Лариса Наумова Перейти до переліку статей номеру 2017:#6
Степан Коваль: потреба ділитися


Степан Коваль – кінорежисер, аніматор, сценарист, художник – значна постать у сучасній українській анімації. Його фільми «Йшов трамвай № 9», «Злидні», «Глинька», «Бути твердим», проект «Моя країна – Україна» широко відомі за межами професійних кінематографічних кіл. Серед його нагород – Ґран-прі МКФ «Крок-2002», «За найкращий короткометражний фільм» та «Приз глядацьких симпатій» МКФ «Молодість-2002», «Срібний Ведмідь» 53-го Берлінського МКФ 2003 року, «Срібний дракон» на МКФ в Кракові, Диплом журі та приз глядацьких симпатій у Бадені (Швейцарія) та багато інших. Сьогодні Шевченківський лауреат Степан Коваль працює на заснованій ним студії «Новатор-фільм» над новими проектами.

– Степане Миколайовичу, ви щойно повернулися з Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів в Аннесі. Якою була мета поїздки, які враження від фестивалю?

– Ми їхали не як учасники, адже не надсилали своїх фільмів. Не встигли просто… Їхали не студією, а вже як учителі. Везли двох учнів: показати анімаційний світ, показати, як працює фестиваль, ознайомитись з анімаційними школами. І це ми зробили.

Враження від фестивалю щоразу різне. Аннесі – один із найпотужніших фестивалів в анімаційному просторі, який дає мистецькі поштовхи, пошуки якогось стилю, напряму. Це своєрідний орієнтир розвитку анімації у світі на найближчі роки.

– То виходить, що «Новаторфільм» не тільки виробляє фільми, а й провадить навчальний процес?

– Студія і була заснована як навчальний майданчик для молодих. Перший сезон «Моєї країни – України»[1] ми зробили за участі молодих режисерів, художників-аніматорів, які вперше в житті створювали кіно. Ми на це свідомо пішли...

Річ у тім, що в Україні досі немає прошарку середньої ланки професіоналів для забезпечення повного анімаційного процесу. До таких спеціальностей належить аніматор-художник. Хороших спеціалістів важко знайти, особливо аніматора лялькового, мальованого, та навіть і 3-D… Їх не вистачає.

Робота над цими 26-ма серіями була водночас навчальним, творчим і виробничим процесом. Ми працювали як такий собі навчально-виробничий заклад.

І все ж, ми не школа, не студія з майданчиком для пілотів. Ми маленька виробнича студія, яка продукує анімаційне кіно. На той час склались такі обставини: нікого не могли знайти, щоб залучити до виробництва. Тому й пішли на такий крок. Так було вигідно і студії, і тим, хто створював фільми… Якщо в людини була давня мрія працювати в анімації, вона мала змогу реалізувати свій потенціал… Приходили люди різних спеціальностей: викладачі, перекладачі, журналісти, і навіть дипломат один був…

– Дуже цікаво, чи залишились ці люди в анімації?

– Майже 80 відсотків. Я так умовно кажу: «залишилось». Я не знаю нікого, щоб зі свідомих причин змінив свій основний напрям і пішов в іншу галузь заробляти гроші. Анімація – не той бізнес, щоб отримувати великі гроші, як від продажу нафти, наприклад, але це цікавий світ, і він творчий. Цим і приваблює багатьох...

Коли доросла людина розуміє, що це її справа, вона буде тут гратися, отримувати те, що напрацювала своїм досвідом. Чим більший досвід, тим більше можливостей і знайти роботу, і заробити, і задоволення дістати…

Фільми створює команда, не одна людина. Хай маленька, та ця команда відчуває себе творцями чогось особливого, дивовижного… Творець він і є творець… Якщо ви себе ним відчуваєте, то трошечки підіймаєтесь над землею. Дивовижне відчуття!

Кожна людина, яка прийшла в анімацію, творить. Їй важко потім від цього відмовитися, бо вона ніби знову опускається на землю, повертається до буденних реалій. У аніматорів теж багато проблем, але коли щось створюєш, то забуваєш про всі негаразди… Тому важко піти з цієї професії. Ті ж, хто пішов, зробили це з якихось поважних причин. Всі, хто у нас працював, працюють на студіях Києва або й за кордоном…

Ми ж, організатори студії, задоволені і пишаємося тим, що створили таке середовище, в якому було чому навчитися навіть і в непростих умовах…

–Як залучаєте непрофесійних аніматорів у виробничий процес? Вони спершу працюють у якомусь одному напрямі чи повинні мати універсальні здібності?

– Для реалізації будь-якого проекту потрібні: композитор, художник, аніматор, режисер, монтажер… Одній людині важко сумістити в собі всі професії. Тому постійно доводиться або поєднувати те, що можна поєднати, або шукати... Я – режисер і художник, наприклад, ну, може, ще аніматор.

На своїй студії, коли ми починаємо працювати з кимось новеньким, то просто даємо йому спробувати все потрошку, і там, де він виявив якісь здібності, залишаємо…

В анімації потрібен залізний зад, терплячість. Бувають люди, які не мають терпіння, імпульсивні, то їм більше монтаж підходить чи якась інша робота… Коли створюється персонаж, можна цілий день знімати і зняти всього лише 2 чи 4 секунди. Інколи людина не розуміє, як це: цілий день знімати лише один рух. На екрані – це раз і все… Вона ж думала цілий фільм за день зняти…

Іноді, бувало, починав хтось художником, закінчував аніматором, і десь працює як аніматор, а художник він тому, що колись у дитинстві навчався в художній школі.

