Бог­дан Бе­нюк – ар­тист те­а­т­ру і кіно. Закінчив КДІТМ ім. І.Кар­пен­ка-Ка­ро­го (май­стер­ня В.Прий­ма­ка та Ю.Оле­нен­ка; 1978). 1978-1980 – ак­тор Київсько­го те­а­т­ру юно­го гля­да­ча. З 1980 і до­нині – ак­тор Національ­но­го ака­демічно­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. І.Фран­ка. Во­ло­дар премій «Київська пек­то­раль» за ролі в спек­так­лях «Сто ти­сяч» І.Кар­пен­ка-Ка­ро­го (1995) та «Пігмаліон» Б.Шоу (2000). На­род­ний ар­тист Ук­раїни (1996). Ла­у­ре­ат Дер­жав­ної премії ім. О.До­вжен­ка (1998). 1999 ро­ку ра­зом із те­а­т­раль­ним про­дю­се­ром і ре­жи­се­ром М.Гри­ни­ши­ним та ак­то­ром А.Хостікоєвим ство­рив те­а­т­раль­ну ком­панію «Бе­нюк і Хостікоєв». Лауреат премії ім. Т.Шевченка (2008). Про­фе­сор Київсько­го національ­но­го універ­си­те­ту куль­ту­ри і ми­с­тецтв.

Ролі в Те­атрі ім. І.Франка: Віка та Они­син – «Вікентій Пре­му­д­рий» Я.Стель­ма­ха; Юн­га – «За­ги­бель ес­ка­д­ри» О.Корнійчу­ка; Ро­бер­то та Ве­лу­тто – «Моя про­фесія – сеньй­ор з ви­що­го світу» Д.Скар­наччі, Р.Та­ра­бузі; Кум – «Ко­но­топсь­ка відьма» за Г.Квіткою-Основ’яненком (інсценізація Б.Жол­да­ка); Пи­ла – «Сон літньої ночі» В.Шекспіра; Ком­сорг – «Про­щан­ня в червні» О.Вампіло­ва; Те­реш­ко Ко­ло­бок – «Три­бу­нал» А.Ма­кай­о­но­ка; Патісо­не – «Сміх і сльо­зи» С.Ми­хал­ко­ва; Крісті Ме­гон – «Ге­рой За­хо­ду» Дж.Сінга; Па­с­т­ра­на – «Бла­го­че­с­ти­ва Мар­та» Тірсо де Моліна; Слав­ко – «Зли­ва» О.Ко­ломійця; Сол­да­тик – «Регіон» М.За­руд­но­го; Са­му­рай – «Бунт жінок» Н.Хікме­та; Евріал – «Енеїда» І.Кот­ля­ревсь­ко­го; Ко­с­тя – «Аукціон» М.Га­раєвої; Бе­ге­мот – «Май­стер і Мар­га­ри­та» М.Бул­га­ко­ва; Сіре Ми­ше­ня – «День на­ро­д­жен­ня ко­та Ле­о­поль­да» А.Хай­та; Чорт – «Різдвя­на ніч» М.Го­го­ля; Мотл – «Тев’є-Те­вель» Шо­лом-Алей­хе­ма; Цар Плаксій – «Цар Плаксій та Ло­с­ко­тон» В.Си­мо­нен­ка; Ан­ге­лок – «Гріх» В.Вин­ни­чен­ка; Принц-дофін – «Біла Во­ро­на» Ю.Риб­чинсь­ко­го, Г.Та­тар­чен­ка; Ка­лит­ка – «Сто ти­сяч» І.Кар­пен­ка-Ка­ро­го; Той, що греблі рве – «Лісо­ва пісня» Лесі Ук­раїнки; Юр­ко­вич – «Та­лан» М.Ста­риць­ко­го; Ца­хес – «Крихітка Ца­хес» за Гофманом (інсценізація Я.Стель­ма­ха); Езоп – «Езоп» Г.Фігей­ре­до; Швейк – «Швейк» Я.Га­ше­ка; Елфрід Дулітл – «Пігмаліон» Б.Шоу; Ян – «Сен­ти­мен­таль­ний круїз» Т.Кан­да­ла; Каспер – «Легенда про Фауста» за Йоганном Шпісом, Крістофером Марло, Гейсельбрехтом; Коч­ка­рь­ов – «Од­ру­жен­ня» М.Го­го­ля.

