Одним з колосальних позитивних переживань батька, отриманим у перші тижні після приєднання Галичини у 1939 році до Радянської України, була особиста зустріч з Олександром Петровичем Довженком. Батько неодноразово повертався у спогадах до тих днів, дещо (хоч далеко не все) навіть опублікував до котрогось з довженківських ювілеїв у одній з чернігівських обласних газет. Мені ж тепер трапляється нагода повідомити значно більше з того, що розповідав батько у колі знайомих.

Насамперед, слід підкреслити, що в перші дні й тижні контакти галичан з представниками нової влади значній кількості мешканців не давали виразних підстав для неспокою. Навіть навпаки — в театрі опери була поставлена історична драма «Богдан Хмельницький», протягом дії якої знайшовся епізод, де гетьман, крокуючи по заставленому посудом столу і немилосердно трощачи його, накінець, шматував біло-червоний прапор з орлом, що викликало серед патріотично налаштованої публіки ентузіазм. Сам Довженко, виступаючи перед громадськістю, цитував слова з вірша С.Воробкевича «Рідна мова» у варіанті, який ще з чверть століття після того не фігурував у збірках поета:

Мово рідна, слово рідне,

Хто ся вас стидає,

Хто горнеться до чужого,

Того Бог карає!

Показний шум довкола Західної України не згасав — іспанський пароплав, який у 1939 році привіз до Одеси дітей комуністів, вже у жовтні 1939 року був перейменований на «Львів», навіть у Москві одному з тогочасних провідних художників СРСР О.Дейнеці була замовлена картина «Запорожці і поляки», не кажучи вже про діяльність на рівні Києва (роман Я.Качури «Іван Богун», замовлення історичних та батальних композицій М.Дерегусу та М.Самокишу і т.п.). Що сталося пізніше — знане, але то було потім...

Перша зустріч батька з Довженком відбулася біля готелю «Жорж», де замешкала кіногрупа, очолювана Олександром Петровичем, яка прибула для зйомок. Довкола Довженка був натовп представників з кіл комерційного життя кіно Львова, переважно поляків та євреїв. Батько прийшов не сам (здається, з В.Софронівим-Левицьким, але це потрібно звірити), і хтось з оточення Довженка повідомив йому, що тут присутні й представники українського кіно Львова. Відразу підійшовши до них, Олександр Петрович (батько завжди говорив або Довженко, або Олександр Петрович), спитав, що в кіно зроблено в Галичині українцями. На відповідь про те, що відзнятий один чорно-білий фільм («До добра і краси»), а другий («Крилос») — у процесі, він вигукнув: «І це все? А бий же вас Божа сила!» Але одразу, спохопившись, додав: «Ні-ні, не треба. Вона й так вже вас побила», — можна припустити, що Довженко передбачав подальший розвиток подій. Кіногрупа, крім знімань у Львові, мала намір побувати в Карпатах, і батько (от, не знаю вже, чи з власної ініціативи, чи його було запрошено) супроводжував Довженка у цьому виїзді. Закупили у Львові дві легкові автомашини та найняли водіїв. Один з них — той що в автомобілі Довженка — галицький єврей Штерн (Шульц, Шмідт?), після виїзду зі Львова в сторону Перемишля запросив усіх в гості до своєї рідні у селі Миколаїв (тепер Пустомитівського району), де й заночували. З цієї ночівлі батькові запам’яталися колосальні подушки, кількість яких була просто неймовірна. Наступний епізод пов’язаний з реакцією Довженка на велику кількість придорожніх хрестів, яких тоді ще не торкнулася антирелігійна пропаганда. Дивлячись на них, Олександр Петрович смутно зауважив: «Многостраждальна наша ненька Україна, уся, неначе цвинтар». Через Станіслав і Коломию кіногрупа прибула до Косова, а потім — до Кут. Всі узбіччя дороги поміж Косовом і Кутами (а це кілометрів з 12) були уставлені розкішними покинутими автомашинами, якими варшавська аристократія тікала від німців до Румунії. Коли вичерпувався бензин, до румунського кордону було вже рукою подати, то автомобіль кидали й робили останні кілометри пішаком. Довженко розпорядився — «Знімайте, усе це знімайте, хай наші внуки бачать!» (Цікаво, до речі, чи десь у фондах кіноархівів у Москві чи Києві дійсно збереглися ці кадри?) На березі Черемоша, в Кутах у Олександра Петровича вихопилася репліка: «От би зняти сцену, як польські пани, скинувши штани, йдуть вбірд через Черемош». (Згадалося, певне, як його самого у 1920 році поляки мало не розстріляли під Котельною). Два батькові спогади пов’язані з Криворівнею, де також була ночівля. Дивлячись на високо розкидані по схилах гір гуцульські оселі, Довженко замріяно промовив: «От би пожити в такій хатці у гуцула хоча б з місяць. Він би мені варив куліш і розповідав казки», — а потім якось безнадійно махнув рукою і додав — «та ні, я уже туди й не вийду». Другий момент, пов’язаний з Криворівнею, стосується методу праці Олександра Петровича. Вранці Довженко у шинелі наопашки довго ходив вздовж ріки, слухаючи плескіт хвиль. Коли батько поривався підійти сказати, що вже час їхати далі, Ю.Солнцева стримала його словами «Олександр Петрович думає, не заважайте!». Тривав цей процес добрих дві години, тому до Жабйого (теперішньої Верховини) приїхали майже перед полуднем. Кіногрупі необхідно було відзняти гуцульське весілля, але по дорозі ніде такої нагоди не трапилося. Вирішили, не без допомоги батька, звернутися до жаб’ївських євреїв, які згодилися організувати весілля, попросивши на це три години часу. І, дійсно, через три години було весілля з молодим і молодою на конях, з дружбами і дружками, зі сватами, родичами, музиками, «деревцем» і стрільбою з пістолів. Кіногрупа була в захваті. Зворотна дорога до Станіслава простяглася через Яремче. Перед виїздом кіногрупи зі Львова, коли батько спитав у Довженка, чи є наміри відкрити у Львові кіностудію, той відповів: «Навіщо? Щоб ще два десятки комбінаторів (тут було вжите гостріше слово) мали роботу?» На прохання ж батька взяти його з собою до Києва, Довженко відповів: «Не можу, голубе. Ти ж громадянин іншої країни, радянського паспорта у тебе нема.» Однак, від’їжджаючи, залишив батькові листа для керівника відділу кінофікації товариша Чернорижа, який згодом став першим радянським начальником батька.

(«Галицька брама», №24. 1996).