«Сторожова застава». Сценаристи: Юрій Ковальов, Сашко Дерманський, Ярослав Войцешек. Режисер Юрій Ковальов. Оператор Юрій Король. У ролях: Даниїл Каменський, Єва Кошова, Роман Луцький, Наталя Сумська, Георгій Дерев’янський, Єржан Нуримбет, Єрболат Тогузаков. «Кінороб» (Film.ua Group), 2017

Якось хлопець Вітя вирушив у похід поспостерігати сонячне затемнення, почав рятувати товариша, що зірвався зі скелі, й у процесі порятунку потрапив в інший вимір, у казкову Київську Русь, де зустрівся з трьома богатирями (так, тими самими), допоміг їм відстояти Русь від половців з їхнім кам’яним велетом і заодно врятувати світ (куди вже без цього в сучасному комерційному кіно?). Так, і ще один неодмінний мотив: Вітя є «обраним», тож може як привести темне чаклунство в дію, так і подолати його.

Такий у кількох словах сюжет фентезі – чи, точніше (якщо судити з сюжету і рівня діалогів), підліткового фентезі «Сторожова застава» за однойменним романом Володимира Рутківського. За структурою це – класична історія ініціації. Юний герой має перейти на наступний щабель в соціальній ієрархії, «стати чоловіком» (для драматизму він ще й часто представлений як аутсайдер; у нашому випадку – це страх висоти, що робить хлопця жертвою насмішок однолітків). Щоб досягти цього, він проходить випробування – причому в іншому, «чужому» просторі, де є фактично «ніким». Ставши переможцем – «кимось», «дорослим» – «там», він зі своїм новим «я» повертається у «власний» світ. Така схема лежить в основі незліченної кількості підліткових фільмів (хіба що потрапляння в «чужий» простір є необов’язковим: іноді випробування приходить до героя додому; до речі, якщо «Заставі» раптом захочуть дати продовження – чим не сюжет: портал в інший час відкривається, але цього разу самі богатирі з недобитими половцями потрапляють до сучасної України). Годі казати, що Вітя успішно долає всі етапи – від входження в руську общину до військового подвигу і навіть… кохання, хай і підліткового: воно також є свідченням дорослішання.

У такому контексті «Застава» містить усі компоненти для кіноперегляду глядача-отрока: герой-одноліток, з яким можна ідентифікуватися, фантастичні пригоди з воєнно-героїчним ухилом, яскраве впізнаване, але ще не збаналізоване історичне тло, і навіть елементи патріотичного виховання (треба віддати належне, не надто нав’язливі).

І все-таки «Сторожова застава» сприймається вельми неоднозначно. З одного боку, названі складові, що чудово лягають в перевірену сотнями фільмів структуру. До того ж, що також важливо, фільм не виглядає дешево. Непогана комп’ютерна графіка, гарні костюми, які не скидаються на пошиті для маскараду (звичайно, історики, мабуть, не раз схопляться за голову, проте все ж таки йдеться про фентезі), масовка, окремі яскраві образи – особливо ефектно виглядає половецький шаман, «родзинка» візуального ряду стрічки… Словом, 40 млн грн кошторису добре позначилися на якості кінокартини (звісно, не втрачає актуальності теза, що й за дві сотні доларів можна зняти хороше кіно, проте всі погодяться: за два мільйони його зняти простіше; особливо, якщо йдеться про костюмований фільм). І коли вже мова зайшла про гроші: стрічка зібрала в українському прокаті 18,2 млн грн, що для вітчизняного кіно непогано.

Здавалося б, що ще потрібно кінокартині для успіху? А все-таки чогось бракує. Більшої стрункості в побудові. Не настільки примітивних діалогів. Опукліших персонажів. Найбільшим розчаруванням тут виявилися, як не сумно, богатирі. Привабливу ідею вивести на екран знайомих нам з російських билин Іллю Муромця, Добриню Нікітіча і Альошу Поповича, «українізувавши» їх (нагадуємо, що «працювали» вони переважно в Києві), втілили не надто вдало. Ілько і Добриня вийшли колоритними зовнішньо (аж занадто), проте невиразними психологічно: цих руських богатирів можна розрізнити в основному за зачіскою, а самі вони надто нагадують гномів з фільмів Пітера Джексона. Щодо Олешка, то він своєю простодушністю й інфантильністю, які подекуди доходять до ідіотизму, найбільше скидається на Івана-дурника з російських казок. Гумор ситуації в тому, що саме йому належить медова для серця кожного патріота гнівна, хоч і кумедна, тирада про те, що ніякий він не «Альоша-кальоша». Але це – ліричний відступ.

Ідеться ж про те, що недоліки «Сторожової застави» насправді симптоматичні для вітчизняного кіно в цілому. Ми живемо в кінематографічний період «відкриття жанру». Кожні кілька місяців виходить черговий український фільм з категорії «перший…»: перший мюзикл, перший історичний бойовик, перше фентезі… Це прекрасно, це цікаво – і за це треба платити свою ціну. Бо «перші» роботи, по своїй суті, є учнівськими. Що означає і численні помилки, починаючи зі сценарію і закінчуючи всією архітектонікою фільму, де найменша деталь має працювати на розкриття ідеї, а не бути «дармовисом» і тим більше завадою. І численні кліше, що часто перетворюють непогану за задумом кінокартину на блідий переклад західних аналогів – причому, знову ж таки, без їхньої хай ремісницької, але професійної бездоганності. Звичайно, режисер може завдяки удачі чи особистому таланту (причому конкретно в цьому жанрі, бо майстер детективу, найпевніше, зніме посередню родинну комедію) «потрапити в ціль» з першого разу. Проте твердий професійний підхід досягається тривалим торуванням шляху, до того ж колективним.

Отже, від початку було мало шансів, що «Сторожова застава» стане блискучою роботою. І потім, вона є «дебютом у квадраті»: перше фентезі, перша повнометражна робота режисера. Це зовсім не критика (в сенсі критиканства), це констатація факту. Цілком можливо, що третя, чи сьома режисерська робота Юрія Ковальова, після врахування і опрацювання всіх помилок, стане кіноподією не лише за рахунок «першості». Згадаймо: і Довженко, і Параджанов на початку мали і посередні фільми, і навіть провали. Що не завадило їм зрештою стати класиками. Сподіваймось, те саме очікує і на Ковальова. Тим більше, як для першої спроби, стрічка цілком вдала.