Ролі в те­а­т­ральній ком­панії «Бе­нюк і Хостікоєв»: Швейк – «Швейк» (ре­жи­сер М.Гри­ни­шин); Ан­тоніо, Ве­лут­то – «Сеньй­ор з ви­що­го світу» (ре­жи­сер А.Хостікоєв); Джордж – «Про ми­шей та лю­дей» (ре­жи­сер В.Ма­ла­хов); Ко­шон, Бла­зень, Кар­ди­нал Вінче­с­терсь­кий – «Біла во­ро­на. Жан­на Д’Арк» (ре­жи­сер А.Хостікоєв); Іван Ка­рась – «За­ду­наєць за по­ро­гом» (ре­жи­сер А.Хостікоєв).

Був задіяний в ан­т­ре­приз­них ви­с­та­вах: «Не бо­ю­ся сіро­го во­вка» (ре­жи­сер А.Жол­дак), «Яго» (ре­жи­сер В.Ма­ла­хов). 

Зняв­ся у фільмах: «Ати-ба­ти, йшли сол­да­ти…» (1976); «Дип­ло­ма­ти ми­мо­волі» (1978); «Женці» (1978); «Грандіоз­на роз­мо­ва» (1981); «Жіночі ра­дощі і пе­чалі» (1982); «Ща­с­тя Ни­ки­фо­ра Буб­но­ва» (1983); «Мир­го­род та йо­го меш­канці» (1983); «За­губ­лені в пісках» (1984); «Філер» (1987); «Да­ма с па­пу­гою» (1988); «Відьма» (1990); «Сеніт зон» (1990); «Іміта­тор» (1990); «Бля» (1990); «Із житія Ос­та­па Вишні» (1991); «Ко­му вго­ру, ко­му вниз» («Шо­ко­лад­ний бар») (1991); «Вірний Рус­лан» («Історія ка­ра­уль­ної со­ба­ки») (1991); «Капітан Кро­кус» (1991); «Для домашнього о­гни­ща» (1992); «Фуч­жоу» (1993); «Браві хлопці» (1993); «Зо­ло­те кур­ча» (1993); «Капітан „Кро­кус“» (1994); «Мос­каль-чарівник» (1995); «Те­ле­фон поліції 110» (1998); «Чор­на ра­да» (2000); «Уть­о­сов. Пісня за­вдовжки в жит­тя» (2006); «Ко­ли на неї зовсім не че­каєш» (2007); «Таємни­чий острів» (2008); «Кан­да­гар» (2010).

– Бог­да­не Ми­хай­ло­ви­чу, го­голівський – 2009-й – рік пода­ру­вав вам роль Коч­ка­рь­о­ва у ви­с­таві «Од­ру­жен­ня». За­про­шен­ня від ре­жи­се­ра Ва­лен­ти­на Козь­мен­ка-Делінде бу­ло не­сподіва­ним, очіку­ва­ним?

– Спер­шу йшло­ся про те, що Коч­ка­рь­о­ва гра­ти­ме Олек­сандр Логінов, Под­ко­ль­осіна – ваш покірний слу­га, а жіночі ролі – Іри­на До­ро­шен­ко, Поліна Ла­зо­ва, Люд­ми­ла Смо­родіна, Лю­бов Ку­бюк. Ре­жи­сер пла­ну­вав по­ста­ви­ти ви­с­та­ву, за­лу­чив­ши ак­торів-од­но­курс­ників. Утім, ми­нув рік, й ідея пе­ре­рос­ла в іншу якість. Ва­лен­тин за­те­ле­фо­ну­вав і обе­реж­но поціка­вив­ся: «Бог­да­не, як ти ста­виш­ся до то­го, щоб зігра­ти Коч­ка­рь­о­ва?». «Роль Коч­ка­рь­о­ва та­ка са­ма ціка­ва, як і роль Под­ко­ль­осіна, – відповідаю. – Я в змозі зігра­ти і пер­шу, і дру­гу, го­ло­вне – щоб у ме­не вірив ре­жи­сер». Так Ва­лен­тин «пе­ре­кроїв» склад ви­ко­навців.

