свою самобутність.

З театру йде значна частина творчого складу — когось було заарештовано, когось звільнено, хтось пішов сам. Задумана і втілена Курбасом модель ідеального суспільства була зруйнована, колектив однодумців — розпорошений. Надія Титаренко повертається до театру, прагне відновлення акторської роботи, нових цікавих ролей...

Ролі з’являються. Але афіша театру змінилася — п’єси Миколи Куліша вилучено з репертуару, натомість ставиться багато злободенної, але невисокої художньої вартості драматургії. Надія зіграла одну з головних ролей у виставі «Смерть леді Грей» С.Голованівського (реж. Г.Ігнатович, 1934). А наприкінці того ж року у виставі «Східний батальйон» братів Тур та І.Прута у постановці В.Скляренка Н.Титаренко грала Жермену, наречену французького солдата Мажероля (артист А.Бучма). Хоча вистава пройшла з успіхом, ця роль стала останньою для Титаренко на сцені рідного театру.

Сам театр також стає іншим. Славетне березільське жіноцтво стає непотрібним у такому кількісному і якісному складі. В театрі з’являється «примадонна» — дружина М.Крушельницького Євгенія Петрова.

З 1935 року Надія Титаренко почала працювати в Харківському театрі Революції. Наталя Ужвій переїхала до Києва, де стала провідною актрисою театру ім. І.Франка. Леся Даценко, чоловіка якої, режисера Б.Дробинського того ж року заарештували, була звільнена з театру. Залишалася тільки Валентина Чистякова, але тепер за гідні ролі їй доводилося боротися, часто вона грала їх у чергу з Є.Петровою.

Незабаром Володимир Скляренко також покинув рідну сцену, став головним режисером Харківського ТЮГу. 1939 року в сім’ї Н.Титаренко і В.Скляренка з’явилася третя дитина – хлопчик. А коли почалася війна, в евакуацію родина виїздила з колективом ТЮГу.

Воєнні роки у Середній Азії для цього театру проходили подібно до сотень евакуйованих театральних колективів. Переїзди з одного невеличкого міста до іншого, вистави в клубах, інколи — в театрах, численні виступи в госпіталях — на акторів чекали, вони дарували глядачам оптимізм і віру в перемогу. Самі ж актори часто задовольнялися шматком хліба, а ночували у тих самих клубах, просто на сцені. Давали по кілька вистав на день, і Надія Титаренко була зайнята у переважній більшості. ТЮГ грав українською, без перекладу, але глядачі – й евакуйовані росіяни, і місцеві мешканці прекрасно розуміли все, що відбувалося на сцені. Особливо популярною була «Наталка Полтавка».

1944 року українські театри вертаються додому. Харківський ТЮГ на чолі з головним режисером В.Скляренком був реевакуйований на Західну Україну, до Львова.

Навесні 1946 року Львівський ТЮГ отримав приміщення, і почалася робота над новим репертуаром. Першою прем’єрою у Львові стала комедія «Лихо з розуму» О.Грибоєдова у постановці В.Скляренка. Виставу готували в складних умовах, у стислий термін. Але тим ціннішим і жаданішим був успіх і визнання у нового, незнайомого ще глядача. Цілком природно, що увагу публіки і критики привернули насамперед виконавці головних ролей — Надія Титаренко (Софія) і Ярослав Геляс (Чацький). Того ж року тут відбулася ще одна гучна прем’єра — «Тарас Шевченко» Ю.Костюка. У цій виставі Надія Титаренко створила образ актриси-кріпачки Оксани Обеременко. Цей персонаж був уособленням найкращих рис українського жіночого характеру, втіленням поетової мрії, з якою Тарасові Шевченку не судилося зустрітись у реальному житті. І вистава у цілому, і акторська робота Н.Титаренко не лишилися непоміченими — наприкінці року актрисі було присвоєно звання заслуженої артистки України.

Вона знову багато грає, як колись у «Березолі», вона знову провідна актриса театру. Ролі цікаві, переважно головні — Софія у п’єсі М.Горького «Останні», Оксана у «Загибелі ескадри» О.Корнійчука, Софія у «Безталанній» І.Карпенка-Карого. Дочка актриси Інна Володимирівна Скляренко згадує, як вона підлітком часто ходила дивитись «Безталанну» і не могла стримати сліз. З одного боку, розумієш, що на сцені мама, а з другого, співчуваєш героїні, на долю якої випало стільки несправедливості і страждань. Надія Титаренко вклала в цю роль увесь свій талант, темперамент, життєвий досвід. На жаль, цей творчий злет виявився останнім в її акторській кар’єрі.

1947 року Володимира Скляренка запрошують очолити Львівський театр опери і балету. З цього моменту він — режисер переважно оперних вистав, у драматичному театрі майже не працює. На акторській долі Надії Титаренко перехід чоловіка на оперну сцену позначився фатально — у розквіті сил і таланту вона була змушена залишити театр.

Це сталося у 1952 році, коли родина повертається до Харкова, де Володимир Скляренко стає головним режисером Театру опери і балету. Надія Титаренко мріє знову вийти на рідну сцену, але в Харківському театрі ім. Т.Шевченка місця для неї не знайшлося. Валентина Чистякова була дуже рада побачити колишню подругу, з якою ділили одну гримерку, але і вона була проти її повернення в театр. Жіночих ролей у п’єсах набагато менше, ніж чоловічих, і за них доводиться боротися...

В середині 50-х років Скляренко з сім’єю приїздить до Києва — його запрошують до Театру опери і балету ім. Т.Шевченка. Для нього розпочинається період стабільної творчої праці — режисерської, педагогічної. А для його дружини цей період позначений повним крахом сподівань на повернення до акторської роботи. Київський театр ім. І.Франка укомплектований, на перших ролях тут також колишня товаришка по березільській сцені — Наталя Ужвій. І знову Надія Титаренко залишається за бортом.

Така доля — щаслива і трагічна водночас. Надія Титаренко — кохана і любляча дружина, щаслива мати трьох прекрасних дітей. І разом з тим вона — драматична актриса з нереалізованим творчим потенціалом. Її життя наповнене подіями і водночас позбавлене радості творчості, «доброї роботи».

Надія Титаренко пробує свої сили в кіно. На Київській кіностудії ім. О.Довженка вона знімається в невеликій ролі у фільмі «У мертвій петлі» (1962). Титаренко зіграла матір льотчика Уточкіна (арт. О.Стриженов). Актриса мріє створити моноспектакль, але філармонія також не дуже зацікавилася пропозицією.

Останні роки життя Надії Титаренко були позначені хворобами, депресією, травмами. Вона пережила інсульт і три інфаркти, останній з яких (січень, 1976) став для неї фатальним.

І чоловік, і діти дуже любили Надію Титаренко, але в родині день її народження ніколи не святкували. Був один нюанс — вона була старша за чоловіка майже на п’ять років. У житті це було непомітно — на вигляд Надія завжди здавалася молодшою щонайменше років на десять.

Думається, 100-річний ювілей — слушна нагода для того, щоб, порушивши сімейну традицію, згадати про день народження відомої актриси, чарівної жінки, сонячної людини — Надії Титаренко.