Наприкінці квітня 2018 року до Києва у відповідь на «Дні українського кіно в Ризі» приїхали кінематографісти з Латвії, яка цього року, в листопаді, святкує століття своєї державності, й привезли п’ять фільмів останніх років. Відкрили покази в кінотеатрі «Ліра» надзвичайний та повноважний посол Латвії в Україні Юріс Пойканс, директор Національного кіноцентру Латвії Діта Рієтума, куратор програми Зігіта Сауліте.

Актор Мартиньш Вілсонс презентував глядачам фільм «Дідусь, що небезпечніший за комп’ютер» (2017) класика латиського кіно Варіса Брасла, відомого особливим умінням працювати з дітьми-акторами. Це світла, добра, повчальна історія для сімейного перегляду про восьмирічного хлопчика Оскара, надмірно захопленого комп’ютерними іграми (до речі, саме в такій манері створено й титри до фільму), якого батьки відправляють з Риги на хутір до дідуся та бабусі на перевиховання, а самі поринають у ремонт квартири. Дідусь майстерно робить каміни, бабуся-вчителька продовжує навчати приватно сусідську дівчинку, а її колишній учень, нині депутат муніципалітету, втягує її в земельно-фінансову аферу. Онук навчає бабусю сучасним танцям через комп’ютер. Дідусь вчить Оскара класти цеглу для каміна. Бути справжнім чоловіком. Бо ж майбутнє родини і країни – за новим поколінням. Цей фільм, що відкрив державну програму фінансування «Латвійські фільми – сторіччю Латвії», сподобався глядачам і зайняв друге місце найпопулярніших фільмів у латвійському кінопрокаті 2017 року. В головній ролі – Мартиньш Вілсонс, відомий характерний актор, батько восьми дітей і дідусь онуків. Народився він під Магаданом, де, відбуваючи заслання, познайомились чех і латишка, його батьки. Такими спогадами про свою родину поділився актор.

Документальній фільм «Руч та Норіе» (2015) режисерки Інари Колмане, другий з програми , напрочуд яскравий за зображальним рядом. Герої стрічки – літня жінка Марія Стеймане, яку називать Руч, вона з древнього роду суїтів, і студентка антропології Норіе Цурута з Японії. «Suiti» – невелика католицька община в західних регіонах Латвії, якій притаманні характерний вокальний бурдон, що його виконують жінки, самобутні весільні традиції, кольорові традиційні костюми і прикраси, передавані в спадок з покоління в покоління, неповторні мова, кухня, релігійні традиції, народні пісні й танці. У 2009 році культурний простір «Suiti» було внесено до списку нематеріального і культурного спадку ЮНЕСКО. Норіе приїздить з Японії вивчати етнографію цього краю. На екрані розгортається 66-хвилинна зворушлива історія про зустріч двох різних світів, які об’єднала душевна спорідненість жінок. Про крихкість тісного техногенного світу Японії від природних катаклізмів, землетрусів, що про них Руч дізнається з новин ЗМІ у своїй домівці на хуторі серед безмежного простору. Це фільм про теплі людські стосунки, які перейшли межу екранного життя і продовжились у повсякденному. Стрічка завоювала чотири національні кінонагороди «Великий Крістап» і любов глядачів.

Двогодинний ігровий фільм «Хроніка Меланії» (2016) Вієстурса Кайріша, латвійського режисера нового покоління, репрезентує глядачам у неспішному темпі історію життя реальної особи, Меланії Ванаги з Риги, яку вночі 14 червня 1941 року, разом з тисячами інших жителів Латвії, радянська влада депортувала до Сибіру. Оперна вистава закінчилась. Ніч, грабунок затишного і вишуканого помешкання, спішне збирання особистих речей, завантаження у товарні вагони. Чоловіки окремо від жінок і дітей. Ніхто не знає, куди і на який час їдуть люди. За чутками, до Огри, яка за сорок кілометрів. Насправді ж – на поселення у Тюхтете Красноярского краю. На екрані довго у чорно-білому кольорі плине нескінченна дорога, яку витримують не всі жінки: хтось божеволіє, хтось помирає, хтось вкорочує собі віку лезом по горлу. Матері долонями закривають очі дітям. Режисерові вдалося відтворити атмосферу почуттів і переживань жінок і дітей у товарному вагоні. Та страждання тільки починалися. Попереду – можливість помитись тільки у лісових водоймах, під конвоєм, біля залізничної колії, нетривалий сон просто неба, побут домівок, схожих на сараї для худоби, в яких мешкає до сорока людей, смерть дітей, виснажлива робота і безкінечний голод… Добова норма хліба – 400 грамів. За хліб деякі жінки віддавали тіло наглядачам. Меланія ж уночі пише листи своєму чоловікові, не знаючи навіть, куди їх надсилати. На свої запити про місце перебування коханого отримує від місцевої влади відповідь: «Засуджений на десять років без права листування. Місце перебування невідоме». Щоб витримати нелюдські умови життя, Меланія черпає духовні сили в суворій красі сибірської тайги. Тому режисер так часто ставить героїню обличчям до лісу в різні пори року, а камера оператора показує нам зі спини одиноку постать незламної жінки, що дивиться в далечінь через стіну дерев, плекаючи надію. Такі метафоричні кадри, що в дивовижному поєднанні зі звукорядом фільму, а це здебільшого шумомузичні композиції, і створюють той цілісний образ переродження жертви в переможницю духу. Минуло десять років, і саме в такий день, Меланія знову отримує відповідь: «Засуджений на десять років без права листування. Місце перебування невідоме». Минає 16 років, Меланія повертається до Латвії. В руках вона тримає особову архівну справу свого коханого чоловіка з відбитками пальців. Торкається їх, ніби вітаючись через десятиліття, і читає: помер у 1942 році.