– 1843 ро­ку в Москві пер­шу прем’єру «Од­ру­жен­ня» пре­зен­ту­ва­ли Ми­хай­ло Щепкін (Под­ко­ль­осін) і Ва­силь Жи­вокіні (Коч­ка­рь­ов). Сергій Ак­са­ков, який за до­ру­чен­ням Го­го­ля на­гля­дав за по­ста­нов­кою, вва­жав та­кий роз­поділ ро­лей не­вда­лим, на­пи­сав­ши Ми­колі Ва­си­ль­о­ви­чу: «Я не ро­зумію, ми­лий дру­же, ва­шо­го при­зна­чен­ня ро­лей. Як­би Коч­ка­рь­о­ва грав Щепкін, а Под­ко­ль­осіна – Жи­вокіні, п’єса пішла б кра­ще. За вла­с­тивістю сво­го та­лан­ту Щепкін не в змозі гра­ти мля­ве й нерішу­че створіння, а Жи­вокіні, гра­ю­чи жи­вий ха­рак­тер, не в змозі ут­ри­ма­ти­ся від звич­них своїх фарсів і рухів, які без­пе­рерв­но ви­во­дять йо­го з ха­рак­те­ру пре­зен­то­ва­но­го ним пер­со­на­жа. Во­ни воліють поміня­ти­ся ро­ля­ми». Ак­то­ри та­ки поміня­ли­ся, і ви­с­та­ва ста­ла цікавішою. Чи не волієте по­вто­ри­ти та­ку транс­фор­мацію?

– Ідея ціка­ва. Га­даю, пе­ре­дусім ми з Ана­толієм Хостікоєвим її ре­алізуємо в нашій те­а­т­ральній ком­панії (в най­б­лижчій ви­с­таві – «Дон Кіхот»). Сво­го ча­су в Те­атрі імені Фран­ка ми мріяли в та­кий спосіб «оно­ви­ти» спек­такль «Отел­ло»: од­но­го ве­чо­ра Бе­нюк грає Яго, на­ступ­но­го – Отел­ло... Окрім усь­о­го, при­вер­та­ло б ува­гу і зма­ган­ням ак­торів; од­нак до втілен­ня цьо­му за­ду­му спра­ва досі не дійшла.

У кож­но­му разі та­кий варіант «онов­лен­ня», за яко­го ви­ко­навці міня­ють­ся ро­ля­ми, – до­волі ри­зи­ко­ва­ний (хто знає, як во­но вда­ло­ся б). Для гідно­го ре­зуль­та­ту тре­ба ма­ти двох по­туж­них (у сенсі май­стер­ності) ак­торів, спро­мож­них «підня­ти» но­во­вве­ден­ня. Про­те, як­що такі є і як­що обид­ва ма­ють по­зи­тив­ну ау­ру, то їм подібна транс­фор­мація до сна­ги.

– Коч­ка­рь­ов у ва­шо­му ви­ко­нанні на­га­дує су­час­но­го пер­со­на­жа, який у графі «Сімей­не ста­но­ви­ще» пи­ше: «Без­вихідне»…

– Ре­жи­су­ра Ва­лен­ти­на Козь­мен­ко-Делінде ба­зу­ва­ла­ся на чис­лен­них «на­го­во­рах». Твор­ча гру­па у своєму колі об­го­во­рю­ва­ла ма­теріал, «пе­ре­ми­на­ла», «пе­ре­жо­ву­ва­ла» йо­го, і то бу­ло вель­ми важ­ли­вою скла­до­вою ро­бо­ти над рол­лю. Вдру­ге в житті я пра­цю­вав із ре­жи­се­ром, який прак­ти­кує «на­го­во­ри». Упер­ше то бу­ло з Во­ло­ди­ми­ром Ог­лобліним, який більшість своїх ви­с­тав вирішу­вав за сто­лом і ак­то­ри яко­го, «став­ши на но­ги» (вий­шов­ши на кін), чітко зна­ли, що ро­би­ти.

Ва­лен­тин роз­повідав про жит­тя Го­го­ля, час у яко­му він пи­сав, фан­та­с­ма­горії Ми­ко­ли Ва­си­ль­о­ви­ча… Зре­ш­тою, ми спільни­ми зу­сил­ля­ми на­ма­га­ли­ся зро­зуміти: що до­во­дить ко­жен із пер­со­нажів, за­для чо­го він чи­нить так, а не інак­ше і чо­го праг­не на­справді. Тоб­то шу­ка­ли відповідь на за­пи­тан­ня: «Для чо­го ми всі існуємо на сцені?». Так мо­го пер­со­на­жа вит­лу­ма­чи­ли як своєрідну ди­на­мо-ма­ши­ну, ге­не­ра­тор, який за­спо­коює свою ду­шу тільки тоді, ко­ли ба­чить на­го­ду зміни­ти, «заміси­ти» но­вий сю­жет (бай­ду­же, що не у влас­но­му, а в житті дру­га) тих подій, які вже ко­лись пе­ре­жив.