От дівчина, яка вже за кордоном, була танцюристкою, і добре відчувала ритм. З відчуття ритму й анімація у неї пішла дуже легко і швидко. За кілька місяців у нас стала робити сцени для фільмів, які ми приймали…

Майже всі вміють ліпити, але один робить дрібнички і прагне перфекту, а другий зліпив абияк, він так бачить. Іще від світогляду багато залежить, як людина бачить навколишній світ: все впорядковано і акуратно, або хаотично… Залежить від здібності…

– Чи є якісь істотні зрушення з проектом «Моя країна – Україна», адже серіал після завершення так і не вийшов до широкого глядача?

– Ситуація давно вже складна в українському кіно, в анімації. То залежить від більш загальних подій, я б сказав, навіть від політичних. Коли є в держави зацікавленість у виробництві кіно, зокрема анімаційного для дітей і для дорослих, якщо створено систему показу, презентацій для глядачів, то кіно процвітає. Складнощі не у виробництві. Талантів не бракує. Навпаки. Проблема з системою показу глядачам продукту, який потрібен перш за все країні, майбутньому поколінню, якщо мова про дітей. Система постійно змінюється або в кращий бік, або в гірший. Нині трошки ситуація поліпшилася. Виявилося, що в країні існує велика потужна інформаційна хвиля іноземного впливу на глядача. Не буду говорити, якого іноземного… І тепер здійснюються перші кроки в напрямку «почнімо свою, українську хвилю робити», яка впливатиме на глядача, на виховання дітей, молоді. Що далі буде, не знаю, але все одно: кіно створювалося, створюється і буде створюватися – і для дітей, і для дорослих…

Досі цей іноземний вплив був настільки потужний, до того ж і заангажований, що українське кіно – ігрове, документальне й анімаційне – нікому не було потрібне. Його клали на полицю. І не тому, що воно погане, слабке… Чимало фільмів здобували призи. Радше то була політична воля така. Адже все телебачення належить людям, які не зацікавлені в українському продукті.

«Моя країна – Україна» два роки пролежав на полиці. Потім ми його витягли, викупили права, які належали державі… Вони не так багато коштують. Багато роботи потрібно зробити, щоб зрушити все з місця: домовитись з каналами, Інтернет-провайдерами і так далі, проводити майстер-класи, показувати, їздити містами й селами, робити презентацію, навіть пропаганду. Тоді трошки зрушилося: хтось зацікавився, побачив, комусь розповів. І Громадське телебачення вперше викупило на один показ, далі – УТ-1. Держава продала права, «Воля-кабель» викупила. Ми лише посередники, ми не заробляємо на цьому. Вже телефонують, питають про проект, хочуть його показати, запрошують… Якийсь рух уже пішов. І ми працюємо над другим сезоном...

Хотілося б виступати як школа, та це багато сил забирає. На «Моїй країні – Україні» близько ста людей працювало. Це великі зусилля: комусь показати, чогось навчити, щоб людина почувалася комфортно і працювала далі. На другий сезон намагаємось запрошувати аніматорів з досвідом, художників, які вже працювали, а паралельно граємось з дітьми, тому що, бачте, нам цікаво, бо спостерігаємо, як вони бачать взагалі анімаційне кіно, що їм подобається. Запускаємо їх на майданчик: знімай, що ти собі уявив, і їх не відтягнеш потім… Може знімати і день, і два, і три, і забути, що голодний. Батьки приходять і скаржаться: «Що ви зробили з дитиною? Ми її не чуємо вдома: сидить тишком-нишком, щось собі майструє або з пластиліну ліпить. А раніше бешкетувала, бігала».

Нам цікаво працювати з дітьми. Вони дають відчуття того, що ми не відокремились від нового покоління. Ми тут одне одного компенсуємо…

– І на фестиваль з дітьми їздили?

– Так, і в Аннесі поїхали з двома дітьми: одній – п’ятнадцять років, а другій – сорок чотири...

– Як часто запрошуєте до співпраці випускників профільних вишів, зокрема університету імені Карпенка-Карого, на свою студію?

– Ось якраз працювали з трьома третьокурсниками, яких рекомендували викладачі як найперспективніших. Потім вони пішли на іншу студію. Нині в нас студент-аніматор (невдовзі останній раз прийде – і їде у відпустку) – це третій курс, майстерня Євгена Сивоконя. Ми з ними працюємо залюбки.

З художниками трохи гірше. Не тому, що їх немає, а навпаки… Художник в анімації дещо специфічний. Потрібно спершу попрацювати, щоб зрозуміти, чим відрізняється художник анімаційного кіно від звичайного художника. Тут більше вже індивідуально підходимо.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)

  1. «Моя країна – Україна» – анімаційний народний казково-пізнавальний 26-серійний серіал, створений студією «Новаторфільм» за підтримки Державного агентства України з питань кіно. Прем’єра відбулася в 2010 році. Перший сезон становили трихвилинні серії.


Корисні статті для Вас:
 
Степан Коваль: «Це все – наша країна…»2004-02-11
 
Степан Коваль: «У пошуках нових форм»2010-06-11
 
Анімаційний серіал про Україну для дітей0000-00-00
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2017:#6

                        © copyright 2024