– Ларисо Валентинівно, розкажіть, будь ласка, про ваше знайомство з п’єсою. Чим вона вас «зачепила?»

– Спочатку я пропонувала п’єсу свого авторства «Жорж Санд і Шопен». З дитинства обожнюю цю письменницю, захоплююся нею як найрозумнішою жінкою свого часу з тієї миті, як у шостому класі прочитала її роман «Консуело». Отже, п’єса – на основі щоденників. Тема, на мій погляд, чудова: стосунки двох геніальних людей. Але, на жаль, цей задум поки що втілити не вдалося. А п’єсу Марелла «Сміх лангусти» запропонував завліт нашого театру Борис Куріцин. Я прочитала і подумала: дивовижна річ! І в мене відразу виникло бажання зіграти роль Сари Бернар.

– Це перша спільна робота з Давидом Бабаєвим як із режисером?

– Ні. У 1995 році ми з ним уже працювали над спектаклем «Вдови» за п’єсою угорського драматурга Кертеса, який ішов на малій сцені Молодого театру. Я пам’ятала, що Давид Бабаєв чудово працює з акторами, відчуває їхню акторську природу. Тоді між нами було цілковите взаєморозуміння. Тож мені захотілося попрацювати з ним і цього разу. Він погодився.

– Сара Бернар близька вам як особистість, актриса? Ви відчуваєте з нею глибинний внутрішній резонанс, духовну спорідненість?

– Так. Коли ми занурилися в роботу, знайшли багато спільного в долях, точки перетину: коли я вступала до інституту – була страшенно худа, пряме волосся, дуже сором’язлива, нервова, закомплексована. Проте подолала у житті великі перешкоди. Плюс творчі і особистісні злети й падіння. Але увесь цей життєвий досвід – мій шлях до ролей.

Давид Бабаєв сказав: «Ти тут зіграєш все». Дві долі злилися в одну – долю актриси. Тобто доля Лариси Кадочникової мусить тісно переплестися з долею Сари Бернар. Адже ця жінка – поєднання фантастичної енергетики, жіночності, розуму. Її життєве кредо: «Хай там що!» пролягає наскрізною лінією через увесь спектакль. Ні, не по «трупах іти», а сумлінною працею зробити себе, досягти жаданої мети…

– У п’єсі всього два персонажі. Ваш партнер Юрій Кухаренко грає Жоржа Піту. Чим зумовлений ваш вибір?

– Я звернула увагу на цього актора ще на пробах постановки п’єси про Жорж Санд і Шопена. Він настільки влучно потрапив у образ: я побачила в ньому неймовірну м’якість, доброту, інтелігентність, скромність без будь-якої бравади і фальші. Він дуже щирий. І коли постало питання вибору актора на роль Жоржа Піту, я сказала: «Тільки він».

– І як вам працювалося з ним? Все виходило?

– Юра швидко вивчив текст. Це добре. Але колись я працювала з Анатолієм Ефросом над виставою «Щоденник Анни Франк», і він мені тоді сказав: «Не вчи текст, він сам підлаштується, як треба». І Давид Бабаєв потім почав коригувати, розставляти акценти, прибирати непотрібне і в результаті бездоганно точно вибудував його роль.

– У цьому спектаклі Давиду Бабаєву допомагав молодий режисер Олександр Степанцов. Як працювалося з ним?

– Цей молодий режисер дуже інтелігентний, тактовний, з добрим смаком і серйозною школою. Його допомога полягала в тому, що він не втручався. Тільки коли Давид Бабаєв сам радився з ним, він робив слушні зауваження, і з усім, що мені говорив, я погоджувалася. Незважаючи на гострі моменти, – а без них в нашій роботі ніяк, – він ніколи не дратувався.

– Давид Бабаєв – прихильник традицій психологічного театру Костянтина Станіславського і Анатолія Ефроса. Та у виставах зі студентами в академії естрадного та циркового мистецтв він залишає акторові місце для імпровізації, але в чітко окресленому малюнку. Для нього важливий актор-співавтор.

– Абсолютно. На репетиції він говорив: «Ти імпровізуєш те, що треба, по лінії дії, але ти – вільна. Ти літаєш, як птах, і не забуваєш головне – суть».

– Є ще роль у театрі, яка вам особливо дорога, близька?

– Роль Ольги Кніппер у спектаклі «Насмішкувате моє щастя». Це Чехов, його глибокий і прекрасний світ. Це ностальгія за минулим, щирим, не міщанським світом. І там було міщанство, але, звісно, не таке, як тепер.

Вважаю, не можна забувати талановитих людей, їх треба пам’ятати. У дитинстві мені пощастило бачити на сцені велику балерину Галину Уланову, і я плакала, мене це вразило на все життя. Треба перечитувати книги, переглядати кіно. Це історія, яку ми повинні берегти і плекати. А нині це особливо необхідно, тому що багато порожнечі, а за нею – безвихідь.

– Ларисо Валентинівно, ви сказали, що увесь ваш життєвий досвід – шлях до ролей. Як це відбилося у ролі Сари Бернар?

– Так, це скарбничка, і я відкрила її. Звідти почали виходити «духи життя». Трагічні, комічні, абсолютно різні. І все це стало підґрунтям у нашій роботі.