Євген Сивоконь

— Я б залюбки розпочала розмову з теми про мистецтво, творчість і ваші останні успіхи, але, дізнавшись, що «Укранімафільм» має всі перспективу залишитися без даху над головою, не можу обминути це питання. Яка ситуація на сьогодні склалася з приміщеннями, де розташовується студія ?

— Ситуація зараз у підвішеному стані, тому що немає остаточного рішення, чи ці будівлі передадуть нам, нашій студії, чи нам залишать тільки один поверх, а інші два поверхи буде здавати в оренду Кінематека України. Та про це ще зарано говорити. Питання повинно вирішитися, але коли воно вирішиться, як воно вирішиться, я не знаю. Зараз ми поки що в стані очікування.

— Але ж були обіцянки Міністерства культури владнати цю справу?

— Наскільки мені відомо, Міністерство пообіцяло підписати контракт з нашим новим директором Слєпцовим Віктором Миколайовичем, що в одному з пунктів передбачає передачу у власність студії весь будинок. Друге — міністерство мало профінансувати ремонт цього будинку. Фінансування відразу відпало — немає грошей, як завжди, але ці кошти Віктор Миколайович знайшов у іншому місці, вони зараз лежать, і це погано, бо якийсь процент втрачається, тому що вони були взяті з умовою певних виплат. На студії зараз ще працюють мої колеги, але що буде далі, ніхто не знає.

— Скажіть, чи не привернув уваги спонсорів успіх на міжнародних фестивалях анімаційної роботи вашого учня Степана Коваля «Йшов трамвай №9»?

— На жаль, ні. Але це можна було прогнозувати, тому що прокату сьогодні, власне, ніякого немає. Спонсори можуть дати гроші тільки тоді, коли вони впевнені в їх поверненні. А гроші це чималі — 100-150 тисяч гривень, і як їх повернути — невідомо, тому що телебачення не буде купувати такі коротенькі фільми, продавати їх за кордон — немає налагоджених каналів збуту. Отож спонсори і не поспішають, була обіцянка від одного спонсора, але він повагався і сказав, що у нього немає часу, на жаль... Ще повторюся, це можна було передбачити, тому що ці фільми мають не комерційні параметри, 10-15-хвилинні фільми не можуть давати прибуток завдяки телебаченню — воно вимагає серіалів.

— Таким чином, ви та ваші учні працюєте тільки для фестивалів, для прихильників мистецтва анімації.

— Поки що хай буде так, і хоча б так. Сьогодні світ кіно і світ анімації поділений на дві частини: це авторське кіно і кіно комерційне, вони існували і будуть існувати. Треба просто тверезо дивитися на ці речі. Я думаю, що авторська анімація, як і авторське кіно, і мистецтво взагалі, має бути, як то кажуть, «закваскою» для того, щоб відкривати якісь нові ідеї. І, крім того, це вид мистецтва, який треба оцінювати за законами мистецтва, так само, як і музику, літературу, живопис... А комерційна анімація — вона для того, щоб робити гроші, творити для ринків збуту (рекламні ролики, анімація на телебаченні, серіали і таке інше). Тому поки що вся система так побудована, що ми готуємо митців, а для того, щоб готувати менеджерів, продюсерів або режисерів, які б мали постійну роботу на комерційній продукції, у нас є велика студія «Борисфен-Лютес», є й кілька маленьких студій, де знаходять роботу мої колеги. Вони самі обирають собі шлях, вони або заробляють гроші на життя, або за дуже малі гроші намагаються зробити авторське кіно. Ці шляхи майже не перетинаються. І тому, звичайно, освіта в нашому університеті спрямована на те, щоб режисери могли робити авторське кіно.

— Скоро фестиваль «Крок». Наскільки я знаю, там буде представлена ваш «КомпроміКс». Чому саме він?

