26 лю­то­го в Бу­дин­ку кіно відбув­ся вечір, при­свя­че­ний 70-літтю кіно­ре­жи­се­ра Бо­ри­са Івчен­ка. Ко­ле­ги й рідні зга­да­ли Бо­ри­са Вікто­ро­ви­ча, йо­го стрічки, а по за­вер­шенні – пе­ре­гля­ну­ли фільм «Про­па­ла гра­мо­та».

Бо­рис Івчен­ко на­ро­див­ся 1941 ро­ку в м. За­поріжжі в ро­дині відо­мо­го ре­жи­се­ра те­а­т­ру і кіно Вікто­ра Іларіоно­ви­ча Івчен­ка. З 1966-го, закінчив­ши ре­жи­серсь­кий фа­куль­тет Київсько­го дер­жав­но­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва ім. І. Кар­пен­ка-Ка­ро­го, пра­цю­вав у штаті Київської кіно­с­тудії ху­дожніх фільмів ім. О. До­вжен­ка.

По­ста­вив фільми: «Ан­т­ракт» (1966), «Ан­нич­ка» (1968), «Оле­ся» (1971), «Про­па­ла гра­мо­та» (1972), «Ко­ли лю­ди­на посміхну­ла­сь» (1973), «Ма­ри­на» (1974), «Пам’ять землі» (1976; спільно з Б. Сав­чен­ком), «Під сузір’ям Близ­нюків» (1978), «За­в­т­рашній хліб» (1980), «Зо­ря­не відро­д­жен­ня» (1982), «Рап­то­вий ви­кид» (1983) «Не­би­лиці про Іва­на» (1989)та інші. По­мер 1990 ро­ку.

Во­ло­ди­мир Са­вельєв, кіно­ре­жи­сер:

«Про­па­ла гра­мо­та» – кра­щий фільм ос­танніх 50 років; унікаль­ний твір. Про­шу ви­ба­чен­ня в Олек­сан­д­ра Пе­т­ро­ви­ча До­вжен­ка, бо вва­жаю «Про­па­лу гра­мо­ту» вер­ши­ною по­етич­но­го кіно: як у ній оспіва­но ве­лич ма­ль­ов­ни­чої Ук­раїни! Бо­рис Івчен­ко й Іван Ми­ко­лай­чук (го­во­ря­чи про «Про­па­лу гра­мо­ту», я не мо­жу розділи­ти ці прізви­ща) своїм фільмом торк­ну­ли­ся по­нят­тя «нація».

Віталій Зи­мо­вець, кіно­о­пе­ра­тор:

1990 ро­ку, пра­цю­ю­чи опе­ра­то­ром студії «Рось», я з ко­ле­гою (теж опе­ра­то­ром) шу­кав «на­ту­ру» для чер­го­во­го фі­ль­му…

– А да­вай­те, – ка­жу, – гай­не­мо ту­ди, де «Про­па­лу гра­мо­ту» зніма­ли!

– Гля­дачі впізна­ють краєви­ди.

– Та там такі місця, що не впізна­ють, – відповідаю.

І ми гай­ну­ли… І зустріли там ча­ба­на Іва­на, ко­т­рий зняв­ся в «Про­палій гра­моті». «Що, хлопці, зніма­ти­ме­те кіно?» – за­пи­тав він нас. Роз­го­во­ри­ли­ся, і в тій роз­мові не раз ви­ри­на­ло Бо­ри­со­ве ім’я. А зго­дом, по­вер­нув­шись до Києва, я збаг­нув, що Бо­рис по­мер бук­валь­но на­ступ­но­го дня після тих наших спо­гадів...

Ми з Бо­ри­сом то­ва­ри­шу­ва­ли. Бо­ря пло­менів яко­юсь над­зви­чай­но світлою ау­рою; улюб­ле­ною ж йо­го фра­зою бу­ли сло­ва: «Ми пе­резніме­мо».

Най­с­кладнішим епізо­дом у «Про­палій гра­моті» ви­я­вив­ся «За­ча­ро­ва­ний ліс». 8 трав­ня 1972 ро­ку (вихідно­го дня, ко­ли твор­ча гру­па відпо­чи­ва­ла) Бо­рис, Те­тя­на Куль­чиць­ка (ди­рек­тор кар­ти­ни) і ваш покірний слу­га ви­летіли до Ад­ле­ра: га­да­ли, що та­кий ліс знай­де­мо са­ме там, ад­же південь відо­мий своїм сам­ши­то­вим гаєм. По­за тим, ми вод­но­час не по­ли­ша­ли надію підшу­ка­ти потрібну на­ту­ру на Пол­тав­щині. І якось не­по­далік се­ла Крас­но­горівки, за 300–400 метрів від Псла, вгледіли озер­це з кілько­ма ста­ри­ми де­ре­ва­ми...

