Своє 20-річчя львівський «Театр у кошику» відзначив у жовтні минулого року на сцені київського НЦТМ ім. Леся Курбаса. До ювілейної добірки ввійшли найбільш знакові для колективу вистави: «Я йду, Христе!» (за творами Григорія Лужницького), «Украдене щастя» (за Іваном Франком), «Білі мотилі, плетені ланцюги…» (за прозою та листами Василя Стефаника), «Річард після Річарда» (за Вільямом Шекспіром). Насамкінець режисерка Ірина Волицька та акторка Лідія Данильчук представили зовсім свіжу роботу – моновиставу «Стара пані висиджує».

Однойменну п’єсу польського драматурга-реформатора Тадеуша Ружевича Ірина Волицька (вона також авторка сценічної редакції та сценограф) «звузила» до персонального голосу – немолодої жінки, яка мешкає в химерному світі, тонко його відчуває, кепкує з нього і навіть збирається народжувати.

Всупереч ремаркам, образ розкошланої міської божевільної, обвішаної ланцюжками, брошками, браслетами, квітами і з трьома капелюхами на голові, докорінно змінився. У виконанні Лідії Данильчук постає інколи манірна, іноді дивна, вередлива (то цукру їй дайте, то склянку іншу принесіть, то тілесно вдовольніть якнайшвидше), збентежена, надміру весела, обурена, балакуча, стражденна, але вишукана красуня, яка виголошує свій монолог у привокзальній кав’ярні.

Позаяк однією з центральних метафор тексту є планетарне сміттєзвалище, переважна більшість постановників намагається відтворити його на сцені буквально, поміщаючи героїню посеред оречевленого хаосу. Режисерка ж цієї вистави вчинила з точністю до навпаки. Ніякого непотребу – столик, стілець, валіза з кількома необхідними предметами, газети, акордеон. Ніякого лахміття – на пані довга спідниця, плащ, берет, шалик, мітенки. Ніщо не порушує витонченість сполучення сірого та червоного кольорів. Уся увага призначена парадоксально мінливій особі, в якій, за авторським задумом, концентрується і вічна жіночність, і потенціал глобальної катастрофи.

Актриса Лідія Данильчук майстерно тримає ігровий баланс між екзистенційною тривогою, яку випромінює текст, що пророчить перетворення цивілізації на знищувану війною пустку, та алегорією материнства і живим нервом. Її пані – людина з нехай розшарпаними, проте зрозумілими почуттями, а не лише загальник-символ, як мало би бути в абсурдистській драмі. Попри те, що п’єса належить до цього напряму і перелік дійових осіб містить чітку вказівку: «нібито персонажі».

Водночас режисерка, як і завжди, коли вона працює з інтелектуальним матеріалом, послідовно уникає спокуси перекласти метафори новатора Ружевича на псевдопсихологічну мову. Спектакль про глухі кути цивілізації, одним із яких (або й головним) є війна, Волицька разом із Данильчук вибудовують точними інтонаціями, влучним ритмом, звуковим розмаїттям, геометрією рухів, освоєнням «масок» – героїня змінюється на очах у глядачів легко, майже невловимо. Іронія перетікає у фарс, накочується хвилею біль, піднесена трагедійність миттєво трансформується у зворушливу кумедність. Щоб у фіналі коротко, але потужно вибухнути інвективою жінки. І там же, у фіналі, героїня Данильчук, яка буквально майже весь час сидить («висиджує»), впевнено спинається на ноги, розпрямляється і починає говорити на повен голос.

Прикметно, що написана півстоліття тому п’єса лишається напрочуд актуальною. Слова одного з численних персонажів – «Ну що… людство знову на межі?» (хоч цей епізод і не ввійшов до вистави) – фактично лейтмотив постановки. У Ружевича, чиє ім’я поруч з Тадеушем Кантором і Славоміром Мрожеком уже давно закріпилося в європейському театральному каноні, це питання можна прочитати як риторичне. У виставі ж воно наповнене конкретним змістом, увиразненим гіркотою нинішнього політичного моменту.

І ще одна важлива деталь. До естетики абсурду колектив звертався неодноразово. Згадаймо вистави «Пісня про равликів» за мотивами п’єси Ежена Йонеско «Маячня удвох» або «Пригода ведмедиків панда, яку розповів один саксофоніст, котрий мав подружку у Франкфурті» за однойменною п’єсою Матея Вішнєка – вони теж були художньо переконливими, але зовсім іншими. Хоч який жанр чи напрям обирають Волицька і Данильчук, їм вдається не повторюватися, щоразу знаходячи для себе і в собі те нове, що вони доносять до глядача та з чого зрештою складається їхня творча багатовекторність.