— Це мій найновіший фільм, він був відібраний селекційною комісією. На «Крок» відібрали з поданих 400 робіт 157 до конкурсної програми, це непогано, як на мене. Перед цим фільм був уже представлений в Мадриді на анімаційному фестивалі в грудні минулого року, на фестивалі «Відкрита ніч». Умовою було також те, щоб фільм було нещодавно знято, наприклад, не раніше 2002 року — вони зацікавлені в нових фільмах, старі ж можуть бути представлені як ретроспектива.

— На мою думку, в цьому фільмі ви досягнули значної концентрації емоцій і думок, але і змогли зберегти легкість, невимушеність. Як, на вашу думку, співвідносяться ці складові будь-якої творчості?

— Ці поняття не суперечать одне одному. Те, що має бути концентрація форми, концентрація думки — це моє кредо в анімації. Я тому і працюю тут, що це той вид мистецтва, де можлива концентрація форми, де за кілька хвилин можна виразити те, що в театрі чи ігровому фільмі потребує кількох годин. І в цьому перевага анімації. А легкість, як ви кажете, — це зовнішнє. Як казав один мудрий чоловік: «Треба робити фільми так, щоб з екрана не було чутно запаху поту». Тобто це зовнішнє має бути легке, артистичне, але за цим має стояти велика праця. І в цьому плані, звичайно, повинна бути легкість. Нікому не потрібні дуже важкі, громіздкі фільми, це не притаманне анімації. Хоча є й такі фільми. Анімації дійсно притаманна легкість, швидкість, динамічність, але за всім тим має бути якесь ідейне підґрунтя. Це не просто мистецтво заради мистецтва, форма заради форми, хоча є такі фільми, і можуть бути такі фільми, звичайно, цього ніхто не заперечує, але мені більше до вподоби, коли є якась ідея, чи пластична чи якась інша, але вона має бути. Просто хоча б тому, що витрачаються великі кошти, зусилля багатьох людей. І принаймні через це треба робити щось суттєве, а не просто гратися. Якби це ще робилося за свій кошт, тоді можна було бпогратися, а так я відповідаю за надані гроші.

— Але в будь-якому разі кожній творчій людині потрібно і гратися.

— Так, звичайно. Будь-яке мистецтво — це гра. І вона потрібна, бо інакше це буде не мистецтво, а математика, якась інструкція або ще щось таке. Але щоб гратися, треба знати і виконувати умови гри.

- Чи були відібрані роботи ваших учнів до участі у фестивалі?

— Звичайно. В номінації «Студентська робота» фільм мого учня Анатолія Лавренишина «Next». Він уже отримав кілька премій, і я маю надію, що й тут щось отримає. Крім того, як я дізнався наприкінці прес-конференції, буде представлена робота ще одного мого учня з Інституту кіно і телебачення при Університеті культури і мистецтв, де я також веду курс заочного навчання. Це курсова робота студента третього курсу Олександра Жухова. Про інші роботи я, на жаль, поки що не знаю.

— Здається, в 2000-му році ви зняли коротку 35-секундну заставку для тогорічного фестивалю «Крок». Сюжет заставки був такий: молодий Крок біжить, наштовхується на старого, витирає об останнього ноги, але потім повертається до нього, піднімає і вже несе його, як прапор, перед собою. Заставку тоді не взяли, і ви сказали, що, можливо, вона і не була своєчасною, бо не бачите ще «тотального наступу» молодих аніматорів. Чи став помітнішим цей наступ за останні роки?

— Звичайно. Наприклад, мій учень Степан Коваль витер об мене ноги, і я цьому радий, тому що він отримав уже одинадцять призів за свій останній фільм, а я тільки два, крім того, я маю надію, що Толя Лавренишин... Тобто наступ є, і це нормальний процес — учні мають перевершувати своїх учителів.

— Чи не здається вам, що сьогодні багато молодих аніматорів тяжіють до художньої публіцистики в своїх роботах?

