«Забави для Фауста». Режисер Володимир Кучинський

Актори: Олег Цьона, Андрій Водічев, Мирослава Рачинська, Тетяна Каспрук. Театр ім. Леся Курбаса

«Забави для Фауста» – одна з найдавніших постановок Володимира Кучинського. Прем’єра відбулася в далекому 1994 році. Тато розказував, що було кілька постановок за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара», кожна з яких розкривала якийсь окремий акцент у психології головних персонажів роману. У «Забавах для Фауста» головним є Свидригайлов (Олег Цьона), для Раскольникова (Андрій Водічев) уже все відбулось, і перед ним розкрилася страшна прірва – неминучість покарання за злочин, неспокійне хворобливе сумління, що тяжіє над людиною, яка не може позбутися відчуття вини і чекає наближення трагічної розв’язки. Тому весь клубок інтриги потихеньку розкручує Свидригайлов, наче бавлячись вразливістю Раскольникова, що видає його з головою. Можна порівняти Свидригайлова з павуком, який у сіті піймав і Раскольникова, і Дуню (Мирослава Рачинська), або з котом, що бавиться зі своїми жертвами, наче з мишками. Він віртуозний, нахабний, розкутий до «брутальності», зал зустрічає його сміхом, проте цей сміх наївний, поверхово-недоречний, бо за цим персонажем криється психологія людини брудної, у якої за душею чимало тяжких злочинів. Він перейшов через історію боргової ями, постійних розпусних інтриг і отруєння своєї некоханої осоружної дружини. Він не зупиниться ні перед чим, аби досягнути своєї мети, от хоча б Дуня – він замислив узяти її шантажем, пов’язаним з любов’ю до брата. Проте шантаж не вдається. Дуня, як єдиний промінь світла у цій всепоглинаючій тьмі людських пороків, виривається з пастки «павука»-Свидригайлова. Свидригайлов – не Фауст, він же і не Мефістофель, він – звичний представник свого часу, своєї доби, свого кланового гнилого середовища, де кожен другий вів такий же розпусний, аморальний спосіб життя і не дуже переймався з того.

Раскольников зовсім інший. В його душі ще живуть ноти ніжності і любові до світу – до рідних людей, до Соні, до Дуні. Він здатний відчувати увесь тягар вини за скоєне вбивство – це людина, в якій бореться добро зі злом в такий спосіб, що вирішує: краще вмерти (в кінці за кадром лунає постріл), ніж жити з непосильною ношею.

Можна ще додати, що вистава наповнена професійним співом – він лунає, ніби перегук персонажів: «Вернись в Соренто» італійською співають всі, крім Свидригайлова.

Вистава ніби ділиться на чотири з’яви: перша – це прощання Раскольникова з Пульхерією Олександрівною (Тетяна Каспрук), яка передчуває нещастя; друга – це чудова неперевершена «дуель» Свидригайлова і Раскольникова; третя – поява Дуні та її перемога над брудним, бравурним і все ж нікчемним Свидригайловим; четверта – розв’язка, сцена Пульхерії Олександрівни і Раскольникова, ніби круговий ланцюг, з чого все починалося і чим має закінчитись (до моменту, коли власне прозвучить постріл).

Окремо слід виділити з’яву Дуні. Прихід її до Свидригайлова – одна з опорних сцен. Обоє діють на контрастах, бо їхні характери і світоглядні засади – несумісні. Проте для Свидригайлова Дуня – особистість виняткова, її чистота і безкомпромісність викликає в ньому не тільки прояв підсвідомої поваги, а й потяг, сильніший за прояв розпусної інтрижки. Він відчуває до Дуні сильну пристрасть, майже любов (якщо на таку він спроможний)! Отож, їхня зустріч дуже динамічна і провокативна, Дуня цілиться в нього з наміром застрелити, проте… не може. Свидригайлов реагує на це з божевільним шалом людини, яка сприймає цей знак як прив’язаність, як ознаку закоханості. Зрештою, в пориві тимчасового «благородства», він дозволяє Дуні піти.

Пульхерія Олександрівна ніби другорядна, проте щемлива до сліз у своїй материнській самотності й усвідомленні втрати, що наближається. Слова до сина, коли сповіщає їй про майбутню далеку подорож і просить помолитися, вражає своїм трагізмом: «Таж не на вічно, таж не на вічно»…

Вистава проходить, наче за єдиним подихом і настроєм – всі з’яви логічно працюють на режисерську концепцію і діють злагоджено. Всі актори – і на контрастах, і в партнерстві – доповнюють одне одного. Ця вистава – одна з найсильніших у репертуарі театру ім. Леся Курбаса.