Кожна людина народжується творцем, кожна у своїй справі, і кожна в міру своїх сил і можливостей повинна творити, щоб найкраще, що в неї є, залишилося після неї.

О. Вампілов. П’єса «Старший син»

Життя свого покоління, його драму Олександр Вампілов відчував надзвичайно глибоко. Драматург, добре знайомий з творчістю Фіцджеральда, Ремарка, Гемінґвея відгукувався про своє покоління, як про «втрачене»: «На Заході говорять про “втрачене покоління”, а хіба в нас не так?» І, звичайно, чуйний і проникливий Вампілов достеменно вловлював цю схожість, прикмети «розгубленості». Перша світова війна забрала мільйони життів і залишила незгладимі сліди на психіці людей, особливо тих, хто воював і, повернувшися з війни, змушений був вливатися в повсякденне життя. Схоже було і після Другої світової війни. І тому молоде, мисляче покоління Вампілова перебувало в стані суперечності, внутрішнього сум’яття і роздвоєння.

Творчість О. Вампілова і В. Шукшина принесли в літературу кінця 1960-х років настрій розгубленості, непевності, розчарування в житті, себто настрій, протилежний оптимізму відлиги. Вочевидь було, що так звані зміни мали лише зовнішній характер.

Олександр Валентинович Вампілов (по батькові бурят) народився і виріс в Іркутському краї, тайговій глушині. Його батьки були вчителями. Але в 1938 році батька репресували і розстріляли. Олександр виріс без батька, і ця травма все життя нагадувала про себе незагойною раною, що, безумовно, відгукнулося в творчості драматурга. Тим більше, що ім’я Олександра батько дав синові невипадково. На честь Олександра Пушкіна, бо той народився через сто років з дня смерті поета. Крім того, була ще одна обставина, не зовсім звичайна. Батькові Олександра, незадовго перед народженням сина, снилися бесіди з російськими письменниками: Львом Толстим, Максимом Горьким. Тому Валентин Вампілов в листах до дружини писав: «Невже син народиться письменником?» Так і сталося. Але Олександр Вампілов став не просто письменником, а рідкісним самородком, володіючи великим даром – бачити і розуміти життя, співпереживати, тонко відчувати природу і навколишній світ. Олександр Вампілов мав широке і щедре серце, той рідкісний скарб, завдяки якому і народжується справжній письменник, тобто народжується духовно.

Писати і друкуватися О. Вампілов почав ще студентом. Навчався в інституті на історико-філологічному факультеті, де пробовував свої сили в невеличких замальовках і нарисах. Перше його оповідання було опубліковано 4 квітня 1958 року в газеті «Іркутський університет» і називалося «Збіг обставин». Воно дало назву першій книжці письменника, його єдиному прижиттєвому збірнику прози, що вийшов 1961 року в Іркутську і де було дев’ять оповідань: «Сумочка до ребра», «Побачення», «Фінський ніж і персидський бузок» та ін.

Утім, проза Вампілова цікава і важлива, насамперед, як передісторія його театру. У ній можна простежити творчу еволюцію письменника, а також те, що належало літературі кінця 60-х, а що було глибоко індивідуальним, що зробило згодом газетного репортера драматургом Олександром Вампіловим. Герої його прози – люди найрізноманітніших професій: будівельники і лісоруби, робітники залізниць та медсестри, чесні громадяни і шахраї, але це завжди – люди повсякденності, буденного дня. Вампілов-нарисовець обирає просту, довірливо дружню інтонацію, а спосіб життя і душевний лад своїх героїв передає з симпатією і доброзичливістю. Улюблена фабульна схема Вампілова-прозаїка – анекдот, прийом – парадокс. «Парадокс як точний засіб мислення, як найяскравіший і стислий вираз сутності нормального звичайного», – так визначав він у своєму есе про О’Генрі, яке написав до столітнього ювілею класика. І все ж, головне в ранній прозі Вампілова не оригінальні сюжети, не гумор, не сатира, а потяг до театру.

Тлом для основних чотирьох п’єс драматурга стала російська глибинка – Сибір, так звана духовна і географічна провінція Росії.

Драматургія Олександра Вампілова на сценах театрів України у XX–XXI ст.

В українському театральному просторі зацікавлення творчістю О. Вампілова почалося вже після його загибелі (17 серпня 1972 р.) З 1973-го по 2016 рік за його п’єсами було поставлено такі вистави: «Старший син» у Дніпропетровському російському театрі ім. Горького (1973); «Провінційні анекдоти» в Київському театрі ім. Лесі Українки (1978); «Прощання в червні» у Київському театрі ім. Івана Франка (1981), Одеському театрі драми ім. Іванова, Запорізькому українському театрі ім. Щорса, Мукачівському російському театрі; «Провінційні анекдоти» в Київському театрі-студії «Постижение» (1988); «Старший син» у Чернігівському молодіжному (1988); «Качине полювання» в Тернопільскому ім. Т. Шевченка (2005), Харківському театрі ім. О. Пушкіна (2008); «Провінційні анекдоти» в Кримському театрі ім. М. Горького, Львівському театрі «Воскресіння» (2012); «20 хвилин з янголом, або Бляха муха» в Одеському драматичному театрі (2012); «Старший син» у Київському Молодому (2004), Київському театрі на Подолі (2012); «Минулого літа в Чулімську» в Київському театрі на Подолі (2011)

