Фільм розпочинається досить по-голлівудськи: закільцьованим кульмінаційним моментом перед важким боєм. Командир на псевдо Серпень (В’ячеслав Довженко) повідомляє, що сьогодні Донецький аеропорт обстрілюватимуть із системи залпового вогню «Буратіно», яка знищує вогнем усе живе в радіусі три км. Хтось приймає цей виклик з гумором, хтось – мовчки. Але куди цікавіший справжній зачин з ротацією захисників аеропорту. Є щось заворожливе в довгому плані камери Юрія Короля, яка проводжає їх до місця бою. Замислені бійці в мікроавтобусі дістаються до місця призначення. Перехід від миру до війни стається несподівано. Роздуми обривають кулі, що решетять машину бійців, та необхідність моментально рятувати власне життя. Здавалось би, постановницький трюк сягає свого емоційного ефекту. Напевно, для більшості українських глядачів він відгукнеться згадкою про ту першу страшну звістку 2014-го: війна почалась, вона у твоїй країні, нехай за сотні кілометрів, але поряд. І хоча багатьох із нас ця звістка настигла з екранів телевізорів, але відчуття пронизливого болю навпіл із подивом було ідентичним. На першій дорозі вояків до аеропорту вижити вдасться не всім. Цей документально-достовірний фільм позбавлений головного недоліку воєнної драми – примітивності плаката. «Кіборги» – радше розмова з глядачем про наболіле, розмова доступною та зрозумілою мовою.

Режисер Ахтем Сеїтаблаєв та сценаристка Наталя Ворожбит наділили своїх героїв різними характерами, віком та соціальним статусом, щоб через ці збірні образи спробувати осмислити «за що воюємо?». Як потрапляють на війну та змінюють її хід 18-літні юнаки та люди старшого віку, кадрові військові, вчителі історії, віруючі, творчі особистості, й навіть – як потрапляють вороги. І де посеред обстрілів, чергувань, поранень, коротких звісток додому є місце гумору, життєлюбству, натхненню та християнському милосердю. Особливої самобутності надає і жива мова героїв, талановито виписана Наталею Ворожбит. Українська та російська тут органічно сплелись зі специфічним сленгом вояків, завдяки чому інтерес та довіра до справжності героїв на екрані зростає. Реалістичність подій – це заслуга й художника Шевкета Сейдаметова, який відворив одну п’яту аеропорту.

Воювати з ненависті чи любові? – ось головне питання, яке ставить фільм. Так, із любові до «садка вишневого коло хати», шевченківського символу домашнього затишку, 60-літній полтавець Старий (Віктор Жданов) боронить свою країну, щоб не воювали і не гинули сини. З любові до країни вчитель історії родом із Західної України Серпень намагається зробити свій внесок в історію, щоб повторення давніх помилок не відкинуло нас на десятиліття чи століття назад.

Є тут ідейне протистояння, своя полемічна війна поколінь. 40-річний Серпень та 20-річний киянин Мажор (Макар Тихомиров) обидва пройшли Майдан, а тепер усіма силами борються за вільну Україну. Тільки ось Серпень – націоналіст, а Мажор дотримується європейсько-ліберальних поглядів. Син багатих батьків, що втік на війну добровольцем, навіть не підозрює, що психологічний тиск командира – лише привід. Привід повернути додому живим відомого музиканта Мажора. Але їхня суперечка, що спалахує раз за разом, знайома в кожній репліці. Знову ж таки, заслуга авторів у тому, що ці діалоги, як і герої, впізнавані. За останніх чотири роки їх вели майже всі і всюди: на роботі, в транспорті, у Фейсбуці чи на кухні.

Вдалими є й образи Гіда (Роман Ясиновський) та Суботи (Андрій Ісаєнко). В бажанні Гіда приховати травми від катувань ворогів гучним сміхом є щось від шекспірівських блазнів. А прагнення кадрового військового Суботи виконувати свій обов’язок, як і сміх Гіда, урівноважує пафос п’яти інших героїв. Із тла художньої документальності випадають лише два персонажі – Марс (Олександр Піскунов) та Псих (Костянтин Темляк). Вони опиняються на невиграшних для фільму театральних котурнах, через що віриш їм не до кінця. Зі Психом, віруючим психологом-медиком, напевно, злий жарт зіграло бажання драматурга сказати побільше «толстовського». Через цю кількість істин, вкладених в уста одного героя, він перестає ідентифікуватись як реальний. До кінця не віриш на екрані й історії 18-літнього юнака Марса, що прибув на війну помститися за загиблого друга. Йому дали замало екранного часу та слів і зробили надміру патетичним. Можливо, через це актор вдався до театральної пластики. Музика, схоже, прагне витиснути з глядача сльози. Та вони й без цього спонукання ллються з очей.

«Кіборги» – патріотичний фільм, одначе аж ніяк не плакатний. Від пропаганди його дистанціює неоднозначність питань, а головне – відсутність готових відповідей. «Це війна. Щоб тут вижити, треба багато думати і любити», – так навчає Серпень новоприбулих бійців, а заодно й глядача. Так, у фільмі чимало розмов про долю країни, а що відбуваються вони в нелюдських умовах, то комусь це може видатися неприродним. Але хіба нечуваний спалах патріотизму чотирирічної давнини, який змушував людей почати розмовляти рідною мовою, одягати вишиванки, йти на Майдан, на війну або у волонтерство – не така ж, у доброму сенсі, дивина? І якщо в житті все це для більшості з нас видавалось чесним та щирим, то чому ж не повірити екранному відгомону цих подій?

Так, фільм презентує ту суперечливу дійсність війни, яку показували нам усі роки випуски телевізійних новин. Нестача зброї для бійців, абсурдність наказів штабу «тримати аеропорт, але не відстрілюватись під час нападу, щоб не порушувати Мінські домовленості», катування полонених російськими військовими та багато іншого. Звісно, легко дорікати режисерові за те, що взявся розповідати історію вже визнаних героїв, за яких уболівала вся свідома Україна. Звичайно, глядач має багато власних переживань, пов’язаних з цією війною, і майже не може дистанціюватись від екранного дійства – воно неминуче потрапить у ціль співпереживання, а емоції відведуть у тінь певні недоліки стрічки. Та все ж, що поганого в «політичному» кіно? Ідеалістичному мистецтві, яке, порушуючи політичні питання, насправді промовляє до нас сенсами етики? І де у фільмі та пропаганда, за яку докоряють йому нечисленні противники?

У камео Євгена Нищука, що вбрався капеланом зі знівеченим обличчям? Чи в тому, що кіборги видаються такими згуртованими та великодушними, а вороги вбивають сепаратиста, відпущеного з полону? Ідеалізація? Можливо. Звісно, фільм не дистанційований у часі, і, можливо, через кілька років факти, які ми вважали незаперечними, постануть перед нами в новому світлі…

Є щось неореалістичне в методології творення фільму, ідея якого народилась в режисера з розмов із «кіборгами». Документальності зіграним художньо фактам додала ще й допомога самих бійців під час написання сценарію. Відомо, що Наталю Ворожбит та Ахтема Сеїтаблаєва консультувала група вояків. Андрій Шараскін–Богема (до речі, колишній однокурсник режисера), Євген Межевікін–Адам, Євген Жуков–Маршал, Олександр (Тріпак) та інші – вносили правки до сценарію. Можливо, найполітичнішим у цьому фільмі, крім бажання його творців сколихнути і без того патріотичне піднесення країни, є бажання говорити від імені тих, хто цю війну пройшов? То що ж у цьому поганого, коли кіно – це також зброя?