Кадр з фільму "На болотах"

Молодий документаліст Максим Сурков уже здобув репутацію талановитого і перспективного режисера завдяки своїй стрічці «Томен. Кольори життя» (2002). Цей яскравий фільм-портрет, присвячений творчості української художниці Марії Томен, вражає нестандартністю режисерського підходу, сміливими візуальними експериментами оператора Вадима Ількова, особливо коли взяти до уваги досить вузькі рамки замовлення, в яких працювали молоді митці. Нещодавно продюсерська компанія «Inspiration films» випустила нову стрічку Суркова під назвою «На болотах» (автор ідеї і продюсер — Світлана Зінов’єва).

Після підкреслено експериментальної стрічки «Томен» режисер несподівано звертається до традиційної стилістики. Назва «На болотах», ніби запозичена в художників-пейзажистів, одразу налаштовує на ліричний лад і підтверджується першими кадрами. Оповитий туманом, принишклий осінній ліс, строкатий гурт односельців, спільна ночівля коло вогнища, тужливі пісні, тіні на стінах намета, сонні коні... Так розпочинається неспішна екранна оповідь про будні й свята невеличкого поліського села. Тиша, гармонія, ідилічність. Герої збирають журавлину, щоб продати її і цілий рік жити з виторгу. Для них походи до лісу — праця. Життя ж проходить у селі: дерев’яні хати, знову коні в загонах, свіжий сніг на подвір’ях, школа, де по-старому святкують Новий рік, незвично порожній (ніби з минулих часів) магазин, де можна придбати хіба що пляшку чогось міцного, і раптом — до болю сучасний постер «Освіжи свій день!». В хатах — розмови про життя, гаряча картопля в полумисках, рясні, неправдоподібно пишні квіти на подушках і килимах, цілі колекції родинних фотографій, старовинна ікона «Страшний суд» (зображення геть не видно за відблисками лампи на склі, вставленому в дерев’яну раму). А наступного року — знову спільний похід по журавлину як продовження вічного циклу.

Відомий російський режисер і теоретик документального кіно Дмитро Луньков в одному з інтерв’ю влучно зауважив, що документальний фільм не повинен бути надміру «зарежисованим»: «шершавість, грубувата фактурність, броунівська хаотичність життя, покладеного в основу, диктує свої вимоги і до його форми». Ці слова цілком можна прикласти до фільму Максима Суркова. В цій картині немає ілюстративності, штучного вписування знятого матеріалу в чітку умоглядну схему. Немає і закадрового голосу, що інтерпретує події в той або інший спосіб. Лише природний і вільний плин фільмованої дійсності, який, здається, затуляє собою автора. І в той же час — тонкий ліризм. Камеру оператора Віктора Кабаченка не назвеш безсторонньою. Підкреслено спокійно і вдумливо фіксуючи звичайне і повсякденне, він свідомо виділяє певні моменти, побачені оком художника.

З окремих, вдало підмічених, вихоплених із безперервного потоку буття і вставлених в рамку кінокадру деталей — суто життєвих, а тому для багатьох близьких і впізнаваних, — витворюється картина, причому в кожного своя (залежно від особистих асоціацій). Сама логіка фільму не передбачає фінальних висновків. Осмислення цілого доручається глядачеві. «На болотах» — не так історія, як філософія життя, що не терпить однозначності.