Але вдалих постановок було лише кілька. Однією з перших таких удач була комедія «Старший син», поставлена Є. Зубовським в Дніпропетровському російському театрі ім. М. Горького. Сарафанова зіграв Ж. Мельников. Глядачі були в захваті від вистави. Її зіграли понад 200 разів, а в 1977 році відбулися гастролі в Києві, де вистава мала неабиякий успіх у глядача. Як зазначав театрознавець В. Давидов: «І виявляється, що головне у виставі не в парадоксах, яких багато в п’єсі, а в тому людському співчутті своєму героєві, котрим зігріта талановита гра Мельникова». Успіху вистави сприяв також зіграний акторський ансамбль.

1978 року «Провінційні анекдоти» поставив молодий режисер Герман Царьов у Київському театрі ім. Лесі Українки під керівництвом тодішнього художнього керівника Ірини Молостової. Художник – І. Несміянов. Акторський склад: Калошин – А. Решетніков, Угаров – Є. Паперний, Хомутов – А. Подубинський, скрипач Базільский – Д. Бабаєв, Рукосуєв – Є. Балієв, Вікторія – М. Резниченко. Як згадує актор Давид Бабаєв: «В ті часи був важливий сам факт, що в Києві з’явився Вампілов».

Режисер запропонував художникові зробити перекошені меблі, а зверху на глядача наповзали велетенські літери головної газети Радянського Союзу «Правда». Вся ця сценографія була метафорою перекошеного життя готелю «Тайга», де відбувалась дія, і, крім того, містила приховану насмішку над радянською владою.

Виставу випускали в Запоріжжі. Там зіграли прем’єру. Після цього було призначено прем’єру в Києві. Але коли трупа приїхала з гастролей, то дізналася, що в рідному місті грати спектакль дозволили тільки в приміщенні авіазаводу. Інтерес до вистави був такий, що від метро Святошин тяглася черга за квитками. Але зіграли всього десять вистав, оскільки Міністерство культури заборонило спектакль.

У п’єсах О. Вампілова не було «головного» – соціалістичного реалізму, себто прославлення партії і уряду в доступній для них формі. Але й ці десять вистав мали велике значення для тодішнього радянського глядача.

1981 року молодий режисер театру ім. І. Франка В. Козьменко-Делінде поставив «Прощання в червні». Посаду головного режисера театру тоді обіймав Сергій Данченко, який підтримав молодого колегу в його прагненні поставити Вампілова. Режисер виступив і художником-постановником. Загальна атмосфера була дуже світла, літня: посеред сцени розмістили клумбу зі справжніми квітами, а герої, випускники вузу, були вдягнені в білі сорочки. Грали українською мовою в перекладі В. Дарди.

Саме тоді в театрі з’явився талановитий актор Валентин Троцюк. Режисер одразу побачив у ньому вампіловського «зіркового хлопчика» Миколу Колесова. Роль у актора вийшла напрочуд вдалою, і ця особиста акторська інтонація зумовила успіх вистави. Але, на жаль, і її спіткала прикра доля. І вже не через перешкоди з боку влади, а через підступи з боку «своїх»: трупа театру не сприйняла виставу і висловлювалась проти, мовляв, вона не відповідає радянським формам соціалістичного реалізму. Про умовність і метафоричність взагалі не можна було говорити. Тому спектакль протримався на сцені всього два сезони, і його зняли з репертуару.

У жовтні 2004 року в Київському Молодому відбулася прем’єра вистави режисера Євгена Курмана «Старший син». Сценографію виконав учень Данила Лідера – А. Романченко.

На сцені в кілька рядів на мотузках висіли простирадла. Вони відтворювали – в буквальному сенсі – атмосферу провінційного дворика, в умовному – стіни квартири Сарафанова. Грали українською мовою в перекладі В. Дарди. Акторський склад: Сарафанов – В. Сланко, Бусигін – І. Портянко, Сильва – Б. Георгіївський, Ніна – Л. Ребрик, Васєнька – О. Нагрудний, Макарська – Н. Кленіна, Кудімов – Ю. Потапенко.

Жанр, як і зазначено у Вампілова, – комедія. Але в режисерському трактуванні центром був не дует Сарафанов (батько) – Бусигін (син), а Сарафанов. Він мріє все ж таки створити симфонію, яку пише впродовж життя: «Всі люди – брати». І цю мрію втілює всім серцем, всім життям. І це те, чого так не вистачає Бусигіну, який, вирісши без батька, у двадцять років уже розчарувався в житті.

Оригінальний фінал вистави – Сарафанов стоїть на столі і грає на кларнеті, а навколо танцюють усі персонажі. Він вірить і створює омріяний духовний світ, у якому всі люди – брати.

П’єса «Минулого літа в Чулімську» – лебедина пісня творчого шляху О. Вампілова. Це справжня драма життя, позбавлена, на відміну від попередніх («Прощання в червні», «Старший син», «Качине полювання») найменшого натяку на комізм. Поєднання побутової і філософської проблематики підносить твір на рівень видатних зразків психологічної драматургії.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)