В’ячеслав Анатолійович Воронін (н. 1934) – український кіноактор. 1957 року закінчив акторський кінофакультет ВДІКу. З 1957-го – актор Київської кіностудії ім. О. Довженка. Ролі у фільмах: Граков («Ластівка», режисер Григорій Ліфшиць, 1957), Роман Герета («Іванна», реж. Віктор Івченко, 1959), Тимофій («Люди моєї долини», реж. Сигізмунд Навроцький, 1960), Генка («Сейм виходить з берегів», реж. Ісаак Шмарук, 1962), Аполлон Мокрицький («Сон», реж. Володимир Денисенко, 1964), Самсонов («Ключі від неба», реж. Віктор Іванов, 1964), Якобс («Пастка»), Бурка («Десятий крок», реж. Віктор Івченко, 1967), Шустер («Експеримент доктора Абста», реж. Антон Тимонишин, 1969), Гуго фон Клейвін («Ніч перед світанком»), Воронін («Крутий горизонт», 1971, реж. Василь Ілляшенко), Тищенко («Платон мені друг», реж. Віктор Шкурін, 1980), батько («Квіти лугові», реж. Вадим Лисенко, 1981), Юрій («Сонячний рейс»), Сербинов («Стратити немає можливості», реж. Ісаак Шмарук, 1982), Запорожець («Благі наміри», реж. Андрій Бенкендорф, 1984). Інші фільми: «Острів любові» («Заручини», реж. Олег Бійма, 1995), «Сьомий маршрут» (реж. М. Іллєнко, 1997). Знімався в стрічках російських студій: «Перший ешелон» (Троян), «Місто запалює вогні» (Мальков), «Безсмертна пісня» (Шаповаленко), «Кочубей» (Ахмет), «Зачарована Десна» (Троянда), «Весілля в Малинівці» (барон Гегель), «Визволення» (генерал Бурдейнов).

Кіно втягнуло В’ячеслава Вороніна у свою орбіту, коли він був іще студентом. Справжнім бойовим хрещенням стала участь у фільмі Михайла Калатозова «Перший ешелон» (1955). Там ішлося про загартування характерів юнаків і дівчат, які освоювали цілинні землі. Виконавцями більшості ролей «підкорювачів цілини» в казахському степу були студенти ВДІКу, театральних училищ, серед яких Олег Єфремов, Ізольда Ізвицька, Ніна Дорошина. На В’ячеслава Вороніна, який грав українця Трояна, звернув увагу Олександр Довженко і запросив до себе в «Поему про море». Знятись там не судилось, оскільки майстер покинув цей світ, не встигнувши почати зйомки. Але Юлія Солнцева, яка згодом переносила на екран сценарії свого чоловіка, згадала про Вороніна – зняла у «Зачарованій Десні».

Режисери охоче запрошували його, знаючи його акторські можливості, надійність і почуття відповідальності.

…Невелика затишна квартира на Лісовому масиві. Тихе місце. В’ячеслав Анатолійович погодився прийняти мене, хоча почувався зле, збирався лягати в лікарню, адже в останні роки переніс кілька операцій. Сил для розповіді вистачило на півтори години. Слухати його було дуже цікаво. Знаючи його стан, хотілося з тривалого – п’ятдесят шість років – акторського життя повернути його в п’ятдесяті, коли кінематограф інтенсивно відроджувався, коли життя на українських кіностудіях буяло, тобто в моменти позитивні. Але В’ячеслав Анатолійович почав розповідати про… свої сценарії.

– Я розумію, якщо ви звернулися до мене, то, очевидно, через мій солідний стаж роботи в кіно. Зніматися я почав у 1952 році, а розквіт моєї творчості обірвався десь у 2008-му. Рік перед тим я здав на телеканал НТВ свій сценарій. Добре знаючи, як важко пробити сценарій, не чекав швидкої відповіді. А тут раптом дзвінок: «Ваш сценарій затверджено. Будемо знімати 17 липня у Києві». За ним поставили фільм «Два генерали»; звичайно, один генерал – я, другий – батько героїні Бруснікіної. Після чого були десятки інтерв’ю по телебаченню. А співпраця почалась після того, як я знявся в одній із серій «Мухтар 2». Це пригодницький фільм, мій персонаж відповідав і моєму віку, і моєму кінологічному захопленню (у мене завжди були собаки, ось він скоро прийде і також дасть вам інтерв’ю). І тому я зацікавився. Виявилось, що режисер цього фільму Володимир Борисович Златоустовський знає мене ще з Москви, зі ВДІКу. Після «Мухтара» я кажу: «Володю, ну давай ще що-небудь придумаємо». Він: «Потрібен матеріал». – «Давай я напишу сценарій». – «А ти можеш?» – «Я напишу, а ти дивись». Я загорівся. І от той дзвінок з Москви: «Дебют успішний. Можете продовжувати». Не відкладаючи, пишу наступний сценарій – «Повернення Вероніки» – і посилаю їм електронною поштою. Мені відповідають: «Ваш сценарій приймаємо». І тут у мене виявляють рак. А сценарій-то на мене написаний… От який злий жарт зі мною зіграла хвороба!

– А раніше ви писали сценарії, чи перший досвід випав уже на зрілий вік?

