У розділі «Коли в зоні палає земля» третього тому «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин розповідає про те, як почалися бунти ув’язнених за п’ятдесят восьмою статтею, тобто політичних, які, за його словами, досі були «обезкровленим стадом». Він сам в’язень, колишній військовий офіцер, розповів про ту «страшнувато-веселу пору» в таборі, де відбував термін. «У нас це почалося з приїзду дубовського етапу – в основному західних українців, ОУНівців. Для всього цього руху вони повсюди зробили дуже багато, та вони і зрушили віз. Дубовський етап привіз до нас бацилу бунту.

Молоді, сильні хлопці, яких взяли прямо з партизанської стежки, вони в Дубовці озирнулись, жахнулись цій сплячці і рабству – і потягнулись до ножа»^[1]. Виявляли та вбивали стукачів, і робили це вдосвіта, о п’ятій ранку. До цього навіть почали звикати. Назвали це «рубилівкою», і вона «захопила вже і день, стала майже публічною». Солженіцин переказує випадок, коли мстили стукачеві просто серед білого дня. Не можу втриматись, щоб не навести цей епізод повністю. «В погоні за зрадником, котрий продав підкоп під зону з режимки-барак-8 (начальство, яке похопилось, зігнало туди головних дубівців, але рубилівка вже чудово йшла і без них), месники побігли з ножами серед білого дня зоною, а стукач від них – у штабний барак, за ним і вони, він – у кабінет начальника лагвідділення тлустого майора Максименка, – і вони туди ж. У цей час табірний перукар голив майора в його кріслі. Майор був за табірним статутом безоружний, оскільки в зону не належить їм носити зброю. Побачивши вбивць з ножами, переляканий майор скочив з-під бритви і почав благати, зрозумівши, що будуть зараз його різати. З полегшенням він помітив, що ріжуть на очах у нього стукача. (На майора ніхто і не вчиняв нападу. Установка руху, що почався, була: різати тільки стукачів, а наглядачів і начальників не чіпати.) Все ж майор вискочив у вікно, недоголений, у білій накидці, і побіг до вахти з відчайдушним криком: «Вишка, стріляй! Вишка, стріляй!». Але вишка не стріляла…».

Про повстання політичних зеків у ГУЛАГу розповідає фільм «Червоний». Історичний бойовик Зази Буадзе за сценарієм Андрія Кокотюхи зробив це вперше в ігровому кіно України. Хтось, пишучи про цю роботу, недбало кинув: «кон’юнктура». Так, ну і що? Скажіть нам, чим, як не «кон’юнктурою», є переважна більшість кінопродукції у світі, творці якої відстоюють свою позицію, а тим більше, коли країна воює за свою державу зі зброєю в руках. Незалежно від якості фільму, якщо він відстоює ідею свободи і Незалежності, звинувачувати його в кон’юнктурності – означає не що інше, як зверхність, хизування позицією «над битвою». Чи не помітив шановний «кіноексперт», що більше 70 років в СРСР була своя «кон’юнктура»: спершу «петлюрівців», а потім і усіх, хто відстоював незалежність України зі зброєю в руках, вважали найбільш небезпечними ворогами радянської влади і радянське кіно показувало їх карикатурними, вселяючи у свідомість глядачів зневагу до цих людей, позбавляючи їх самих слова. Вояк УПА Орест Дзвонар у «Білому птахові з чорною ознакою» з’явився як щось неймовірне у «найважливішому з мистецтв», коли не можна було про УПА згадувати навіть пошепки, й уже те, що не був карикатурою, вивело українських кадебістів із рівноваги, вони мстили авторам фільму і з їхньої ласки акторові й співавтору сценарію Іванові Миколайчуку не дозволяли зніматись, аж на сім років позбавили права на професію. Михайло Ткачук уже в часи Незалежності їздив Україною й країнами пострадянського простору, по крихті збираючи свідчення учасників Норильского повстання, одного з тих, які 1953 року, після смерті вусатого вождя, прокотились всюди, де перебували вояки УПА. І як добре, що встигнув це зробити й увічнити їх у документальній стрічці «Загадка Норильського повстання». Треба сказати, що героїчний матеріал тут невичерпний.

Багато критичних стріл можна випустити по «Червоному». Як на мене, то особливо за слабку вірогідність фіналу, перетвореного у бойовик «по-голлівудськи», де «наших» кулі не беруть, а всі «не наші» ефектно падають, палають, а стрілянина триває досить довго. Надто легко розправляються виснажені каторгою в’язні з наглядачами, яких, до того ж, виявляється багато. Після бою наші супермени виходять на широкий простір. Стоять, зняті акцентовано, аби глядач переконався, що такі люди ніколи не здаються і завжди перемагають. У цьому та ще в музично-гримучому супроводі постановник втратив почуття міри. Звідси й питання: чи треба нашу історію подавати в чужій упаковці?

Та варто сказати і про привабливе у фільмі. Й тут не можна обминути акторських робіт. Може здатися, що Миколі Березі в ролі Данила Червоного нічого іншого, крім мовчання, не треба було робити. Та це позірне враження, бо зіграти мовчання зовсім не легко. Та ще й переконливе, яке б надавало персонажеві монументальності. Та все-таки, в Олега Шульги, котрий зіграв в’язня-українця, льотчика-офіцера Гурова, завдання було складнішим і цікавішим – треба було передати еволюцію свідомості і прозріння. До речі, саме цього персонажа начальник табору намагається зробити стукачем (правда, в нього нічого не вийшло), а от Червоний прагне його переконати-перевиховати. Але чи не найбільше вразив Олександр Мавріц у ролі начальника табору майора Абрамова. Хтось побачив у цій акторській роботі тільки істерику. Насправді, психологічна гама – від всесильного «рабовласника» брутально-розв’язної поведінки, що безжально знищує непокірних, до людини, котра поступово усвідомлює, що його всемогутність є ілюзією. Щоправда, автор сценарію якось не зумів переконати, чому ж всесильний антагоніст Абрамов із самого початку не знешкодив свого противника – протагоніста Червоного? Так, скаже глядач, тоді б і фільму не було… Справді, щось тут підвело сценариста в його стратегії.

«Червоний» – приклад того, як кінематографісти, котрі прибули до нас з інших країн, прагнуть долучити українське кіно до масової культури, вдаючись до популярних жанрів, аби наблизитись до глядача. У цьому немає нічого поганого – жанрова шкала кіно має бути широкою і розмаїтою. Та чи треба йти шляхом очевидного наслідування? Або поставимо питання інакше: чи можна зберегти національну своєрідність в умовах глобалізації? «Червоний» показав: поки що здійснити це не дозволяє брак ресурсів – як матеріальних, так і творчих. Але напрям визначено. Шкода тільки, якщо «жертвою» настанови на наслідувальну масову культуру стане наша драматична і героїчна історія, мужність вояків УПА, визнана навіть таким відданим російським патріотом, як Олександр Солженіцин.

1. ↑Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. 1918–1956. Опыт художественного исследования. Том третий. – М.: Советский писатель, Новый мир, 1989. – С. 237.
2. ↑Там само. – С. 239.