– На­разі ви граєте фак­тич­но прем’єру: по­ка­за­но мен­ше де­сят­ка «Од­ру­жень». Чи по­го­д­жуєте­ся з твер­д­жен­ням, мов­ляв, аби «пла­ва­ти в ролі» тре­ба відігра­ти 15–20 ви­с­тав?

– Прав­да в цьо­му є. Те­атр ціка­вий ак­то­рам са­ме че­рез те, що на­дає мож­ливість фан­та­зу­ва­ти. Що більше ви­с­тав відігра­но, то більший за­пас і шир­ша палітра то­го по­ля, яке ак­тор не обійняв. По­яс­ню. Якось Сергій Во­ло­ди­ми­ро­вич Дан­чен­ко на­вчав: «Існу­ють рам­ки ролі. Ство­рю­ю­чи пер­со­на­жа, ти не по­ви­нен ви­хо­ди­ти за них. Твоя фан­тазія му­сить бу­я­ти в ок­рес­ле­них ме­жах. По­за тим, ба­га­то ва­жить, яку відстань від цих ра­мок до гля­да­ча ти за­ли­шаєш. Як­що чи­ма­лу – гля­дач ба­чить вель­ми не­ве­лич­ку кар­тин­ку, як­що ж ста­виш рам­ки як­най­б­лиж­че до ньо­го, то простір пе­ред йо­го очи­ма, ска­за­ти б, роз­ши­рюється, і він за­ува­жує речі, яких не ба­чив, ко­ли рам­ки бу­ли на ве­ликій відстані». Тож усе за­ле­жить від фан­тазії ар­ти­с­та, від то­го, як він по­ве­де гля­да­ча.

Ко­ли за спи­ною чи­ма­ло відігра­них ви­с­тав, пев­на річ, ви­ко­навці по­чу­ва­ють­ся вільніши­ми, і ви­с­та­ва від то­го тільки ви­г­рає, що­прав­да, за однієї умо­ви: ре­жи­серсь­кий дик­тат має бу­ти та­ким са­мим по­туж­ним, як і під час пер­ших ви­с­тав. Ре­жи­сер по­ви­нен не­впин­но «виміта­ти» всі ті ак­торські огріхи, які час від ча­су з’яв­ля­ють­ся. Крім то­го, важ­ли­во, щоб ви­ко­навці дба­ли про ак­торсь­кий ан­самбль, ад­же ви­с­та­ви по­чи­на­ють роз­си­па­ти­ся са­ме тоді, ко­ли роз­ва­лю­ють­ся ан­самблі, ко­ли ко­жен з ак­торів тяг­не во­за у свій бік.

Справді, нині гра­ти­му та­ки прем’єрне «Од­ру­жен­ня», про­те ме­не не по­ли­шає відчут­тя, що я зай­ня­тий у цій ви­с­таві дав­но.

– Во­ло­ди­мир Ог­лоблін, ваш учи­тель, близь­ко трид­ця­ти років то­му ох­ре­с­тив вас май­бутнім Мар’яном Кру­шель­ниць­ким, нині ж ваші ко­ле­ги-«франківці» за­зна­ча­ють, що прак­тич­но в кожній ролі Бог­дан Бе­нюк над­зви­чай­но ор­ганічний. Як уни­каєте фальші?

– Учи­тель за­ува­жу­вав: «Що три­валіший проміжок ча­су, про­тя­гом яко­го ак­тор зберігає в собі здатність сприй­ма­ти світ че­рез ди­тя­чу без­по­се­редність і наївність, то міцніший інте­рес до ньо­го як до ак­то­ра». Ор­ганічність – це віра в те, що тобі про­по­ну­ють. Ди­тині (аби во­на не гра­ла­ся в ка­люжі) ка­жуть: «Не всту­пай ту­ди, бо то – мо­ре». Не­на­ро­ком всту­пив­ши, ди­ти­на жа­хається: «Це ж мо­ре!». Ду­маю, що ор­ганічність – з чис­ла тих ре­чей, яки­ми об­да­ро­вує Бог і які зго­дом впа­да­ють в око бать­кам, учи­те­лям – тим, хто спро­мож­ний їх роз­ви­ну­ти. То­му, влас­не, й важ­ли­во, щоб у те­а­т­рах пра­цю­ва­ли «руді се­ри», здатні за­ра­зи­ти ак­то­ра тією чи іншою ро­бо­тою, по­лю­би­ти йо­го, повіри­ти в ньо­го. Я ніко­ли не мріяв про ролі, оці «руді се­ри» по­всяк­час при­хо­ди­ли і «ви­с­ва­ту­ва­ли» ме­не за ту роль, яку при­го­ту­ва­ли.