– Бачте, я навчався у дуже відомого, дуже цікавого, можна сказати, акторського режисера Юлія Яковича Райзмана. Його фільми «Машенька», «Кавалер Золотої зірки», «Твій сучасник» глядачі пам’ятають і досі. Але чому я заговорив про вчителя? Тому що він, набравши акторів, знайомив нас з іншими кінематографічними професіями: пояснював, хто такий сценарист, що робить режисер, які мають бути стосунки актора з режисером. Не принижуючи гідності актора, треба не забувати, що головний у фільмі – режисер. Він бачить увесь фільм, весь сценарій, вибудовує для себе його певну схему, тому, якщо вас взяли на якусь роль, то режисер бачить у вас втілення свого задуму. Ви, звичайно, можете пропонувати своє бачення, свої варіанти, своє бажання, але мусите не забувати про те, що все-таки диригентом цього маленького оркестру є режисер. Райзман як педагог виховував дисципліну, грубо кажучи, пояснював, що кожен повинен знати своє місце. На першому курсі, як і належить, він давав такі завдання: придумати етюд, такий собі міні-сценарій для гри з уявними предметами.

Пригадую, на вступних іспитах мене запитали: «А етюд ви можете зіграти?» – «А що таке етюд?» Пояснили: ну, от ви маєте зателефонувати коханій дівчині. Я відразу зрозумів і тут же звернувся до членів комісії, щоб дали 15 копійок, а потім підходжу до телефона-автомата… До речі, вступив я з першої спроби, а тоді було сто чоловік на місце. І от ці перші кроки творення етюдів і їх виконання викликали в нас інтерес до написання сценаріїв. Потім була робота на Київській кіностудії, де пройде все життя, де я побував директором і художнім керівником театру-студії кіноактора…

Моя акторська кар’єра розвивалася успішно на всіх провідних студіях країни. На «Мосфільмі» – «Перший ешелон», де в головних ролях знімались Олег Єфремов, Тетяна Дороніна, Ізольда Ізвицька, Еллочка Леджей (моя партнерка по фільму), Олексій Кожевников. Як бачите, цілий букет майбутніх кінозірок…

Після інституту в мене було два направлення: в Ленінград і в Київ. Чому я обрав Київ? З чисто меркантильних міркувань: в мене тут мешкали дядько з тіткою, тож було куди на перших порах притулитись. А коли я приїхав до Києва вперше, був вражений, зачарований, захоплений – краса міста над Дніпром, так би мовити, всім відома. У цей же час Григорій Йосипович Ліфшиць пропонує мені зніматись у фільмі «Ластівка». Я вперше потрапляю на море, в Севастополь, чарівні місця Криму, до того ж, виявилось, що в мене там живе двоюрідна сестра… Усе це захоплювало емоційно. Після повернення з експедиції до Києва мене запрошує режисер Венгеров, який у Києві знімав фільм «Місто запалює вогні» за книжкою Віктора Некрасова (пізніше я зустрінуся з Віктором Платоновичем – дуже цікава була зустріч). І я їду в Ленінград продовжувати роботу у фільмі. А художнім керівником «Ленфільму» був Павло Кадочников. Весь наш курс, окрім москвичів, дістав направлення в Ленінград. Павло Петрович запитує мене: «Де ж ви загуляли, молодий чоловіче? Ми на вас чекаємо». – «Я працюю на Київській кіностудії…» В Ленінграді я мешкав у фешенебельних готелях – «Асторії», «Європейському», одержував добові, хорошу зарплату. Мене запрошують на фільм «Безсмертна пісня», а Юрій Миколайович Озеров – у фільм «Кочубей», де я зіграв Ахмета – охоронця Кочубея. Машина кінематографа дуже бурхливо й стрімко затягнула мене. Я прожив у Ленінграді два з лишком роки, потім повернувся нарешті до Києва.

Свого часу у ВДІК приїжджали Віктор Івченко і Коля Мащенко, його асистент. У «Першому ешелоні» я грав українця Трояна у вишитій сорочці, розмовляв, як я уявляв її, українською мовою. І коли вони побачили фільм, то вирішили, що я їхній хлопець. І Віктор Іларіонович запросив мене на студію. На той час він закінчував «Надзвичайну подію», то була його культова картина. І вже взяв черговий сценарій «Іванна» українською мовою, який запропонував прочитати мені. Я прочитав, а він: «Вибирайте роль». Бачите, які були мої перші кроки в кіно: привілейоване становище актора, якому пропонують, а він приймає або не приймає пропозиції. Але тут я не зовсім був певний, бо українською ще не володів. Івченко каже: «В мене тут усі українські актори: Володимир Дальський, Борис Мірус, ми шукаємо зараз виконавицю ролі Іванни. Всі розмовляємо українською, і ви, будь ласка, теж». А я вже звик, що в кіно хтось співає за тебе, хтось скаче на коні – за тебе. Відповідаю: «Та озвучить мене хто-небудь…» – «Ні-ні, звикайте, молодий чоловіче, українською мовою». До мене прикріплюють хорошого педагога, роль свою я вчу напам’ять, педагог мене виправляє. Тож я знімався, розмовляючи українською. Зіграв Романа, нареченого Іванни. Коли фільм був уже готовий, прийняли його дуже добре. Цікавились: «А хто озвучував Вороніна?», на що Івченко відповідав: «Актор сам розмовляє українською». Чи думав хто з учасників фільму про небезпеку, яка на них чекала? Очевидно, що ні. «Іванну» подивився Папа Римський – і фільм було піддано анафемі. Через рік загинула під час зйомок фільму «Квітка на камені» Інна Бурдученко, а потім один по одному відходили його учасники, й на сьогодні з усього колективу фільму – технічного і творчого – я єдиний залишився живий. Окрім Данусі Крук (десь загубилась), яка зіграла Юльцю, подружку Іванни. Вона працювала в Тернопільському театрі, я її шукав, думаю, вона має бути жива. Це відома історія. А як оцінювати це прокляття – особиста справа кожного…

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)