Валерій Фомін писав про кіноповість Олександра Довженка: «За всіма ознаками цей твір мав стати кульмінацією всього кінопроцесу воєнних років, можливо, головним словом радянського мистецтва про війну». Завершив її Олександр Довженко – кінорежисер і військовий журналіст – на початку жовтня 1943-го. Одним із її читачів був і Микита Хрущов – Довженко фіксує в «Щоденнику» свої нічні читання кіноповісті та його схвальні відгуки. Все йшло добре, кіноповість узяв для друку журнал «Знамя», текст уже було підготовлено до друку, а журнал «Смена» в № 18 встиг навіть опублікувати фрагмент цього твору. Паралельно Довженко підготував сценарій однойменного фільму, і цей сценарій поставили у план виробництва.

В авторській передмові до кіноповісті Олександр Довженко писав: «Здесь все следы битвы сценариста с писателем. Один звал к строгому профессиональному чертежу сценария, другой все время прорывался к расширению темы, к рассуждениям, лирическим отступлениям, к авторскому участию в громаде великих событий. <…>

Если в силу остроты моих переживаний, сомнений или заблуждений сердца какие-либо суждения мои окажутся несвоевременными, или слишком горькими, или недостаточно уравновешенными другими суждениями, то это, возможно, так и есть. Тогда прошу читателя незлобиво поправить меня своим добрым советом»^[1].

Як бачимо, Довженко усвідомлював, що дозволив собі більше, аніж це можливо в тоталітарній країні. Одначе від небезпеки автора захищали не тільки апробація усного читання людям високого рангу і згадане переднє слово. Життя творові мали б забезпечити й попередні творчі здобутки кінорежисера, зокрема документальний фільм «Битва за нашу Радянську Україну», в якому було зібрано фронтову кінохроніку, що супроводжувалась пафосним закадровим текстом, що його написав сам Довженко – фільм цей високо оцінила владна верхівка.

Саме в жовтні Микита Хрущов викликає Довженка на фронт. Головнокомандувач поставив завдання Червоній армії: до 7 листопада 1943 року звільнити Київ від гітлерівських загарбників, і Довженко не міг там не бути. Коли увійшли до звільненого міста, Довженко занотував своє враження: «Чим більше дивлюсь я на Київ, тим більш бачу, яку страшну трагедію пережив Київ. Населення в Києві фактично нема. Є невеличка купка убогих, нужденних і злиденних недобитків…»^[2]

Але від’їзд Довженка з Москви на невизначений час порушував виробничі плани кіностудії. Це вивело з рівноваги керівника Держкіно СРСР Івана Большакова: Довженко закінчив правити сценарій «Україна в огні» і мав приступити до постановки фільму за ним. Можна зрозуміти Довженка – кому з двох начальників підкорятися? Хрущов з його позитивною думкою про сценарій гарантував його успішне проходження крізь ймовірні рогатки цензури… На жаль, Довженко дуже помилився стосовно Хрущова.

Отож Большаков скаржиться начальнику Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП (б) Г. Ф. Александрову. Той вимагає показати сценарій. Прочитавши твір, Александров передає його секретарю ЦК ВКП (б) О.Щербакову, і пильне ідеологічне начальство не забарилося з висновками.

Кіноповість ось-ось мала вийти у світ, та Александров наказує зняти твір з друку, 19 листопада він вимагає в редакції «Знамени» підготовлену верстку. І вже через три дні з’являється документ: «Докладная записка» начальника Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП (б) Г. Ф. Александрова секретарю ЦК ВКП (б) О. С. Щербакову про заходи щодо заборони кіноповісті О. П. Довженка «Україна в огні»^[3]. На той час автор уже встиг розіслати рукопис низці видавництв і редакцій, тому в доповідній ішлося про заходи, яких вжило Управління: це вказівки, зокрема секретні, по лінії Головліту і цензорам усіх центральних літературно-художніх видавництв та журналів із забороною друкувати кіноповість.

Це стає відомо Довженкові. Можна тільки уявити, що він пережив! 28 листопада Довженко записав у «Щоденнику»: «Заборона “України в огні” сильно пригнобила мене. Хожу засмучений і місця собі не нахожу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю добре, наскільки почнеться добре відношення до мене зверху.

Може, я ще й поплачуся якось за це.

Але я вірю, що не дивлячись ні на що, не дивлячись на громадянську смерть, “Україна в огні” прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не зіб’є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно, отак, як воно є, і як я бачу життя і страждання мого народу.

Я знаю: мене будуть обвинувачувати в націоналізмі, в християнізмі і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах – але не це лежить в основі твору, не в цьому річ. А річ у жалю, що погано здали ми гитлер’юзі проклятому свою Україну і звільняємо її людей погано. <…>

У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно заступився за народ свій, що несе тяжкі утрати у війні. Кому ж, як не мені, сказати було слово в защиту, коли отака велика загроза існуванню повисла над нещасною моєю землею»^[4].

Передчуття справдилися: 30 січня 1944 року було скликано засідання Політбюро ЦК ВКП (б), на якому Сталін виступив з доповіддю про кіноповість О. П. Довженка «Україна в огні»: «Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення», що стала найбільшим за обсягом документом Сталіна з питань кіно. Тут детально, з цитуванням фрагментів, вказано на «хиби» твору. Присутні на засіданні сиділи ні живі ні мертві. Всі знали, що чекало на митця після таких звинувачень. Сталін нікому не давав дозволу на «сомнения или заблуждения сердца».

Довженко «вочевидь не розумів (ні тоді, ні пізніше), що йдеться не тільки і не стільки про нього, як про ситуацію наближення кінця війни і необхідності «вправлять мізки» людям, в легені яких упродовж війни було закачано аж надто багато вільнолюбного кисню. Відтак це була показова страта – аби іншим «Не повадно было»^[5].

Довженка залишили жити. Але ізолювали і від роботи, і від громадської діяльності. Його викреслили з життя й забули. І тільки через кілька років згадали, запропонувавши поставити «Мічуріна», а 1951 року, в розпал холодної війни екранізувати книгу «Правда про американських дипломатів» політичної перебіжчиці Анабелли Бюкар, у якій було піддано «викриттю» дипломатичний корпус США. Довженко знімав «Прощавай, Америко!», але закінчити не зміг – під час зйомок наглядачі за кіно вимкнули у павільйоні рубильник. Ставлення до Бюкар змінилося, і фільм зняли з виробництва. Немало довелося Довженкові натерпітися, працюючи і над «Мічуріним». Хрущов, владарюючи в повоєнній Україні, боявся і ненавидів Довженка. за те, що той «підвів» його з кіноповістю і став опальним митцем. Він не давав дозволу Довженкові переїхати жити в Україну. І тільки після смерті генія прийшли до читача його літературні твори. Серед них – і «Україна в огні».

1. ↑РГАСПИ. Ф. 17. Оп.125. Д. 293. Л. 173 об. Цит. за: Кино на войне. Документы и свидетельства. Автор-составитель В. И. Фомин. – М.: «Материк», 2005. – С. 382.
2. ↑Довженко Олександр. Щоденникові записи. 1939–1956. – Харків: Фоліо, 2013. – С. 265.
3. ↑Кино на войне... – С. 383.
4. ↑Довженко Олександр. Щоденникові записи... – С. 271.
5. ↑ Тримбач Сергій. Олександр Довженко. Ідентифікація автора в національному часо-просторі. – Вінниця: Глобус-Прес, 2007. – С. 494.