Від початку російської війни тема окупованих земель турбує чи не кожного українця. Бо воно нам болить, бо воно – наше. Досі ніхто достеменно не знає деталей, як саме відбувалася крадіжка Криму в ті гарячі лютий і березень. Сухі факти залишмо історикам, а самі не забуваймо, що це – трагедія кожної окремої людини, кожного військового, який не зрадив своєї присяги служити українському народові. Історії саме таких військовослужбовців, які до кінця виконували свій обов’язок перед Україною, і розповідає документальний фільм, знятий групою молодих кінематографістів зі студії Вавилон’13, які мають уже неабиякий досвід зйомок документальних стрічок (понад 250) про творення української державності від 2013 року.

«Я хочу, щоб якомога більше людей дізналися про те, що відбувалося в Криму навесні 2014-го», – сказав режисер Костянтин Кляцкін. Глядачі дізнаються про події з уст військових, які пережили зраду своїх побратимів, родини, проте не зрадили Україну.

Фільм має чітку, логічну структуру: на початку – знята на телефони звичайними жителями півострова військова та авіатехніка Росії. Початок вторгнення. Далі фільм поділено на сегменти, в яких офіцери та рядові, представники різних військ, розповідають свою історію перебігу подій.

Першими про вивіз української військової техніки з півострова повідали воїни авіації. Неможливо залишитися байдужим до того, з якою любов’ю вони говорять про свої літаки. Вони не покинули їх напризволяще, не подарували ворогу, а, ризикуючи власним життям, врятували. Від них дізнаємося, що російські військові вторглися на летовище, захопили диспечерську і не дозволяли заводити техніку. («Хлопці, ви звідки?» – запитав один із наших пілотів. «З Московського гарнізону, їхали додому з олімпіади в Сочі»...). Однак поміж собою українські військові готували план евакуації своїх «пташечок». Ледь не трагікомічною видається історія пілота гвинтокрила Ка-29 (єдиного в Україні корабельного транспортно-бойового вертольота). На момент окупації Ка-29 перебував у ремонтному цеху, щойно полагоджений. Цей же цех виконує роль відстійника, де зберігають неробочі літаки та вертольоти. Російські військові, побачивши гвинтокрил у відстої, подумали, що він не працює. За цей час українське командування викликало екіпаж Ка-29 і наказало йому вивести бойову машину з окупованого летовища. Так вертоліт опинився на материковій Україні.

Наступна розповідь стосується військово-морського флоту. Капітани найбільших корветів «Хмельницький» та «Славутич» розказали, як їм та їхньому особовому складу самотужки довелося боронити кораблі від озброєних «зелених чоловічків». Кадри, зняті на мобільний телефон самими моряками з кубрика, де вони, забарикадувавшись, чекали ворогів з дубинками й арматурою, й співали гімн України до останнього, западають у серце. «Перше, що вони зробили, залізши на корабель, зірвали прапор України»... Хлопці в кубриках не сиділи, склавши руки: нищили все секретне обладнання, яке було на корветі, адже розуміли, що це їхні останні хвилини на судні. І не дарма, бо наші військові кораблі, разом з Кримом, тоді таки дісталися ворогу.

Завершальна частина – розповідь морських піхотинців із Феодосії. Ці хлопці мужньо боронили свою частину до останнього. Нині вони продовжують боронити нас на сході країни, адже інтерв’ю ведеться з окопу. Бійці розповідають, як перед їхньою частиною ставили колонки на повну гучність з промовами Путіна, з пропагандою, спрямованою на деморалізацію, проте вони трималися. Трималися навіть тоді, коли місцева влада нацькувала на них частину мешканців Феодосії, які ображали хлопців, називаючи фашистами, бандерівцями, запроданцями... Та вони стерпіли. Вони з гідністю пережили той останній день, коли їхню частину обстрілювали з гвинтокрила і закидали гранатами зі сльозоточивим газом. Дві з половиною години вони тримали оборону в уже геть зруйнованій частині...

Російські військові вдавалися до тиску не тільки силового, а й морального. Капітан корвета «Славутич» розповів, як його матері телефонували невідомі і його голосом повідомляли про те, що капітан, мовляв, погодився перейти на ворожий бік і вже обговорює процедуру переведення на службу до російських ВМС.

Це все люди, які живуть серед нас. Вони ні на мить не сумнівалися в тому, під яким стягом стояти і який співати гімн.

Фільм побудовано на контрасті. Наприкінці ми бачимо знову ж таки любительську зйомку на телефон – святкування приєднання Криму до Росії після ганебного референдуму 16 березня. На кадрах – жителі Криму: п’яні, напівоголені, замотані у прапори сусідньої держави, в екстазі й напівпритомному стані репетують «Крим – ета Рассія!», «Дєнь вєлікай пабєди» тощо. Наступний кадр: у тиші, яка панує на корветі «Славутич», особовий склад вкотре піднімає синьо-жовтий стяг. Все той же Крим, той же час, проте – різні люди. Сором – за перших, гордість – за других.

Особливістю цього документального фільму є відсутність закадрового голосу, ми не чуємо коментарів, пояснень того, що бачимо на екрані. Кожен кадр можна прокоментувати по-своєму, глядач повинен зробити свої висновки на підставі фактів та розповідей. Всі голоси, які лунають, – голоси очевидців, Героїв, що пройшли через це чистилище, яке лише зміцнило їхні душі й загартувало тіла. Глибше зрозуміти те, що відбувається на екрані, допомагають невеличкі коментарі й дати, які з’являються білим текстом на чорному тлі.

Важливим компонентом атмосфери фільму стала музика. Композитор Роман Вишневський для музичного оформлення використав духові інструменти (труба), а також струнно-смичкові (контрабас). Це створило настрій туги, безпафосного суму.

Фільм завершується написом: «Цей фільм присвячено військовим, які, незважаючи ні на що, борються до останнього».