Написати сценарій до фільму Вієстурса Кайріша, режисера з досвідом оперних постановок в Кельні, Берліні та Дармштадті, надихнув роман-спомин журналістки, письменниці, історика культури, юриста Меланії Ванаги (1905–1997) «На березі Вель-ріки», написаний нею у 86 років: вона дочекалась друку і полишила світ у 92 роки.

Цікава розповідь режисера після перегляду фільму. «Я знайшов цю історію сильною і надихаючою. Це такий античний сюжет. Про мою націю, про мій народ. Про історію. В той же час у цьому сюжеті є ширший масштаб. Меланія Ванага – велика особистість, і цей фільм – про особистість. Про духовність». Фільм висували від Латвії на «Оскар» в категорії «Кращий іноземний фільм», він отримав у 2017-му три нагороди національної кінопремії «Великий Крістап» як кращий фільм, режисер. Швейцарській актрисі Сабіні Тімотео, що зіграла Меланію, дістався «Крістап» за кращу жіночу роль.

Класик латвійського кіно, улюбленець глядачів, режисер відомого фільму «Театр» (1978) з легендарною Вією Артмане Яніс Стрейч представив свою першу найпопулярнішу стрічку 1975 року «Мій друг – людина несерйозна». Це побутова комедія радянських часів про життєрадісного і часом наївного, але чесного і принципового молодого робітника, не готового миритися із заіржавілою системою, він іде проти течії, дбає про сім’ю. Фільм відреставровано 2016 року, коли Латвія святкувала 80-річний ювілей славетного режисера. Енергетика митця сколихнула зал, присутні усміхнулись і радісно зааплодували. Він згадав, що востаннє був у Києві в 1985 році, коли фільмував військову драму «Побачення на Чумацькому шляху», в якій знімалась українська акторка Ніна Ільїна. Така емоційна зустріч через три десятиліття! Спілкування з Янісом Стрейчем продовжилось наступного дня, прогулянкою по Києву, вже в колі Лариси Кадочникової – Дани, героїні фільму «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, показаного на «Днях українського кіно в Ризі» минулого року.

Завершив покази фільм «Я тут» (2016) режисера Ренарса Вімби, який для свого першого повнометражного фільму сміливо запросив непрофесійну актрису Еліну Васку з невеликого латвійського містечка. Вона зіграла 17-літню дівчину Раю, що мешкає в сучасній Лантгалії, східній частині Латвії, на хуторі, в занедбаній бідній домівці з бабусею та молодшим братом. Сіре буденне життя. Мати поїхала на заробітки до Англії. Бабуся помирає, і щоб отримувати її пенсію, єдиний засіб для існування, діти ховають її у лісі, поклавши зверху велику купу гілок без листя. У школі останній рік навчання. Дівчина, незважаючи на пропущені заняття, вирізняється знанням англійської мови, і вчитель пропонує послати її на мовну олімпіаду. Там Рая переживає стрес від нервової напруги, радість перемоги та початок кохання з учителем. Викривається відсутність бабусі. Коли Рая повертається додому під ранок з випускного балу, на хуторі поліція допитує брата. Вона тікає від покарання. Брата забирають у притулок. Еліна грає свою героїню як сильну особистість, що протистоїть обставинам життя, дорослішає, долаючи розчарування. Отримавши гроші від коханого вчителя, що сторониться її, та маючи квитки до Лондона як нагороду за перемогу в олімпіаді, летить шукати матір. Останні епізоди фільму неабияк вражають. Динаміка лондонських вулиць змінюється на тишу бідного кварталу. Не одразу Рая натискає на дзвоник помешкання, чекає. З дверей виходить жінка з кошиком випраних речей. Розвішує у дворі білизну. Зустрічається з донькою, ніяковіє. Східний чоловік з малюком на руках кличе жінку. Не запросивши доньку до квартири, мати з малюком на руках передає їй гроші та говорить, що залишиться тут, хоча Рая розповіла про реалії життя вдома. Дівчина в модному, дорогому одязі повертається жити на спорожнілий хутір. Соціальна працівниця допомагає їй уникнути покарання. Відвідавши брата в притулку і подарувавши йому нові червоні кросівки, Рая та її малолітній брат одиноко гойдаються на гойдалці. Попереду життя…

Молодий режисер Ренарс Вімба досконало володіє кіномовою та роботою з виконавцями, тож фільм отримав на МКФ у Берліні (2017) «Кришталевого ведмедя» у конкурсі фільмів про молодь, а в Латвії – Національну кінопремію за кращий ігровий фільм і сценарій. Еліна Васка – «Великого Крістапа» за кращу жіночу роль.

Програма показаних фільмів – довершена, витримана і точно презентує стан і розмаїття латвійського кіно сьогодні. Вдячність за це – Зігіті Сауліте, співробітниці Національного кіноцентру Латвії, який люб’язно надав фотографії кадрів з фільмів, а КП «Київкінофільм» – за організацію заходу.