Зйом­ки роз­по­ча­ли на­прикінці трав­ня. Ви­ка­чав­ши во­ду з озер­ця, «до­са­ди­ли» ста­рих де­рев, збу­ду­ва­ли поміст (ак­то­ри, біжу­чи озе­ром, ма­ли «кур­су­ва­ти» по ньо­му), за­ка­ча­ли во­ду і, зре­ш­тою, зня­ли епізод.

Ма­ло хто знає, що в «Про­палій гра­моті» по­ви­нен був зніма­ти­ся Ле­онід Би­ков – у ролі чор­та Ку­ця. Та, по­за­як він зла­мав но­гу, чор­та зіграв Во­ло­ди­мир Глу­хий. Ле­онід чи­ма­ло привніс і в підго­тов­чий період цьо­го фільму. Фра­за, яку по­бра­ти­ми (Ана­толій Бар­чук, Во­ло­ди­мир Ша­ка­ло) «ви­го­ло­шу­ють» із кот­ла з кип­ля­чою смо­лою: «Як­що тут усі по­па­да­ли, то що ж тоді в Ту­реч­чині ро­бить­ся?» – це сло­ва з тих кни­жок, які про­чи­тав Би­ков.

«Про­палій гра­моті» су­ди­ло­ся про­ле­жа­ти на по­лиці 16 років… У Москві кіно­чи­нов­ни­ки, пе­ре­гля­нув­ши кар­ти­ну, пе­ре­по­ло­ши­ли­ся. «Що ж це ви­хо­дить (йшло­ся про епізод з імпе­ра­т­ри­цею): ук­раїнський на­род дає ля­па­са ве­ли­ко­му російсько­му на­ро­дові?!» За­га­лом бу­ло над­ру­ко­ва­но 125 копій стрічки, що­прав­да, з «пе­ре­роб­ле­ним» фіна­лом.

Ди­ву­ю­ся, чо­му, го­во­ря­чи про ук­раїнське по­етич­не кіно, нині зга­ду­ють здебільшо­го три прізви­ща: Іллєнко, Ми­ко­лай­чук, Оси­ка? Їх значно більше.

Уже пер­ший фільм Бо­ри­са Івчен­ка ко­рот­ко­ме­т­раж­ний чор­но-білий «Ан­т­ракт» (йо­го дип­лом­на ро­бо­та) – оповідь про відо­мо­го (не тільки в тодішньо­му СРСР, а й у світі) міма Ле­оніда Енгіба­ро­ва – вирізняється по­етич­ним сти­лем ви­ко­нан­ня.

Не­що­дав­но на од­но­му із засідань Спілки кіне­ма­то­гра­фіс­тів Ук­раїни я з ко­ле­га­ми по­ру­шив пи­тан­ня про те, щоб бо­дай по­смерт­но відзна­чи­ти внесок Бо­ри­са Івчен­ка в ук­раїнський кіне­ма­то­граф: Національ­ною премією імені Та­ра­са Шев­чен­ка або тим чи іншим зван­ням. Ніхто цих слів не по­чув...

Мені по­та­ла­ни­ло пра­цю­ва­ти з Бо­ри­сом у двох кар­ти­нах. Він завжди знав, чо­го воліє і що ро­бить. Се­не­ка ж на­вчав: «Як­що не знаєш, ку­ди пли­веш, по­пут­но­го вітру не впіймаєш».

На­та­ля Івчен­ко, се­с­т­ра Б. Івчен­ка:

У Бо­ри­сові віддзер­ка­ли­ли­ся кращі ри­си на­ших бать­ка й ма­тері. Він був інтро­вер­том: із тих, ко­го не потрібно роз­ва­жа­ти. У школі йо­му бу­ло неціка­во; Бо­ря, як ка­жуть, «по­га­но на­вчав­ся», на­томість – ба­га­то чи­тав (це бу­ли тво­ри, які «ви­пе­ре­д­жа­ли» йо­го вік) і ро­бив гу­мо­ри­с­тичні за­ма­ль­ов­ки.

