– Глядачі з нетерпінням чекають на ваш новий фільм. 2014 року на конкурсі кінопроектів у Держкіно цей сценарій «Її серце» зайняв перше місце, але робота над фільмом почалися аж наприкінці 2015 року. Чому сталась така затримка? І хто ще, крім Держкіно, взяв на себе фінансування фільму?

–Так, гроші з’явились тільки цього року. У державі складна ситуація... Але, треба сказати, що Держкіно майже виконало свої зобов’язання, і вже на сьогодні 70% від загального фінансування нашої стрічки нам надало. За це їм велика подяка, особливо Пилипу Іллєнку, він пройнявся цією історією й опікується нею.

Ні, не тільки держава. У нас є свої джерела, ми вкладаємо і свої гроші. Є кінематографічні партнери з Грузії, які підтримують наш проект. Насамперед технікою, забезпечують проживання, побут, беруть на себе оплату деяких грузинських акторів. Загальний бюджет фільму, якщо я не помиляюсь, десь 31 млн грн.

Для мене цей фільм важливий, по-перше, тому, що він про жінку та про дітей. Про Жінку з великої літери. Він про гідність і мужність, про страх, про надії і сподівання, про сум і біль. Його сюжет відрізняється від багатьох фільмів з такою тематикою тим, що наша героїня врятувала єврейських дітей двічі. Перший раз від нацистів, видаючи їх за кримських татар. Доки гестапівці прийшли з питанням «Що це за діти?», вона навчила їх кримськотатарській мові. Це було не складно, адже діти були з Криму і мова була на слуху. До Другої світової війни в Криму все діловодство велося двома мовами: кримськотатарською латинським шрифтом і російською. Тоді Крим був у складі Російської Федерації.

А вдруге вона врятувала їх від енкаведистів. Коли почалася депортація кримських татар 18 травня 1944-го, Саїде повертає дітям «єврейськість», встигнувши показати офіцерам НКВС збережені нею папери: документи, метрики, в яких було чітко написані імена, за якими офіцер НКВС переконався, що перед ним діти юдеї, а не татари, і тому їх не треба депортувати.

В цьому вона унікальна. Її головний антипод, антигерой – офіцер СС Аненербе Деміан Генріх. Його прототипом є історична постать – штандартенфюрер СС Отто фон Олендорф. Він командував групами сектора «Д» (південь України, Крим). Цей персонаж має на меті не пошук євреїв, кримських татар, партизан чи інших незгодних з політикою Рейху, а пошук артефактів, яких багато на території Криму, що підтверджують право Рейху на кримську землю. І він їх знаходить. У Бахчисарайському районі Мангуп-Кале – це досить відоме місце, в далекому минулому було засноване готськими, германськими племенами. Тому він знаходить факти, і це дуже нагадує нинішню ситуацію в Криму. Кремлівські ідеологи дуже часто підмінюють поняття, цінності, символи, перетягують на себе чужу історію, чуже минуле, чужу спадщину. Тому для мене особливо важливо, що наш акторський склад дуже великий за географією. Актори в нас і німецькі, і сербські, й ізраїльські, і грузинські, і, звичайно ж, українські. Наша творча команда була створена, спираючись на їхній професійний досвід та професійний рівень. Наведу один приклад. Хлопчика, який вижив завдяки Саїде, у літньому віці зіграв актор вже похилого віку, 1928 року народження. Він сам пережив Голокост, табори ГУЛАГу, сам пройшов весь той шлях, що й наш хлопчик, поневіряючись, зустрічаючи різне ставлення – від доброго до ненависті до себе як до іудея. І в 1948 році він нарешті потрапив на землю Обітовану, до Ізраїлю. Там він став засновником театру ІдишФільм, є одним із хранителів культури ідиш в Ізраїлі, почесний громадянин Тель-Авіва, і член міжнародної ради, яка займається пошуком тих людей, які свого часу рятували євреїв по світу. Він – чудовий актор, у чудовому стані. Це один з прикладів, якою є наша творча група. Головну роль – Саїде – виконуватиме поки що не дуже відома українська актриса, брат якої – кримський татарин. І те, що люди інших національностей, іншого віросповідання, грають цю історію, це для мене дуже важливо. Мені здається, це хороший приклад, який підтверджує, що мистецтво не має кордонів. Наш фільм є кроком до розуміння того, що є речі набагато важливіші, ніж національність і релігія, бо є любов, є почуття... Я багато дискутував на цю тему, й іноді мене запитували: «Навіщо тобі черговий раз розказувати про те, як кримська татарка врятувала євреїв?». Справді, таких випадків, якщо говорити про Крим, було немало, але в такому масштабі – це випадок унікальний для Криму. Тоді я запитав у того чоловіка: «А якщо б ваших дітей врятувала єврейка, Ви б як до цього поставилися? Ви осуджували б її?». Для мене особисто важливими є такі історії, тому що, на жаль, вони актуальні.