— Ви знаєте, ні. Мені відомі теми дипломних робіт моїх студентів, яких вони ще, на жаль, не закінчили, хоча й мали закінчити ще влітку, але вони, як і всі студенти, відкладають усе на останню ніч. І ці роботи зовсім різні за тематикою, там є публіцистичні, філософські, сатиричні фільми. Нема такого тяжіння до одного напрямку, тому що я, коли набираю курс, не маю наміру виховувати їх так, щоб вони були однакові, як набої в патронташі. Не хочу я й того щоб вони були схожі на мій стиль, не треба, щоб було там десять чи одинадцять маленьких сивокоників. Необхідно відкрити в кожному з них індивідуальність і водночас дати необхідні професійні знання. І треба якось балансувати на цій грані — робити їх фахівцями, але так, щоб це не заважало їм розкритися як творчим індивідуальностям. Адже вони всі різні, і моє завдання — розгледіти якісь маленькі зародки цієї індивідуальності й допомогти їх розвинути. Зараз я знову набрав курс в університеті ім. Карпенка-Карого, вони ще зовсім молоді, закінчили тільки середню школу, я не знаю, як воно далі буде, але, на мій погляд, це цікаві люди.

— Нещодавно в нашому журналі вийшла ваша стаття, яку ви присвятили своєму вчителю і наставнику Іполитові Андрониковичу Лазарчуку, якого ви, можливо, трошки фамільярно називали «Папа». Чи нарекли ваші студенти вас якимось ім’ям?

— Я не знаю, може, поза очі. Але тут була трошки інша обставина. Іполит Андроникович був літами набагато старший від нас, я так принаймні вважаю, навколо нього тоді гуртувалася молодь, він і за досвідом, і за віком був у ролі «папи», тому його так і назвали.

— Чи можна говорити про створення української анімаційної школи, як, скажімо, німецької філософської школи, де знання передаються з рук у руки від учителя до учня вже багато поколінь поспіль, і нерозривність цього зв’язку дає змогу виробити певні традиційні риси?

— Я гадаю, що ця школа вже є і вона існувала доволі довго, принаймні, років 20-30 точно. Мене часто запитують, чи є якісь відмінності в анімаційній школі чи в окремих роботах аніматорів у Росії та Україні, скажімо, на студіях «Союзмультфільм» та «Укранімафільм». Мені здається, що є, можливо, вони і не дуже помітні. Різниця полягає в тому, що російська анімаційна школа більш класична, вона завжди спиралася на класичну анімацію, на Діснея, на американські зразки, і тільки згодом до неї завітали західні віяння. Ми також спиралися на класичні зразки, але в активний період розвитку, в 60-ті роки, до нас доходила інформація з Польщі, Угорщини, Румунії, Чехії, Словаччини. Тоді був справжній бум анімації в Європі, і вона розвивалася в іншому напрямку, ніж анімація в Штатах. Це вплинуло на розвиток нашої анімації і дало змогу сформувати дещо відмінну школу. Вона вбирає в себе якісь більш формальні пошуки, вона гостріша і має сильніший потяг до форми, тоді як російська анімація будується здебільшого на розповідях, історіях, менше уваги приділяє формі. Можливо, є ще якісь відмінності, але я не претендую на лаври кінознавця, тому що я режисер практикуючий і дивлюся саме з цього погляду. Можливо, ще однією особливістю української анімаційної школи було те, що вона сформувала букет різних особистостей, дуже не схожих між собою. Він лишається і тепер, приміром, такі цікаві режисери, як Черкаський, Дахно, Грачова... У кожного з них був свій напрямок, скажімо, «Козаки» з одного боку, «Капітан Врунгель» — з другого, те, що робив я, було трошки відмінне, те, що робила Алла Грачова — дещо інакше. А з цього, з цих окремих квіток складався букет, який давав аромат, коли висловлюватись метафорично.

10 вересня 2003.

P.S. Поки готувався номер. 1)«Бліц-інформу» передано в оренду два поверхи студії «Укранімафільм» і там триває ремонт. Майбутнє студії під загрозою.

2) Фільм «КомпроміКс» нагороджений призом оргкомітету МКФ «Крок».