Бо­ри­са мож­на вва­жа­ти «ви­роб­нич­ни­ком»: з три­над­ця­ти років він пра­цю­вав на знімаль­но­му май­дан­чи­ку, а, по­до­рослішав­ши (в інституті на­вчав­ся в май­стерні бать­ка – В.І. Івчен­ка), був прак­тич­но го­то­вий до ро­бо­ти в кіно. Бо­ря по­чав тру­ди­ти­ся ра­зом із бать­ком. І в цьо­му кри­ли­ся склад­нощі. А ще Бо­рис мав ко­ло­саль­ний пе­да­гогічний та­лант, як і бать­ко.

Май­же всі Бо­ри­сові фільми при­свя­чені жінкам: «Ан­нич­ка», «Оле­ся», «Інга», «Ма­ри­на»… Він тре­пет­но ко­хав Га­ли­ну Польсь­ких, з якою по­знай­о­мив­ся 1963-го. Во­на – лю­бов усь­о­го йо­го жит­тя. Про­те Бо­ря жив і пра­цю­вав у Києві, а Га­ли­на – в Москві…

«Про­па­ла гра­мо­та» – улюб­ле­ний фільм Бо­ри­са; він пе­рей­мав­ся тим, що відзня­ту кар­ти­ну не по­ба­чи­ли гля­дачі.

Над­зви­чай­но важ­ко Бо­ря пе­ре­жив бать­ко­ву смерть, а по­то­му – й Іва­но­ву.

До 60-річчя Бо­ри­са студія «КТМ» зня­ла 30-хви­лин­ний фільм «Любі мої… Хо­роші. Бо­рис Івчен­ко» (2001). Дя­кую йо­го ав­то­рам (ре­жи­се­рові Сергію Іуши­ну, про­дю­се­ру Сергію За­тулі) за те, що зібра­ли спо­га­ди про Бо­ри­са йо­го ко­лег.

Із фільму «Любі мої… Хо­роші. Бо­рис Івчен­ко»:

Іван Га­в­ри­люк, на­род­ний ар­тист Ук­раїни:

Ре­жи­су­ра Бо­ри­са Івчен­ка бу­ла ти­хою, але чіткою. Він знімав про лю­бов!!! Так, із трьо­ма зна­ка­ми ок­ли­ку. По смерті Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка Бо­ря втра­тив інте­рес до жит­тя.

Кость Сте­пан­ков, на­род­ний ар­тист СРСР:

Бо­рис лю­бив про­фесію, як жінку. У ро­боті був делікатним і до бе­зум­ст­ва скром­ним, силь­но лю­бив ак­торів, довіряв їм. Іван Ми­ко­лай­чук був йо­го най­б­лиж­чим дру­гом. Їхня друж­ба за­ро­ди­ла­ся під час зйо­мок «Ан­нич­ки».

Бо­рис Сав­чен­ко, кіно­ре­жи­сер:

За кор­до­ном – на міжна­род­но­му кіно­фе­с­ти­валі в Пном­пені (Кам­бо­д­жа) – за фільм «Ан­нич­ка» Бо­рис от­ри­мав особ­­ли­вий приз – «Зо­ло­ту ба­ш­ту Бай­о­на» (півто­ра кіло­грами чи­с­то­го зо­ло­та). Тоді як на рідних те­ре­нах усі пе­ре­мов­ча­ли, усім бу­ло вигідно пе­ре­мов­ча­ти: ні премії, ні зван­ня… «Про­па­лу гра­мо­ту» він зда­вав чо­ти­ри ра­зи! Чи­нов­ни­ки вва­жа­ли, що ця кар­ти­на вно­сить роз­брат у сто­сун­ки ук­раїнсько­го й російсько­го на­родів.

Раїса Не­дашківська, на­род­на ар­ти­ст­ка Ук­раїни:

По­глянь­мо на пор­т­рет Бо­ри­са! Яку пре­крас­ну мить упіймав Віталій Зи­мо­вець! Це фо­то й нині нас об’єднує. І до­по­ки па­лає свіча – до­по­ки три­ває жит­тя. Так, по смерті Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка Бо­рис нас уже не чув…

Бо­ря до­по­ма­гав Іва­нові з «Ва­ви­ло­ном ХХ»: навіть в од­но­му з епізодів зняв­ся.

Лютий, 2011