– Роз­крит­тю ор­ганічності спри­я­ють і хо­роші парт­не­ри. Ма­ло не кож­ний спек­такль, де ви граєте в тан­демі з Ана­толієм Хостієкоєвим, ан­шла­го­вий.

– Так, парт­не­ри – ко­ло­саль­на скла­до­ва успіху, особ­ли­во, ко­ли це та­ла­но­виті, добрі лю­ди, здатні «пра­цю­ва­ти на ню­ан­сах». Зре­ш­тою, ко­жен ре­жи­сер на­ма­гається ство­ри­ти ан­самбль з ак­торів, на­ла­ш­то­ва­них на од­ну хви­лю.

– В’яче­сла­ва Ти­хо­но­ва на­зи­ва­ли ак­то­ром, який по­бо­ров фак­ту­ру: син робітни­ка із зовнішністю ари­с­то­кра­та зіграв кра­що­го трак­то­ри­с­та Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу. Бог­дан Бе­нюк, зіграв­ши Ка­лит­ку, Езо­па, Бе­ге­мо­та, Ца­хе­са, до­нині – не­пе­ре­вер­ше­ний Швейк. Ця роль для вас етап­на?

– Якість з’яв­ляється тільки тоді, ко­ли є кількість. Те­перішня мо­лодь по­тер­пає че­рез брак ро­лей: ак­то­ри, ре­жи­се­ри не ма­ють змо­ги на­ко­пи­чу­ва­ти не­обхідну кількість робіт. Мені по­ща­с­ти­ло, що я зустрівся з Во­ло­ди­ми­ром Ог­лобліним; Сергій Дан­чен­ко за­про­сив ме­не до те­а­т­ру, а Во­ло­ди­мир Ми­ко­лай­о­вич відшліфу­вав мої здібності.

Історія про Швей­ка – це історія про ті на­ша­ру­ван­ня, які об­тя­жу­ють наші душі. Не­дар­ма в другій дії є епізод, де ми з Ана­толієм Хостікоєвим ви­хо­ди­мо з лазні й по­чи­наємо на­тя­гу­ва­ти на се­бе все те, що ство­рює та­ких пер­со­нажів, як Швейк, Лу­каш… Ко­ли лю­ди, як діти, роз­дяг­нені, вільні від пе­лю­шок-сте­рео­типів, во­ни відкри­ва­ють свої душі, і тоді ви­ни­кає фан­та­с­тич­не, нез­баг­нен­не відчут­тя до­б­ро­ти.

Швейк – про­ти­лежність Коч­ка­рь­о­ва. Він – не ге­не­ра­тор, рад­ше – ба­та­рей­ка не­ве­лич­ко­го ки­шень­ко­во­го ліхта­ри­ка, яка, відчув­ши, що її люб­лять, транс­фор­мується у ве­ле­тенсь­ке дже­ре­ло світла.

