«Пропала грамота»; Режисер Борис Івченко; Кіностудія ім. О. Довженка, 1972

Саме так, втрачений сміх. Ця назва справді підходить для рецензії на заборонений український фільм, який є українським не лише тому, що реалізований на території чи на кошти УРСР, а й за змістом. Цікаво, що і твір Гоголя український за змістом, одначе цю «українськість» письменник розглядає в контексті імперії. Та на папері – самодостатній національний твір, тобто такий, що спирається на українське культурне надбання.

Але українська кінокомедія «Пропала грамота», а заразом і українська сміхова культура, відходять у минуле. І це найгірше. Сучасна молодь навіть не знайома з українським гумором, смішне в теперішнього покоління міцно пов’язане з російською мовою і культурою. «Пропала грамота» – це фільм, на який варто орієнтуватися українським кінематографістам, замість гнатися за європейськими нагородами чи повторювати низькоякісний російський культурний продукт.

Питомий український гумор дещо складніший від популярного нині. Він легкий і ненав’язливий, він зазвичай нікого не ображає, бо переважно смішною в жарті є сама ситуація, а не персонажі. Навіть за радянських часів українську сміхову культуру визнавали, звісно, в межах політики «інтернаціоналізму»: виходили журнал «Перець», книжки з жартами (сама таку маю, називається «Добрий день, сусіде!», видання 1971 року), твори Остапа Вишні. Тоді це мало вихід на широку аудиторію. А гумор у культурі є аспектом повноцінності, чи то пак повнокровності. І сміх в українській культурі посідав важливе місце чи не з самого початку – чого варта тільки «Енеїда» корифея української літератури Котляревського. Чи «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» того самого Гоголя. Все в нас було здавна, погано тільки те, що українці не цінують свого, звикли до штучно причепленого до них ярлика меншовартості.

Подорож козака Василя з грамотою до цариці сповнена не тупими ґеґами з закадровим сміхом, а легким гумором. Життєствердна комедія саме про український погляд на світ, так би мовити, «зі свого кутка». Тим вона й цінна, можливо, саме тому цей фільм і заборонили показувати глядачам. Ключовим у життєствердній концепції фільму є головний герой козак Василь, якого зіграв Іван Миколайчук. Він пробивний, він нічого не боїться, не пасує перед труднощами. Що найважливіше – він зберігає заряд позитиву, заряд доброго настрою в будь-якій ситуації. Для сучасного покоління став стереотипним персонаж в українській літературі, що постійно страждає, якого мучать якісь зловорожі пани чи ще хто-небуть, себто персонаж-страдник, його можна тільки пожаліти. Козак Василь – антипод цьому вкоріненому стереотипу. Він діє, не зважаючи ні на кого. Гоголь змальовує свого головного героя так: «…на свій час козак був непростий. Знав він де твердо-он-то, і де слово-титлу поставити. У свято бувало так одпече апостола в церкві, що куди якомусь теперішньому поповичеві. А за тодішніх часів, самі знаєте, коли зібрати грамотіїв з усього Батурина, то нема чого й шапки підставляти, – всіх в одну жменю збирай. Отже не диво, що усякий зустрічний вклонявся дідові мало не до пояса». Тобто він був освіченим і розумним, а це несе певне символічне навантаження, якщо накласти на сучасні реалії, тобто це людина, яка вирізняється серед інших рівнем свідомості, зацікавленості в розвитку держави/народу/міста/громади, простіше кажучи – в суспільному поступі.

На початку фільму є контраст – битва та спокійний побут. Василь скніє в себе в хаті, йому потрібен простір, діяльність, пригоди. Хоч у битві він багато втрачає, та йому необхідна ця боротьба.

Такий активний і повноцінний українець цілковито суперечив самій культурній парадигмі СРСР. Адже повноцінним у Країні рад був тільки один народ, решта – це молодші брати, які, на відміну від старшого, обов’язково в чомусь недосконалі, смішні чи недолугі. Їм постійно «на харошем русском язике» вказувалося їхнє місце. Радянська влада в жодному разі не могла допустити, щоб пересічні українці відчули себе не гіршими за панівний народ. Вірність цій радянській парадигмі й досі можна помітити в російській кінопродукції. Та й на українському телебаченні таких культурних атавізмів достатньо.

До певної міри шаржем став епізод від’їзду козака Василя з села. Чи не кожен хотів передати цариці якесь прохання. Це висміювання сліпої віри в «доброго володаря», який нібито всемогутній, але він не знає, як бідує народ, а злі чиновники замилюють йому очі, щоб і надалі знущатися з нещасних. Тільки хлопчик-підліток, для якого мати випрошувала державної служби, виявив бажання сам керувати своєю долею, він нічого не просить. Наприкінці фільму жінка питає Василя, чи випросив він служби для її хлопця, той садить хлопчика на свого коня й каже: «Людям служи!». Загалом у фільмі досить виразно лунає заклик брати долю в свої руки і не скаржитися ні на кого, крім, можливо, на себе.

Врешті, після багатьох перепон, що постали перед козаком Василем та його побратимом через не зовсім старанну працю Доброго чорта, вони таки добираються до Петербурга. Як він і уявляв, у палаці він бачить найкращу жінку в світі – свою дружину. Хоч це й звичайний портрет, але на підготовлену до надзвичайного свідомість він справляє враження. Всі ті ідоли у центрі імперії – усього навсього мальовані в думках її населення, насправді ваги особливої не мають, значення їм надають самі люди. Тобто влада від народу, й вона доволі примарна.

Має місце «подвійний» приїзд козака Василя з побратимом Андрієм. Спершу вони нібито соромляться того, що не бачили цариці. Але за «другим» приїздом вони просто підігрують ілюзіям селян, не виказуючи себе. Та це підігрування лише для того, щоб задовольнити потреби всіх прохачів, які насправді не потребують ніякої цариці. Все в їхніх силах. Та якби козаки визнали, що ніякої цариці вони не бачили, та й не дуже зрозуміло, чи існує вона насправді, селяни їх точнісінько засміяли б. Їхня свідомість тут упирається в межі загальновизнаного можливого, що дуже часто заважає думати про можливе, себто йдеться про певні рамки, закладені в людській свідомості.

Радянській владі було чого боятися «Пропалої грамоти». Ця комедія могла зірвати шори з покірного радянського українця і змусити його, що лякало владу найбільше, замислитися.