– Коли ви плануєте знімати?

– Знімальний період розпочнеться 11 червня в Грузії. Плануємо знімати в Грузії, Єрусалимі й Україні.

– Як виникла ідея проекту «Хоробрі серця» на телеканалі «1+1»? Чи ви брали участь у відборі кандидатів?

– Ні, не брав, але ми жваво між собою обговорювали тих героїв, які будуть у нашій програмі. Для мене це величезний досвід, велика радість, я особисто познайомився з багатьма справжніми героями, справжніми чоловіками, не тільки чоловіками, а й жінками, справжніми людьми, які, я певен, є майбутнім нашої країни. Я хочу, щоб саме такі люди, які є героями нашої передачі «Хоробрі серця», формували майбутнє нашої держави. Тому що вони знають ціну дружбі, зраді, крові, мужності і честі.

– Повертаючись до ранніх ваших робіт, хотілося б спитати про скандал, який розгорівся довкола показу «Хайтарми» у Сімферополі. Чи намагалися ви якось домовитися з російським консульством про допуск льотчиків на перегляд? Чи вдалося комусь з тих, кого не пустили, подивитися стрічку?

– Ніхто не домовлявся з тим консулом. Та й про що з ним взагалі можна домовлятися, якщо, не бачивши жодного кадру з фільму, він його засуджував? Колись вислів був, що став крилатим: «Пастернака не читав, але засуджую». Це той самий випадок. Його звільнили. Але, на мою думку, його звільнили не за це: він випередив те, що давно було задумане російським керівництвом щодо Криму, кримських татар, історії та України загалом. З дев’яти чоловіків (льотчиків), які мали прийти на прем’єру, було лише двоє, якщо не помиляюсь. Не знаю, чим він їх залякав, і не засуджуватиму їх, бо то літні люди.

Мене не було в той день – я лежав у лікарні. 17 травня я вийшов з лікарні, а зранку 18-го прилетів у Крим. З одного боку, це був дуже неприємний інцидент, а з другого – він зробив непогану промоцію нашому фільму, тому що після виступу консула у кінотеатрах «Хайтарма» тільки в Криму йшла чотири місяці при повних аншлагах, і в кожному кінотеатрі було як мінімум по чотири сеанси. Це для Криму не типова ситуація, і більшість глядачів були не кримські татари. Я думаю, що людям стало цікаво, що ж там за «сир-бор» такий.

– Чи продовжуєте ви грати в Театрі на лівому березі?

– Так, я граю із задоволенням. Але цьогорічний сезон уже завершився – пора робити кіно. Я також продовжую співпрацювати з улюбленою Адою Миколаївною Роговцевою. Мені це дуже подобається. Це дуже особисте. Адже театр є моїм першим коханням. Він необхідний для кожного актора. Я не виняток.

– Ще питання, яке стосується давньої постановки, а саме: «Макбета» кримськотатарською мовою. Переклад робили ви? І як виникла така ідея?

– Ні-ні, переклад не мій, бо хоча я й розмовляю мовою моєї матері, але не є поетом, філологом. Переклад п’єси Шекспіра зробив (на жаль, його вже нема серед живих) кримськотатарський поет і драматург Шакір Селім. Тоді я ще навчався на режисерському факультеті в Києві. У мене починалася практика, і я думав, де її проходити. І тут якраз збіглося, що в моєму рідному театрі Володимир Андрійович Аносов (його також, на жаль, вже нема серед живих) приступив до постановки цієї п’єси. Мені стало дуже цікаво, я приїхав, побачив деякі шматочки з майбутньої вистави, мені дуже сподобалося, і я захотів взяти в цьому участь, обрав монолог Макбета з кинджалом, показав йому. Він мене затвердив на роль Макбета, але в російськомовному варіанті, а в кримськотатарському варіанті я грав Макдуфа. Так я проходив практику, був асистентом і грав у виставі. Ми дуже багато з цією виставою поїздили по світу. Навіть були в Единбурзі на Шекспірівському фестивалі, отримали дуже гарні коментарі у пресі. Взагалі, я вважаю, що цією виставою почалося відродження кримськотатарського театру в Криму.

– Ви знімалися у фільмі Олеся Саніна «Мамай». Хотілося б дізнатися про співпрацю з ним. Чи він допомагає вам сьогодні?

– Так склалося, що ми з Олесем постійно працюємо, вельми завантажені, але, коли зустрічаємося, дуже радіємо. Ми з Олесем допомагаємо один одному, коли того потребуємо, я довіряю його художньому смаку та професіоналізму. Режисер – дуже вразлива постать, він створює свій особистий світ, коли знімає кіно, тому я ще не бачив режисера, який, окрім дружніх порад, щось сприймав би. І це правильно, бо режисер – це творець свого вигаданого світу, і він його хазяїн. Як деміург.

Травень, 2016 року