Не виз­на­ча­ти­му те мар­ку­ван­ня, яке на моєму житті вже за­ли­ши­ла ви­с­та­ва «Швейк», бо не знаю, яке во­на ще за­ли­шить: якось Ана­толій за­явив, що 80-ліття ми свят­ку­ва­ти­ме­мо ви­с­та­вою «Швейк». Уявіть, 80-літні Швейк і Лу­каш – Бе­нюк і Хостікоєв – ви­ла­зять на ва­гон, без сто­рон­ньої до­по­мо­ги (під ап­ло­ди­с­мен­ти) спу­с­ка­ють­ся на сце­ну… Без­пе­реч­но, ця ви­с­та­ва – Бо­жа бла­го­дать, своєрідний ма­як; во­на пев­ним чи­ном ске­ру­ва­ла мою ак­торсь­ку творчість. При­га­дую, як після пер­ших, прем’єрних, ви­с­тав гля­дачі кон­ста­ту­ва­ли: «Га­шек є Га­шек!», од­нак і во­ни, і ми, ак­то­ри, ро­зуміли й ро­зуміємо, що не­аби­я­кою є са­ма те­ма тво­ру. Влас­не, її ми й на­ма­гаємо­ся ок­рес­ли­ти в першій дії, тоді як дру­га – це фан­тазії про те, що мо­же відбу­ва­ти­ся з людь­ми, ко­ли во­ни ділять­ся со­кро­вен­ним своїх душ, ко­ли між ни­ми – справжня чо­ловіча друж­ба. Ілю­с­т­ру­ю­чи ці фан­тазії, ми з Ана­толієм навіть до най­мен­ших дрібниць по­ста­ви­ли­ся над­зви­чай­но прискіпли­во: зо­к­ре­ма вив­чи­ли за довідни­ка­ми чи­ма­ло родів, видів і підвидів трав (наші пер­со­нажі, без­пе­реч­но, зна­ли­ся на да­рах при­ро­ди). Зго­дом, що­прав­да, ба­га­то знахідок до­ве­ло­ся відки­ну­ти, про­те за­ли­ши­ло­ся щось ук­рай важ­ли­ве – та не­по­яс­ни­ма про­сто­та, яку гля­дач відчу­ває і яку не в змозі опи­са­ти. Влас­не, та­ка са­ма, яку ми з Ана­толієм де­далі частіше за­ува­жуємо в нашій ви­с­таві «Про мишей і лю­дей». Справді, на пер­ший по­гляд, і у «Швей­ку» і у «Про ми­шей і лю­дей» ніби нічо­го особ­ли­во­го не відбу­вається, од­нак в обох дійствах пра­цює якийсь при­хо­ва­ний ме­ханізм, який, на­че си­то, просіює по­чут­тя й дум­ки гля­дачів, очи­ща­ю­чи в та­кий спосіб їхні душі. Ми ба­чи­мо, як лю­ди, відчув­ши цю, но­ву, чи­с­то­ту в собі, спер­шу при­ти­ха­ють, потім – обач­но (щоб не поміти­ли сусіди) в неї за­ну­рю­ють­ся, а не­за­ба­ром – не зва­жа­ю­чи ні на ко­го, пірна­ють у її гли­би­ни. Існує щось ней­мовірне, воно й відкри­ває їх. Урешті-решт, гля­дач, спо­гля­да­ю­чи з яким за­па­лом і радістю пра­цю­ють ак­то­ри, ми­мо­волі от­ри­мує за­ряд їхньої по­зи­тив­ної енергії.

– Чи є у ва­шо­му до­роб­ку ролі, пра­цю­ю­чи над яки­ми, ви серй­оз­но за­сму­чу­ва­ли­ся?

– Не відкрию таємниці, ска­зав­ши, що «Кав­казь­ке крей­дя­не ко­ло» в Те­атрі імені Фран­ка ста­ви­ли фак­тич­но «на ме­не»: я мав гра­ти Аз­да­ка. Зна­ю­чи, що до спра­ви бе­реть­ся ре­жи­сер, який ще за жит­тя здо­був сла­ву кла­си­ка (Лінас Зай­ка­у­с­кас; Лит­ва), ваш покірний слу­га з не­аби­я­кою радістю прий­шов на пер­шу чит­ку і збаг­нув, що по­ста­нов­ник ак­цен­тує лінію мо­ло­дої ге­роїні… Звісно, він мав пра­во тво­ри­ти так, як відчу­вав, од­нак я вий­шов із йо­го спек­так­лю. Шко­да, що роль Аз­да­ка прой­ш­ла повз ме­не, по­за­як во­на – цілко­ви­то моя, до то­го ж ней­мовірно гар­на і на часі.

– Із за­про­ше­ни­ми ре­жи­се­ра­ми вам не та­ла­нить. Ре­пе­тиції рок-опе­ри «Дон Кіхот», які роз­по­чав Олек­сандр Пе­т­ров і який за­про­сив вас на роль Сан­чо Пан­си, так і не увінча­ли­ся прем’єрою. Що за­ва­ди­ло?

– Ре­пе­тиції три­ва­ли близь­ко міся­ця. Ре­жи­сер за­про­ек­ту­вав над­зви­чай­но складні де­ко­рації: в залі ма­ли пра­цю­ва­ти де­сять ве­ли­ких про­екційних ек­ранів (ви­с­та­ва ба­зу­ва­ла­ся на те­левізійних тех­но­логіях), і ро­бо­та по­ча­ла по­волі при­зу­пи­ня­ти­ся. По­тенційні (чи­малі) ви­т­ра­ти на де­ко­рації виріши­ли спра­ву: Те­атр виз­нав свою фінан­со­ву не­спро­можність сто­сов­но за­про­по­но­ва­ної по­ста­нов­ки.

Про­те, ду­маю, що «Дон Кіхо­та» ми з Ана­толієм Хостікоєвим та­ки зіграємо, при­наймні в нашій ком­панії «Бе­нюк і Хостікоєв».

– Во­че­видь, ви не­бай­дужі до ро­лей, ба­га­тих во­каль­ни­ми партіями. Ка­рась із «За­ду­най­ця за по­ро­гом» – то­му до­каз.

– Якось (у виші) мені по­яс­ни­ли, чо­му лю­ди­на співає. Ви­яв­ляється, іноді на­ста­ють такі мо­мен­ти, ко­ли їй, аби ви­ра­зи­ти свої пе­ре­жи­ван­ня, бра­кує слів. Ціка­во, що і лай­ки лю­дей нерідко «ллють­ся» в та­ких му­зич­них то­наль­но­с­тях, які «в су­хо­му за­лиш­ку» – не що інше, як чи­с­тий реп або схо­жий на реп му­зич­ний на­пря­мок.

Ка­рась, як і всі інші ролі, прий­шов до ме­не сам, ма­ло то­го – за­вдя­ки кіно. Ми­ко­ла Засєєв-Ру­ден­ко за півто­ра ро­ку до на­шої з Ана­толієм ви­с­та­ви зняв фільм «За­по­ро­жець за Ду­наєм», де я зіграв Ка­ра­ся. Во­кальні ж партії мо­го пер­со­на­жа оз­ву­чив на­род­ний ар­тист Ук­раїни Ми­ко­ла Шоп­ша, який, влас­не, і мав зніма­ти­ся в ролі Ка­ра­ся, од­нак смерть вне­сла свої ко­рек­ти­ви… Ре­жи­сер по­про­сив ме­не взя­ти участь у зйом­ках. То бу­ла не­сподіва­на про­по­зиція, бо тоді я са­ме розмірко­ву­вав, як гра­ти­му Ка­ра­ся на сцені. Так прий­ш­ло усвідо­млен­ня то­го, що цей пер­со­наж кру­тить­ся до­вко­ла ме­не, і я, по­при те, що ре­жи­серсь­ке ба­чен­ня Ка­ра­ся не збіга­ло­ся з моїм, те­а­т­раль­ним, по­го­див­ся зніма­ти­ся.

– А як вас знай­шов ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Ти­хий, який 2008-го зняв фільм «Таємни­чий острів»?

– Про­чи­тав­ши надісла­ний сце­нарій, я роз­товк­ма­чив аси­с­тен­тові ре­жи­се­ра: «Про­бле­ми „зо­ло­тої” мо­лоді ме­не не об­хо­дять!». Тоді Во­ло­ди­мир, по­про­сив­ши про зустріч, роз­повів, що спро­би інших ак­торів зігра­ти ка­гебіста, за­конспіро­ва­но­го в об­разі бо­жевільно­го, за­вер­ши­ли­ся по­раз­кою. Він по­яс­нив, за­для чо­го потрібен цей пер­со­наж, і так про­сив ме­не втіли­ти «ге­роя» пе­ред ка­ме­рою, що я, не зміг відмо­ви­ти, по­ста­вив­ши, по­за тим, чіткі умо­ви: «Зніма­ти­мусь тільки впро­довж тиж­ня».

– 2006-го ви зня­ли­ся в кар­тині «Уть­о­сов. Пісня за­вдовжки в жит­тя», зіграв­ши Ле­оніда Уть­о­со­ва у віці від 45 до 87 років. Утім, хто ба­чив цей фільм?

– Ук­раїнські те­левізійні ка­на­ли стрічку не ку­пи­ли, тоді як російські – її де­мон­ст­ру­ють. Ми мо­же­мо пе­ре­гля­ну­ти кар­ти­ну тільки за­вдя­ки «піратсь­ким» дис­кам. От­ри­мав­ши роль, я впер­ше в житті зустрівся з пер­со­на­жем, жит­тя яко­го сце­на­ри­с­ти ви­пи­са­ли так роз­гор­ну­то і роз­ло­го, що во­но, опи­нив­шись в ак­торсь­ких ру­ках, по­ча­ло ви­г­ра­ва­ти, на­че якась жи­ва куль­ка. У сце­нарії ок­рес­ле­но ро­ман­тич­ну історію Ле­оніда Оси­по­ви­ча, тоді як у житті все відбу­ва­ло­ся на­ба­га­то жорсткіше (бу­ва­ло, що вве­чері він співав блатні пісні кер­ма­ни­чам партії, а на­ступ­но­го дня – за­хи­щав тих, хто грав джаз; співак офіційно мав двох дру­жин). Лірич­ний ак­цент у фільмі – го­ло­вний, і я на­ма­гав­ся йо­го до­не­с­ти навіть за до­по­мо­гою зовнішності. Ко­ли ме­не за­гри­му­ва­ли, я був вра­же­ний: схожість ней­мовірна, а от очі… Уть­о­сов мав карі очі, а не бла­китні. Вста­вив лінзи, і все ста­ло на свої місця. Я зо­б­ра­зив той період жит­тя співа­ка, який при­пав на ро­ки Дру­гої світо­вої війни, роз­ду­ми про те, да­дуть зван­ня «На­род­ний ар­тист СРСР» чи ні, прихід дру­гої дру­жи­ни…

– Ко­ли вий­де на ек­ра­ни фільм «Кан­да­гар», де ви зня­ли­ся ра­зом із по­пу­ляр­ни­ми російськи­ми ак­то­ра­ми Олек­сан­д­ром Ба­луєвим, Во­ло­ди­ми­ром Маш­ко­вим, Андрієм Паніним, Олек­сан­д­ром Го­лубєвим?

– У лю­то­му 2010 ро­ку він по­ви­нен з’яви­ти­ся в російсько­му й ук­раїнсько­му про­ка­тах. Не знаю, який бу­де ос­та­точ­ний варіант стрічки, по­за­як її пе­ре­мон­то­ву­ва­ли і в Росії, і в Голлівуді. Ви­пе­ре­д­жа­ю­чи ва­ше за­пи­тан­ня, мов­ляв, як вас знай­шов ре­жи­сер, звітую: ма­ти Андрія Ка­ву­на (ре­жи­се­ра), яка пра­цює в Львівсько­му ляль­ко­во­му те­атрі, про­чи­тав­ши сце­нарій, ска­за­ла си­нові: «Тут є роль, яку по­ви­нен гра­ти Бог­дан Бе­нюк!». Андрій та­ко­го ак­то­ра не знав, але по­кли­кав. Я й поїхав. Щой­но за­вер­ши­ли­ся про­би, він по­чав скла­да­ти уго­ду, але оскільки на­су­ва­ло­ся моє 50-річчя, я за­сумнівав­ся: «Навіщо мені це кіно?». Утім, про­чи­тав­ши сце­нарій, вирішив: «Навіщо мені той ювілей, пра­цю­ва­ти­му до 60-річчя»!

– З 1989 по 1994 рік ви пра­цю­ва­ли ви­кла­да­чем Київсько­го інсти­ту­ту те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва імені Іва­на Кар­пен­ка-Ка­ро­го, нині – ви­кла­даєте в Київсько­му національ­но­му універ­си­теті куль­ту­ри і ми­с­тецтв, на ка­федрі те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва. Що, на ваш по­гляд, вирізняє те­перішніх сту­дентів?

– На­разі ви­пу­с­каю вже третій курс. Сту­ден­ти ніко­ли не зміню­ють­ся. У всі ча­си їх вирізня­ти­ме ба­жан­ня пізна­ти і дізна­ти­ся. Ро­бо­та з мо­ло­ди­ми людь­ми, які до­ма­га­ють­ся на­шої, ак­торсь­кої, про­фесії, – ве­ли­кий Бо­жий дар. Ко­ли ж до ви­шу всту­па­ють хлопці й дівча­та, які підко­рив­ши певні (не­хай зовсім ма­ленькі) ви­со­ти в ми­с­тецтві, праг­нуть за до­по­мо­гою ви­кла­дачів здійсни­ти стри­бок до ви­щих вер­шин, – і по­готів. Спо­с­теріга­ю­чи за ро­бо­тою, ре­пе­тиціями мо­ло­дих ак­торів, які пра­цю­ють на «франківській» сцені, я не мо­жу не за­хоп­лю­ва­ти­ся їхньою са­мовідданістю фа­хові й де­далі частіше схи­ля­ю­ся до дум­ки, що ак­то­ри – це справді особ­ли­ва ка­с­та в ца­рині про­фесій.

Січень, 2010